Завоювання Північної Африки арабами-мусульманами
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
нцелярій. Серед останніх мусульман було біля 3 % [22; 228].
Для епохи халіфату була характерна багаточисельність релігійних шкіл і напрямків. В них відобразились соціальні і політичні протиріччя. В найбільш розвинених районах, а саме в Іфрикії, більшість мусульман складали сунніти, що сприймали малікітську школу шаріата.
В 849 р. верховний кадій Кайруану Сахнун ібн Саід (775 854) провів релігійну реформу, затвердивши малікізм в якості правлячої релігійної доктрини. В народних низах, особливо в Середньому Магрибі і Марокко, великим впливом користувались різні алідські течії, а саме зейдіти і ісмаїліти, а також хариджити (ібадити, софрити, нуккарити), які в VІІІ Х ст. очолювали масові народні рухи, спрямовані проти феодального гніту і соціальної несправедливості. Значно меншим впливом користувалися ханіфіти, мутазиліти, захіріти і представники інших релігійних течій, що виникли в центрі Халіфата. В країнах Пн. Африки були прихильники невизначеного монотеїзму, як наприклад, могутня секта єретиків бергвата, що мали в якості свого писання берберський Коран, в якому знайшли відображення біблійно-християнські, мусульманські і язичницькі вірування. Що стосується африканської християнської церкви, особливо католицької, то в ІХХІ ст. вона переживала глибокий занепад, була ареною схизм і розколів. Великим впливом користувались багаточисельні і процвітаючі єврейські общини. Крім равінітів були караіми (караіти), яким вдалося навернути в свою віру цілий ряд берберських племен Марокко [25; 42].
Найбільш рельєфно релігійний плюралізм відображався в державно-політичній структурі Пн. Африки. В епоху Халіфату їй була характерна нерозвиненість державних управлінь і інститутів [25; 43].
В епоху феодалізму народи арабських країн зробили великий внесок в розвиток світової цивілізації. Середньовічна культура Аравії, Сірії, Іраку, Єгипту, Тунісу, Алжіру, Марокко і мавританської Іспанії була важливим прогресивним кроком в розвитку людства. Крім того, араби зберегли (особливо в області науки) і передали наступним поколінням багато цінних досягнень античності. Культура народів, що населяли Аравійський півострів, відома з глибокої старовини. Античні географи називали південну, землеробську, Аравію щасливою. Тут ще в першому тисячолітті до нашої ери існували багаті рабовласницькі держави.
Глибокі соціально-історичні процеси, що відбувалися на Близькому Сході, зокрема, привели до складання нових арабських народностей в країнах Передньої Азії і Північної Африки. У кожній з арабських країн в епоху феодалізму особливості розвитку суспільного життя, а також місцеві стародавні культурно-мистецькі традиції наклали відбиток на характер мистецтва. Риси неповторної своєрідності відрізняють середньовічні художні памятники Сірії, Іраку, Єгипту, Тунісу, Алжиру, Марокко.
Разом з тим культура арабських країн в середні віки мала і певні спільні риси, обумовлені схожістю шляхів і форм розвитку феодалізму і повязаною з цим спільністю ідеології і інших надбудовних явищ. Весь складний комплекс соціально-історичних причин, включаючи також процес складання арабських народностей (а не тільки релігія, як прийнято вважати в традиційній буржуазній літературі), визначив відносну художньо-стилістичну єдність середньовічного мистецтва арабських країн на Близькому Сході.
Памятники монументальної архітектури в арабських країнах відрізняються особливими художніми якостями: чіткістю архітектурних форм, специфічним обрисом підковопобіних і стрілчастих арок і куполів, багатством різьбленого орнаменту і написів а з певного часу також візерунковою кладкою з різноколірного каменя.
У 7-8 ст. країни Північної Африки - Туніс, Алжир і Марокко та південна Іспанія увійшли до складу Арабського халіфату. Мистецтво цих народів одержало назву магрибського або, частіше мавританского.
Перші значні памятники арабо-берберської| архітектури були створені в Північній Африці ще в кінці 7 ст. Серед них найзначнішою є велична мечеть Сиді-укба у Кайруані (Туніс), центрі паломництва в Північній Африці, заснована як соборна мечеть міста, що вважалося священним містом ісламу. Первинна дуже скромна будівля мечеті неодноразово перебудовувалася; а остаточно склалася до кінця 9 ст.
До мечеті Сиді-укба за типом планування і характером декору близькі велика мечеть з місті Тунісі, споруджена ще при Омейядах в 732 р., але перебудована в 9 ст.
Наприкінці 13 ст., після розпаду держави Альмохадів, в Марокко, Тунісі і Алжирі утворилися феодальні держави на чолі з місцевими династіями.
У цей період в країнах Магриба продовжується значний підйом економіки і культури.
Архітектура країн Магриба в 13 15 ст. цікава не лише великою кількістю побудованих світських і культових будівель, але і появою тенденцій, що характеризують нову стадію в розвитку середньовічної художньої культури арабського заходу. У архітектурі, як і в інших видах мистецтва, став переважати декоративний початок, що відсунув на другий план тектонічну ясність форм і конструкцій будівлі.
У Марокко, Алжирі і Тунісі традиції середньовічної архітектури були органічно використані в процесі формування національних художніх культур.
Про середньовічний живопис Північної Африки і мусульманської Іспанії відомо дуже мало. Збереглися рукописи ХІІ ст., прикрашені чудовим, незвичайно вишуканим орнаментом, що геометризувався, в забарвленні якого переважають золото і інтенсивний синій тон.
За часів ран?/p>