Етнічна консолідація й національно-духовне піднесення української народності у XV-першій половині XVII ст.
Информация - История
Другие материалы по предмету История
Етнічна консолідація й національно-духовне піднесення української народності у XV - першій половині XVII ст.
Населення й територія
Золотоординська неволя загальмувала етнічний розвиток українського народу. Істотно зменшилася його чисельність, послабилося почуття національної свідомості й прагнення до національної незалежності. Але вже з першими перемогами над поневолювачами у народі почав відновлюватися національний дух. Ідея визволення від чужоземного панування стала одним з визначальних чинників підвищення національної свідомості населення українських земель. Толерантне ставлення уряду Великого князівства Литовського до української мови, культури, релігії, запозичення кращих їхніх здобутків пробудили в народі почуття власної гідності та переконаність у можливості відродити становище й славу Київської Русі-України, але, звичайно, з урахуванням нової політичної ситуації.
Після входження більшості українських земель до складу Речі Посполитої після 1569 р. перед місцевим населенням відкрилися нові можливості для етнічного розвитку. Кращі надбання народу в культурі, побуті та мові могли безперешкодно поширюватися на території всієї країни, внаслідок чого прискорилася кристалізація національних особливостей українського етносу. Правда, з посиленням влади іноземних панів та їхнім намаганням навязати місцевим жителям власні духовні цінності етносоціальний розвиток українського народу гальмувався.
Приблизно з XV ст. чисельність населення етнічних українських земель невпинно зростала. У 1400 р. на них проживало 3,7, 1500 р. 4,4, 1550 р. 5,2, у 1600 р. 5,3 млн чол. Переважну більшість жителів українських земель становили українці (руси). На окраїнних землях України мешкало чимало представників інших народностей: на заході поляків, угорців, волохів, словаків, на півночі білорусів, литовців, на північному сході росіян, на півдні татар, нащадків половців, печенігів та інших тюркомовних народів. У багатьох населених пунктах жили євреї. Характерною особливістю етнічної ситуації стало подальше проникнення поляків углиб українського регіону. Не претендуючи на зміну сучасних кордонів різних країн і етносів, зазначимо, що протягом багатьох століть вони помітно деформувалися: розширювалися, скорочувалися чи залишалися незмінними тривалий час. З переходом Закарпаття до складу Угорщини, а з 1526 р. Туреччини культура місцевих русів-українців, давніх нащадків білих хорватів та інших праукраїнських племен, зазнавала великого інонаціонального впливу. Те ж саме відбувалося на давньоукраїнських землях, що колись входили до складу Київської Ру-сі-України: Холмщини, Підляшшя, Перемишльщини, Берестейщини. На Буковині, особливо в її північній частині, поряд з українським населенням зростала кількість волохів і турків. У XV першій половині XVI ст. територіальні межі української народності розширювалися на південь і схід. Населення Галичини, Волині та Поділля з різних причин переселялося чи тікало в степи Правобережної України, крок за кроком відвойовуючи її від татарських орд. Народ поступово відновлював південні кордони українського етносу періоду Київської Русі-України. На Середньому Подніпровї формується територіальний центр української народності в межах Київщини й Полтавщини. Саме сюди наприкінці XVI на початку XVII ст. перемістився центр етнополітичного життя України. Український етнос активно освоював також слобідські землі, на яких його інтереси стикалися з інтересами російського етносу.
Особливості матеріальної культури українського народу
Етнічна консолідація українського народу проявлялася в уніфікації його матеріальної культури. Незважаючи на регіональні особливості, знаряддя праці та побутові речі населення, технологія виробництва різних товарів стають дедалі подібнішими одне до одного.
Найтиповішим орним знаряддям у лісостеповій і степовій зонах поступово стає плуг, багато в чому схожий на свого попередника домонгольського періоду. Він витісняє у лісові райони сохи й рала, більш придатні для оранки піщаних і супіщаних грунтів. Поряд з косою-горбушею населення почало користуватися довгою косою, яку в Росії називали литовкою. Колосові культури збирали серпами, вигнуте лезо яких істотно підвищувало продуктивність праці женця. Зжате збіжжя складалося в скирти та копи й після закінчення основних сільськогосподарських робіт молотилося ціпами. Перша згадка про них зафіксована в Слові о полку Ігоревім. У різних регіонах ще існували архаїчні сільськогосподарські знаряддя праці. Але вони не визначали технічну озброєність селянина. Зерно, як і раніше, зберігалося в ямах, глиняних корчагах або деревяних кадовбах, що стояли в сінях чи коморах. Мололи переважно жорнами, у водяних млинах, а з XVII ст. і у вітряках.
З сухопутного транспорту найбільш популярним був чотириколісний віз, відомий ще в докиївську добу. Проте і в його конструкції сталися істотні зміни: зявилися колеса зі складеними частинами, спицями, ободом і маточиною. Саме тоді українці сконструювали мажу віз для перевезення вантажів на далекі відстані. Взимку люди їздили сань-* ми, а в Карпатах і на волокушах. Для пересування по воді користувалися стругами, дубасами тощо, знаними ще в Київській Русі. Але в XIVXVI ст. українські майстри винайшли нові плавальні засоби дуби й байдаки (чайки). Останні були добре пристосовані ?/p>