Етнічна консолідація й національно-духовне піднесення української народності у XV-першій половині XVII ст.
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?ля плавання в різну погоду як річками, так і морем. Українське житло мало зрубну, стовпову чи каркасну конструкцію. З XVI ст. замість староукраїнської назви ізба поширилася назва хата. Дедалі більшало хат з димарями, хоча ще залишалося чимало курних. У внутрішньому плануванні житла зберігалися загальнословянські риси, але формувалися й національні особливості. Як правило, піч ставилася ліворуч або праворуч при вході, а по діагоналі від неї розміщувалося покуття зі столом, лавами й образами на стінах. Багаті хазяї споруджували сараї, комори, кухні, пекарні та інші господарські будівлі, а саме подвіря огороджувалося плетеним з хмизу тином або парканом з дощок. Поселення мали одно-, дво-, трирядову, безсистемну чи гніздово-вуличну забудову. В багатьох містах, як писали очевидці, кожен сідає як у лісі, кожному вольно будувати де хоче й як хоче.
Важливим компонентом матеріальної культури був народний одяг. На його формування визначальний вплив мали природно-географічне середовище, стан економіки та матеріальна спроможність сімей. Він відображав етнічну належність народу, його окремих етнічних груп й акумулював багатовіковий досвід людей. Народний одяг українців пізнього середньовіччя генетичне повязувався з раннім періодом словянської культури і багато в чому був подібний до білоруського та російського. На його пошиття ішли тканини домашнього й зарубіжного виробництва полотно, сукно, сатин, адамашка, атлас, оксамит, китайка тощо. Обовязковим вбранням чоловіків і жінок були кошулі (рубашки, які вдягалися на сорочку й часто мали вишивку). Вони нагадували сорочки Середнього Подніпровя VIVII ст. З поясного жіночого одягу найпоширенішою була плахта, вбрання з двох зшитих до половини полотнищ, які або вільно опускалися, або заправлялися за пояс. Міщанки носили також сукні та сукмани. Чоловіки вбиралися в штани, які в різних регіонах називалися по-різному: гачами, портами, портяницями. Якщо на Подніпровї досить поширеними були шаровари, то в Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті та окремих місцях Полісся вузькі, прикриті рубашками й підперезані ремінцем. Верхній одяг складався переважно з кожухів, сермягів, кептарів, жупанів і кунтушів. Чоловіки носили круглі баранячі або оксамитні шапки, баранячі шлики чи ковпаки із сукна. Найбільш популярним видом жіночого головного убору були рантух довгий платок, що обмотував голову, брамка, рубок, тка-ниця, очіпок. Люди взувалися у черевики, чоботи, боти.
Найстабільнішим компонентом матеріальної культури була їжа, яка багато в чому нагадувала давньоукраїнську. Щоденно українці вживали житній хліб, вівсяний кисіль, пшоняну кашу, а приблизно з XV ст. і звичний для наступних поколінь борщ. Досить поширеними не пізніше XVI ст. стали кваша, варене кисле тісто з житнього чи гречаного борошна. З мясних страв найуживанішою була варена, смажена чи інакше приготовлена свинина. Традиційною їжею українців стало сало. Не пізніше середини XVII ст. люди навчилися робити ковбаси, багато різних овочевих страв, споживали рибу, солили капусту, огірки, пили узвар, квас, а з хмільних напоїв пиво, мед, брагу, горілку. Кристалізація нової національної свідомості. У духовності населення відбувалися важливі зміни, які проявлялися насамперед у прискоренні формування нової національної свідомості. Одним з показників цього процесу стала своєрідна еволюція топонімів і етнонімів, що стосувалися як окремих земель і груп населення, так і всієї території України та всього етносу. Після розпаду Київської Русі Галицько-Во-линська держава перейняла її славу й почала гордовито іменувати себе М ала Русь. Вперше така назва зустрічається в титулі князя Юрія Львовича (бл. 1301 бл. 1315). У грамоті Царгородського патріарха 1303 р. про утво- рення окремої Галицької митрополії Галицько-Волинську державу названо Малою Руссю. Болеслав (Юрій II, 1340 1342) носив титул природженого князя Малої Русі. Отже, Центральна Україна спочатку дала Галицько-Волинській державі назву Русь, а та, в свою чергу, Україні Мала Русь.
Майже одночасно на північно-східних руських землях зявляється назва Велика Русь, запозичена місцевими правителями від Русі-України. Обєднані навколо Московського князівства землі спочатку іменувались Руссю. Московський князь Семен Іванович (1340 1353) називав свої володіння Вся Русія. Близька схожість у назвах різних територій спричиняла серйозні незручності. Якщо у внутрішніх справах з ними можна було якось миритися, то в міжнародних ніяк. Особливо це стосувалося Константинопольської патріархії, під владою якої перебувала православна митрополія Литви й Московщини. Щоб не плутатися в назвах, церковники-греки почали називати землі Руської держави Велика Росія, а українські в складі Великого князівства Литовського і Польщі Мала Русь. Такі назви вжиті в рішенні патріаршого собору 1354 р. З подачі великоруського митрополита Алексія в ньому також було записано, що в найсвятішої Російської митрополії, разом з іншими містами й селами, підвладними їй, було ще й у Малій Русі місто... Київ. Тим самим Московська митрополія підтримала імперські устремління князівської влади. Відтоді в офіційних, переважно церковних, документах стосовно українських земель утверджується назва Мала Русь. Спочатку вона не мала відтінку зневаги і національного приниження українців, а лише підкреслювала належність України до колись могутньої Київської Русі. Отже, україн?/p>