Етнічна консолідація й національно-духовне піднесення української народності у XV-першій половині XVII ст.
Информация - История
Другие материалы по предмету История
? ментальності нововведень, всенародній підтримці козацтва, збройній боротьбі за розширення козацьких прав і підвладної козакам території, епізодичних спробах козацьких ватажків запровадити на визволеній території полково-сотенний адміністративний устрій і приведення до присяги місцевого населення, визнанні окремими урядовцями права українців на власну державу й навіть у проектах її створення тощо.
Зміни в національній мові
Однією з головних ознак етносу є мова. Український етнос у цьому плані не становив винятку. На XV ст. мовна ситуація на українських землях змінилася. Давньоукраїнська мова періоду Київської Русі-України збагатилася елементами національних говірок, частково увібрала в себе словниковий запас інших мов і стала загальновизнаною. Приблизно із середини XIII ст. вона перетворюється на староукраїнську й продовжує розвиватися далі. Тривалий час староукраїнська, або, як тоді її називали, руська, мова функціонувала на двох рівнях розмовному і книжному. Вони мали між собою суттєві відмінності. Розмовна мова використовувалася переважно в побуті простого люду, книжна в літературі, церковних справах, спілкуванні привілейованих верств населення. З часом народна говірка щодалі активніше проникала в книжну (церковнословянську) мову, ламаючи її закостенілість і певну відособленість від народного мовного середовища. Офіційною мовою Великого князівства Литовського вважалася руська мова. У збірнику законів 1565 р. було записано, що писарь меський, по-руськи маєть літерами і словами руськими всі листи і позови писати. Руська мова існувала у двох варіантах північному (білоруському) й південному (українському). Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди, листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ. Не пізніше першої половини XV ст. староукраїнська й старобілоруська мови починають розвиватися самостійно, хоч при цьому і продовжували зберігати чимало загальнословянських подібностей. Жива, розмовна мова починає активніше витісняти з ужитку церковнословянську. Розширюється сфера її використання. Найзнаменнішою подією у мовному житті стала поява книг українською мовою. Найти-повішою з них вважається Пересопницьке євангеліє, переклад якого був здійснений у 1556 1561 pp. У ньому чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст. Виходили й інші аналогічні видання. Розвиткові української мови сприяли прийняті під тиском української знаті Люблінським сеймом 1569 р. положення про її застосування в польському діловодстві.
Українська мова XVI першої половини XVII ст. набула чіткішого загальнонаціонального характеру й стала визначальним фактором етнічного розвитку населення України на новому історичному етапі. Дедалі більше офіційних осіб зарубіжних країн і мандрівників розуміли її відмінність від мов інших словянських народів. Це визнавали, зокрема, у XVII ст. шведський посол Готрад Веллінг, мандрівники італієць Божо, німець Вердум, турок Євлія Челебі та ін.
Національно-духовне піднесення
Національно-духовне життя українського народу зазнавало помітних впливів різноманітних факторів. Серед них чільне місце належало політиці офіційних властей щодо народу, який населяв українські землі. Уряд Великого князівства Литовського загалом займав у цьому відношенні толерантну позицію, не перешкоджаючи руському населенню у розвиткові національних особливостей.
Значний вплив на національно-духовне піднесення української народності справили ідеї Гуманізму та Реформації. Всупереч світоглядній системі середньовічного суспільства, в основі якої був бог, гуманісти переносять увагу безпосередньо на людину, її місце в сьогобічному світі. Людське щастя гуманісти вбачали в особистій свободі й освіченості людини, справедливому устрої суспільства. Одночасно пробуджується інтерес до рідної мови, культури, історії, зявляється гостра потреба в освіті та наукових знаннях.
Гуманістичні ідеї та тенденції проникають і в Україну. їхніми носіями стали насамперед ті українські інтелектуали, які здобули освіту в польських та західноєвропейських університетах. У Сорбоннському університеті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован і його товариші з Рутенії, вчилися у 1369 р. Іван з Рутенії, у 1397 р. Герман Вілевич рутенської нації з Києва та ін. З XV ст. при Краківському та Празькому університетах існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510 1560 pp. дістали освіту 352, а протягом XV XVI ст. 800 вихідців з України. Вчилися вони також у Болонському, Падуанському, Ба-зельському (Італія), Гейдельберзькому, Лейденському (Німеччина) та інших університетах. Абсолютна більшість випускників західноєвропейських університетів повернулася на Батьківщину, несучи з собою ідеї Гуманізму й Реформації. Чимало їх стало вчителями, поетами, визначними громадськими й політичними діячами.
Таким чином Україна XV-XVII ст. стає країною з сформованим етносом, чітко розвинутою мовою, має високий культурний розвиток
Література
1. Губарев В.К. История Украины. Д.: БАО, 2004. 384с.
2 Субтельний Історія України. К.: Либідь