Етнічна консолідація й національно-духовне піднесення української народності у XV-першій половині XVII ст.
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?ька людність зберігала усвідомлення свого походження від давнього етнічного кореня. Гіркий присмак термін Мала Русь почав набувати з активізацією шовіністичної політики російського царизму в XVIIIXIX ст. в Україні. Але найчастіше до українських земель застосовувалася назва Русь.
Поступово відновлювалася також назва У к р а ї н а. Якщо в XIVXV ст. вона стосувалася лише окремих місцевостей і вживалася не часто, то згодом поширилася на всю територію України. Так називалися в різний час галицькі, подільські землі, Лівобережжя, Подніпровя і, нарешті, вся етнічна територія України в складі Речі Посполитої. Топонім Україна досить часто трапляється в документах XVI першої половини XVII ст. У грамотах польського короля Стефана Баторія придніпровські, подільські та інші
Землі часто називалися українськими, а інколи поруч вживалися назви Польща і Україна, що свідчить про різ-нозначність цих двох географічних понять. Автор Львівського літопису з 12 згадок про Україну в девяти випадках застосовував термін Україна, а в решті Військо Запорізьке. У Хроніці з літописів стародавніх Феодосія Со-фоновича про події на етнічних українських землях з кінця XVI по 60-ті роки XVII ст. згадуються 20 різних географічних назв. З них 15 Україна, три Руська земля, два Русь. На карті французького інженера Боплана першої половини XVII ст. Україною названі землі від Московії до границь Трансільванії, хоч у самому тексті цей термін сусідить з назвами окремих українських земель.
Взагалі, топонім Україна на середину XVII ст. набув загальноукраїнського значення, хоч і не витіснив інші, а існував поруч з ними. Люди вкладали різний зміст у термін Україна. Польські урядовці вбачали в ньому окраїну Речі Посполитої, російські окраїнні землі Московської держави, а чиновники литовської адміністрації та передові діячі культури край, країну, землю.
Тривалий час населення України іменувалося р у с с ю, або русинами, що відповідало назві країни. Після Поширення слави козацтва по всій Європі його дедалі частіше називали козаками або черкесами (від адигейського чере кес люди зброї), а пізніше хохлами. За однією версією хохол походить від оселедця (хохла) на голові запорожця, за іншоювід монгольських слів хох (синій, голубий) і улу (жовтий). З часом голосна у трансформувалась у звичне для нас о. Поширювався й етнонім малороси. Щодалі більше населення почало зватися українцями. Поряд із загальними етнонімами зявляються й місцеві. На зміну старим назвам приходять нові. Жителів Бойківщини стали називати бойками, Лемківщини лемками, Гуцульщини гуцулами, Закарпаття крайниками, або українцями, Волині волинянами, Поділля подолянами, Сіверщини се-врюками, Слобожанщини слобожанами, Таврії тавричанами, Полісся пінчуками, поліщуками тощо.
Розмаїття нових топонімів і етнонімів свідчить про істотні зміни в національній свідомості українського народу XV першої половини XVII ст. Мінялося бачення населенням свого місця серед словянських і насамперед східнословянських етносів. Жителі українських земель почали вирізнятися серед загальнословянського етнічного масиву, вбачати відмінність від білорусів, росіян та поляків. Дедалі більшої вагомості й загальнонаціонального характеру в свідомості українського населення набуває топонім Україна й похідні від нього етноніми. Інші нові назви населення типу черкаси, козаки, рутенці мали тимчасовий, перехідний характер.
Самосвідомість українського народу формувалася в якісно нових умовах. З XVI ст. у промисловості почали створюватися мануфактури, зародки спадкового робітництва й капіталістів. Це знаменувало генезу капіталістичного способу виробництва, що відповідним чином впливало й на етно-соціальні процеси. З входженням абсолютної більшості українських земель у 1569 р. до складу Речі Посполитої зявилася можливість кристалізації кращих регіональних культурних досягнень у загальноукраїнські надбання.
Приблизно з XVI ст. на самосвідомість українського народу значний вплив почало справляти козацтво. На прикладі внутрішнього устрою Запорізької Січі люди побачили реальну можливість вирішити пекучі проблеми існування. З появою запорізької вольниці дух козацтва поширився по всій Україні, серед людей посилилось прагнення до особистої свободи й кращого життя. Зявився ідеал, який найповніше відповідав природі людини й більшості суспільства. В особі козацтва народ вбачав захисника волі, щастя й добра. Змінювалося бачення шляхів створення власної держави. Після виступу Глинського стало зрозуміло, що національна аристократія відійшла від державотворчої ідеї і всі свої зусилля спрямувала на захист власних інтересів. За такої ситуації державотворчі функції перебрало на себе козацтво. Його незгасаюча боротьба за політичні й соціальні права та унезалежнення козацького краю одночасно була й стихійною боротьбою за національну державність. Формування національної самосвідомості українського народу проявлялося у дедалі більшому усвідомленні окремими субетносами своєї належності до одного етносу й етнічної та релігійної відмінності від сусідів, пошуках свого етнічного й державного коріння в минулому, засудженні відступу від національної мови, звичаїв, обрядів і традиційного віровчення, відторгненні невластивих національні?/p>