Епоха Вiдродження, СЧСЧ гуманiстичний змiст
Информация - Культура и искусство
Другие материалы по предмету Культура и искусство
чити двi шкали цiнностей.
У своСФСЧ тАЬСповiдiтАЭ Петрарка писав, що аскетична мораль християнства очищаСФ душу, але не менше важливе й усвiдомлення цiнностi земного буття, успадковане вiд грекiв i римлян. У такий спосiб усувалося середньовiчне протиставлення плотi i духу. Реабiлiтацiя земного виявлялася в ту епоху насамперед в апологiСЧ красоти свiту i людського тiла, плотськоСЧ любовi.
Художники стали бачити свiт iнакше: площиннi, нiби безтiлеснi зображення середньовiчного мистецтва поступилися мiiем тривимiрному, рельСФфному, опуклому просторовi. Рафаель Сантi (14831520), Леонардо да Вiнчi (14521519), Мiкеланджело Буонарротi (14751564) оспiвували своСФю творчiстю досконалу особистiсть, у якоСЧ фiзична i духовна красота зливаються воСФдино вiдповiдно до вимог античноСЧ естетики.
Людина з СЧСЧ земними пристрастями i бажаннями зявилася й у лiтературi. Заборонена колись тема плотськоСЧ любовi, натуралiстичного СЧСЧ опису одержали право на iснування. Проте плотське не придушувало духовного. Як i фiлософи, письменники намагалися створити гармонiю двох начал, або, принаймнi, СЧх зрiвноважити. У знаменитому тАЬДекамеронтАЭ Боккаччо бешкетнi фривiльнi новели про сластолюбцiв чергуються з трагiчними розповiдями про самовiддану любов. У сонетах Петрарки, присвячених прекраснiй Лаурi, небеснiй любовi доданi земнi риси, але i земнi почуття пiднятi до небесноСЧ гармонiСЧ.
Малюючи iдеал людськоСЧ особистостi, дiячi Вiдродження пiдкреслювали СЧСЧ доброту, силу, героСЧзм, спроможнiсть творити i створювати навколо себе новий свiт. Неодмiнною умовою для цього iталiйськi гуманiсти Лоренцо Валла (1407-1457) i Л. Альберти (1404-1472) вважали накопиченi знання, що допомагають людинi зробити вибiр мiж добром i злом. Високе уявлення про людину було нерозривно повязано з iдеСФю свободи СЧСЧ волi: особистiсть сама обираСФ свiй життСФвий шлях i сама вiдповiдаСФ за свою долю. Цiннiсть людини стала визначатися СЧСЧ особистими гiдностями, а не положенням у суспiльствi : тАЬШляхетнiсть немов якесь сяйво, що виходить вiд чесноти й опромiняСФ СЧСЧ володарiв, якого б походження вони не були. ( З тАЬКниги про шляхетнiстьтАЭ Поджо Браччолiнi, iталiйського гуманiста XV ст.)
Наступала епоха стихiйного i буйного самоствердження людськоСЧ особистостi, що звiльняСФться вiд середньовiчноСЧ корпоративностi i моралi, що пiдкоряСФ iндивiдума цiлому. Це був час титанiзму, що проявився й у мистецтвi, i в життi. Достатньо пригадати героСЧчнi образи, створенi Мiкеланджело, i самого СЧхнього творця поета, художника, скульптора. Люди, подiбнi до Мiкеланджело або Леонардо да Вiнчi, являли собою реальнi зразки безмежних можливостей людини.
Принципово важливо звернути увагу на попередження видатного росiйського вченого А.Ф. ЛосСФва про необхiднiсть уникати вузькоСЧ одноплановостi, абсолютизацiСЧ точки зору на суть мистецтва i лiтератури Ренесансу.
тАЬЕстетика Ренесансу, пише А. Ф. ЛосСФв, базувалася на людськiй особистостi, але вона прекрасно розумiла обмеженiсть цiСФСЧ особистостi. Вона буйно i бурхливо заявляла про права людського субСФкта i потребувала його звiльнення i духовного, i душевного, i тiлесного, i взагалi матерiального. Але естетика Ренесансу володiла одною чудовою властивiстю, чого не було в наступнiй естетицi буржуазно - капiталiстичного свiту: вона знала i вiдчувала всю обмеженiсть iзольованого людського субСФкту. РЖ це назавжди наклало печатку трагiзму на всю нескiнченно революцiйну стихiю iндивiдуалiзму ВiдродженнятАЭ.
На думку ЛосСФва, найглибшу критику iндивiдуалiзму дав у XVIст. Шекспiр, титанiчнi героСЧ якого настiльки повнi самоствердження цiСФСЧ епохи. ГероСЧ Шекспира (Гамлет, Макбет) показують, як iндивiдуалiзм виявляСФ свою власну недостатнiсть i свою трагiчну приреченiсть. Ренесанс, що так глибоко пронизуСФ всю суть творчостi Шекспiра, у кожнiй його трагедiСЧ перетворюСФться лише в цiлу гору трупiв, тому що така страшна, нiчим нескорима й убивча самокритика усiСФСЧ естетики вiдродження. Шекспiр, пiдтверджуСФ ЛосСФв, колосальна спадщина iндивiдуалiзму Ренесансу, на зорi буржуазного iндивiдуалiзму дав нещадну критику цього абсолютного iндивiдуалiзму, хоча тiльки в XIX i XX ст. стали розумiти вся його обмеженiсть i неможливiсть.
ЛосСФв приводить i iншi приклади, з iншоСЧ областi людських знань епохи Ренесансу. Гелiоцентрична система Коперника, СЧСЧ розвиток у Бруно пише вiн, заснованi зовсiм не на висуненнi вперед суцiльноСЧ людськоСЧ особистостi, навпроти, на тлумаченнi людини, та й усiСФСЧ тiСФСЧ планети, на якiй вона живе в якостi непомiтноСЧ тАЬпiщинкитАЭ у безкiнечнiй свiтобудовi. Коперник, Кеплер, Галiлей забирають у людини СЧСЧ життСФвий грунт у видi нерухомоСЧ Землi, а готика змушуСФ людську особистiсть рватися нагору аж до утрати свого земного тяжiння i маси. Хiба це стихiйне самоствердження людськоСЧ особистостi
А. Ф. ЛосСФв робить найвищою мiрою важливий висновок, що стосуСФться самоСЧ тенденцiСЧ iсторичного розвитку: самий Ренесанс ще не був етапом буржуазно-капiталiстичноСЧ формацiСЧ. Вiн тiльки СЧСЧ пiдготовляв, i притiм несвiдомо, незалежно вiд себе. Культура приватноСЧ власностi i культура виробництва на основi експлуатацiСЧ робочоСЧ сили в епоху Ренесанса починалася, але вона тут була ще занадто молодою i наСЧвною, i вона усе ще ставила над усе красоту людськоСЧ особистостi, красоту людського тiла i пiднесену картину космiчних просторiв. Надалi, пiсля Ренесансу, цей юний i гарний iндивiдуалiзм, прекрасно i чесно вiдчуваючий свою обмеженiсть, буде прогресувати у своСЧй iзольованостi, у своСЧ?/p>