Династія Ягелонів в Польщі і Чехії в XV-XVI століттях
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
зані ні з Пястами, ні з Анжуйською династією, а отже, не могли з династичних міркувань вважатися наступниками престолу, то перед Ягайло гостро постало питання про успадкування ними королівської влади. Вирішення цього питання залежало головним чином від волі шляхти. Щоб заручитися її згодою, король пішов на видання кількох привілеїв. Вони підтверджували всі раніше здобуті нею права і надавали їй нові. Ці привілеї були видані у Бжесвці Куявському (1425), Єльні (1430) і Кракові (1433). Нове, що містилося в них, зводилося загалом, по-перше, до проголошення особистої недоторканості будь-кого з шляхти; проголошувалося, що король не може нікого з неї увязнити і карати без попереднього судового вироку; по-друге до обіцянки короля поширити права польської шляхти на шляхту Куявії, Добжинської землі і руські землі в складі корони. Отримавши згадані привілеї, шляхта визнала права синів Ягайла на престол, за умови дотримання ними батькових зобовязань. З наданням Краківського привілею 1433 року династичну проблему було надовго знято з порядку денного політичного розвитку Польської держави.
Отже, Ягайло Владислав ІІ був засновником династії Ягелонів, він був першим з литовської князівської династії Гедиміновичів, носивших титул також і королів Польщі. Заснована ним династія правила до 1572 року в Польщі, до 1526 року в Угорщині і Чехії. Обрання його на польський престол сприяло підписанню Кревської унії, яка мала велике значення в історії двох держав Польщі і Литви.
1.2 Внутрішня і зовнішня політика Ягелонів в Польщі
Після смерті Владислава ІІ Ягайла протягом чотирьох років, до повноліття його сина-короля Владислава ІІІ (1434-1444) Польщею правила регентська рада, очолювана єпископом Краківським Збігневом Олесницьким (1389-1455) (Див. Додатки 2, 3). Для цього періоду характерна цілковита зверхність світських і церковних можновладців у політичному житті країни. Керувавши Польщею за малолітнього короля, регентська рада усю увагу звертала на зовнішні справи. Війни з Свидригайлом за Волинь і Поділля, з орденом і молдавським господарем заставляли поляків відволікатися від внутрішніх справ; а обрання в 1440 році Владислава ІІІ і королем Угорщини, підвело Польщу до війни зі страшними завойовниками турками, які в свою чергу готували нанести останній удар Візантійській імперії, зайнявши вже весь Балканський півострів. Війна ця заставила Владислава ІІІ забути про те, що робилося в Польщі. Але він все ж робив деякі розпорядження щодо православного населення Польщі. При ньому в 1434 і 1435 роках були підтверджені ті обіцянки, які Ягайло дав в Едльському статуті руській землі. Обіцянка розповсюдити польське право і закони і на руські землі, вочевидь не виконувалось при Ягайлі.
Під час коронування Владислава ІІІ шляхта руських земель (Галицької Русі і Поділля) звернулись до короля з проханням втілити в життя дану його батьком обіцянку. Прохання було виконано і в руських землях Корони (Галичини і Поділля) там було введено польський адміністративний устрій, польські суди, і більш того, місцева шляхта (поляки і руські) звільнялися від всіх повинностей і податків. Відома грамота Владислава ІІІ, видана 22 березня 1443 року, якою він урівнював руське духівництво „в свободі віри і правах” з польсько-католицьким. Всім православним церквам, єпископам і всім духовним особам король давав „тые вси права, водности, способы, звычаи и всякие свободы…такы иж, яковых в королевствах наших Поляском и в Венгерском вси костелы и их арцибискупове, бискупове, преложеные и иные особы костелные, звычаю Римское церкви, заживають и з них веселяться [6,243]. Така увага до православного духівництва з боку короля пояснюється його сильним бажанням навязати руському народу церковну унію.
В 1439 році на Ферраро-Флорентійському соборі була проголошена унія церков західної і східної. Так як руська шляхта не прийняла Флорентійської унії, то ця грамота не мала ніякого практичного значення, але вона цікава в тому відношенні, що знайомить нас з фактичним положенням православної церкви в Польщі; в ній прямо говориться, що „церковь восточная” і її духівництво, із-за різної віри „первей...утисненье поносили” [6,245].
У 1440 році була укладена польсько-угорська персональна унія, за якою Владислав ІІІ став угорським королем під іменем Уласло І. Головною метою Владислава ІІІ було протистояти турецькій експансії. В 1444 році на чолі угорського війська він здійснив похід на турків. 1 серпня в місті Середин був підписаний з ними мирний договір на десять років, за яким турки зобовязалися залишити частину загарбаних на Балканах земель. Невдовзі по цьому прихильники активної боротьби з Туреччиною в оточені короля, спокушені легкістю досягнутого ним успіху, намовили його на новий похід проти турків. Похід закінчився невдало: у битві під Варною 10 листопада 1444 року Владислав ІІІ загинув, а деморалізоване цим військо покинуло поле бою. Польським королем став його молодший брат Казимир ІV Ягелончик (1427-1492) (див. додаток 2).
Царюючи в Польщі, Казимир ІV Ягелончик турбувався про інтереси Великого князівства Литовського і проводив в Вільно майже весь час. За його відсутності владу в Литві здійснював великокнязівська рада. Розвязав він і польсько-литовський конфлікт в звязку з спірними землями, залишивши Волинь за Литвою, а Поділля за Польщею. Казимир ІV відсторонив Збігнева Олесницького і скористався правом короля призначати чиновників. Завдяки цьому, високі державні посади в королівській раді, зайняли вірні йому люди. У 1454 році король н