Григорiй Сковорода i фiлософiя серця
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
?вороди з осенi 1764 до липня 1768 р. вiдомо тiльки те, що пiд цю пору фiлософ мешкав здебiльшого у Харковi.
ВостаннСФ мислитель повернувся до Харкiвського колегiуму в 1768 р., коли тут було вiдкрито додатковi класи, де готували iнженерiв, топографiв, архiтекторiв тощо: РДвдоким Щербiнiн своСЧм наказом призначив його на посаду викладача катехiзису у цьому навчальному закладi. Однак новий бiлгородський та обоянський СФпископ СамуСЧл Миславський навеснi 1769 р звiльнив Сковороду з роботи. Вiдтодi й аж до смертi фiлософ перебуваСФ у мандрах. Окрiм Харкова, вiн часто вiдвiдував БабаСЧ, Валки, Великий Бурлук, Гусинку, РЖванiвку, РЖзюм, Купянськ, Липцi, Моначинiвку, Острогозьк, Охтирку. Здебiльшого вiн зупинявся у маСФтках слобiдсько-украСЧнськоСЧ шляхти або в келiях монастирiв. Наступного року Сковорода вiдвiдав КиСЧв, провiвши близько трьох мiсяцiв у Китайськiй пустинi, а в 1771-1772 рр. на запрошення колишнього острогозького та харкiвського полковника Степана Тевяшова мешкав у Острогозьку та у слободi Таволзькiй. Свою останню мандрiвку, вже незадовго до смертi, фiлософ здiйснив у село Хотетове, у маСФток Михайла Ковалинського. Смерть постигла його 9 листопада (29 жовтня за ст. ст.) 1794 р. у Вiльшанськiй РЖванiвцi.1
Серце у фiлософiСЧ Г. Сковороди
Фiлософiя життя. Коротко оглянувши бiографiю мандрiвного фiлософа, можна сказати, що все його життя було присвячено фiлософiСЧ, роздумам. Життя для нього СФ фiлософiСФю i фiлософiя СФ життям. Д. Чижевський визначаСФ це основною думкою мислителя. В реалiзацiСЧ думки, в тому, що вiн дiйсно зробив зi свого життя фiлософiю, втiлив свою фiлософiю у своСФ життя велич Сковороди. У цьому ж, може, i його певна слабiсть. Бо, розчинивши фiлософiю у життСФвому чинi, вiн не покладав занадто вже великоСЧ ваги на теоретичне оброблення, формальне усталення, систематизацiю своСЧх фiлософiчних iдей. Через це дехто i звав його фiлософом без системи, через це, коли i можна говорити про методу Сковороди, про його метафiзику, онтологiю, гносеологiю, то завше лише в певному сенсi, лише з певним застереженням, бо викiнченоСЧ i обробленоСЧ системи у нього дiйсно немаСФ, немаСФ закiнченоСЧ i детальноСЧ вiдповiдi на усi запитання, що може поставити систематик-фiлософ. А проте фiлософiя мислителя суцiльна i монолiтна, збудована, так би мовити, в одному стилi, просякнута одним духом.
Теорiя i практика фiлософування. Коли життя СФ фiлософiя, як пише Д. Чижевський, а фiлософiя людини маСФ зумовлювати СЧСЧ життя, то природно в центрi уваги фiлософа повиннi стояти релiгiйнi i моральнi проблеми, так би мовити, певна практична проблематика СФ завершення i цiль теоретичноСЧ фiлософiСЧ. Теорiя маСФ вести до певноСЧ praxis pietatis. У Сковороди, дiйсно, не бракуСФ теоретичноСЧ фiлософiСЧ; де в чому СЧСЧ проблеми освiтленi дуже детально й уважно, але завершення системи його думок СФ, безумовно, релiгiйно-моральне.
РЖз цим практичним ухилом фiлософування Сковороди повязане i те, що для нього центральне в людинi не СЧСЧ теоретичнi, пiзнавальнi здiбностi, а бiльш глибоке за них емоцiонально-вольове СФство людського духу серце людини. РЖз серця пiднiмаСФться, виростаСФ i думка, i стремлiння, i почування. На серце людини повинна бути звернена i головна увага моральноСЧ чинностi людини. Звiдси вимога пiзнай себе, поглянь у себе i т. д. Звiдси i визнання рiвноцiнностi рiзних людських типiв i людських iндивiдуумiв. Звiдси i своСФрiдна теорiя нерiвноСЧ рiвностi людей щодо СЧх морального та релiгiйного життя.2
Проблема антропологiСЧ людини. РЖ дослiджуючи твори мислителя, розумiСФмо, що проблема людини, зокрема внутрiшньоСЧ, СФ дiйсно для Сковороди центральною. Вона означуСФ собою й етику мандрiвника завдання людини переобразитися в дiйсну людину.
Внутрiшня людина, на думку Сковороди, так само захована у зовнiшнiй людинi, як iдеСЧ в матерiСЧ. РЖ душа маСФ свою поверхню, свою зовнiшнiсть, що прикриваСФ глибину внутрiшнього. Цi обидва зовнiшнi шари людськоСЧ iстоти слiд усунути, щоб дати вiльно проявитися внутрiшнiй людинi, щоб вона вийшла зi своСФСЧ глибини.
Перший засновок для звiльнення внутрiшньоСЧ людини СФ пiзнання, що внутрiшня людина взагалi iснуСФ. Цей теоретичний ступiнь СФ лише перший та пiдготовчий ступiнь на шляху до нових народин, на шляху до дiйсноСЧ людини. Дiйсна людина СФ таСФмниця, яку необхiдно вiдкрити для пiзнання справжньоСЧ сутностi особистостi. Вiдкриття цiСФСЧ таСФмницi утворюСФ пiдвалини, щоб зСФднатися iз внутрiшньою, дiйсною, правдивою людиною.
Наука про внутрiшню людину - одна з найпоширенiших наук не лише християнськоСЧ, а й уже античноСЧ мiстики. Фiлон розвиваСФ iз платонiвських зародкiв науку про земного та небесного Адама. У Святому Письмi читаСФмо про внутрiшню людину серця.3
Таким чином, вчення Сковороди про людину, СЧСЧ антропологiю, що СФ основою його етики, - антитетичне. Як весь свiт, так подвiйна по природi своСЧй i людина.4
Серце як антитеза психiчному життю. Проте Сковорода протиставляСФ внутрiшню людину не лише тiлу, а ще й якiйсь поверхнi психiчного життя. Вiн вiдрiзняСФ останню, а також глибину, яку називаСФ серцем. Але уявлення про серце СФ, швидше, передумова антропологiСЧ Сковороди, нiж дальше уточнення та розвiй iдеСЧ внутрiшньоСЧ людини. Серце СФ корiнь усього життя людини, вища сила, що стоСЧть поза межами i душi, й духу, - шлях до дiйсноСЧ людини веде чере?/p>