Головнi критерiСЧ гедонiзму
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
закiнченому виглядi. Тож вона не мала задаткiв розвитку. Учнi небагато додали до вчення наставника, порiвняно найбiльше - в теорiСЧ пiзнання. Епiкурейська школа була незрiвнянно тривкiшою у своСЧх поглядах вiд iнших шкiл того перiоду.
Епiкур (341-270), народжений на островi Самосi, але атенського походження, оселився в Атенах 18-лiтнiм юнаком. На той час Ксенократ управляв АкадемiСФю, а Арiстотель iще жив, але перебував уже в Халкiдi. Епiкур слухав фiлософiв рiзних напрямкiв - через демокрiтейця Навсiфана вiн пiзнав атомiзм, пiзнав також погляди скептика Пiррона. В 306 р. заснував власну школу в саду (звiдси мова про тАЮсад Епiкура та про тАЮфiлософiв з садiв), яку очолював аж до смертi.
Його твори були дуже численнi й рiзнорiднi за змiстом. Дiоген Лаертiй згадуСФ про 300 написаних ним книг, а заголовки 40 творiв перелiчуСФ. Завдяки Лаертiю збереглися стислi тАЮЗасади Епiкура, а також 3 його листи, що мiстять нариси фiзики, метеорологiСЧ й етики. Крiм цього, в Геркулянумi вiднайдено частини його великого твору тАЮ37 книг про природу. Решта творiв загинула.
Етичнi погляди Епiкура:
1. Гедонiзм i радiсть життя. Однаковою мiрою як вихiдний пункт, так i мета фiлософiСЧ були в епiкуреСЧзмi тi самi, що i в iнших системах еллiнiзму: вихiдним пунктом був засновок, що щастя - це найбiльше благо, а метою - пояснення, в чому щастя полягаСФ i як його можна досягти. А пояснення, яке дав Епiкур, було з усiх найпростiше, себто: щастя полягаСФ в зазнаванi приСФмностей, а нещастя - в зазнаванi страждань. Це пояснення не було тавтологiСФю: щастя (евдаймонiю) греки розумiли як можливо найкраще життя, в якому вже досягнена доступна людинi досконалiсть. Отож Епiкур осмислив досконалiсть гедонiстичне, в той час як iншi школи вбачали досконалiсть життя в чомусь зовсiм iншому, нiж зазнавання приСФмностей. Гедонiзм тривко з асоцiювався з iменем Епiкура, хоч той i не був його винахiдником, оскiльки саме Епiкур, дав гедонiзмовi оригiнальну i незвичайну подобу.
Стрижневою думкою Епiкура було, що для щастя достатньо вiдсутностi страждання, бо вже вiдсутнiсть страждання ми вiдчуваСФмо як приСФмнiсть. Це пояснюСФться тим, що людинi - вiд природи добре, аби тiльки СЧСЧ не робили нещасливими страждання. Природний стан людини, коли нiчого доброго й нiчого поганого СЧСЧ не зустрiчаСФ, СФ станом приСФмним, сам процес життя, саме життя СФ радiстю. Ця радiсть - вроджена, СЧСЧ ми не треба добиватися, адже СЧСЧ ми носимо в собi. Як уроджена, вона безвiдмовна, лише б тiльки тiло було здорове i душа спокiйна, i життя буде насолодою.
Це був найсуттСФвiший пункт епiкурейства: гедонiзм СФднався в ньому з культом життя. Життя СФ благом, i тим СФдиним, яке справдi дане нам у власнiсть. У формах релiгiйного культу епiкурейцi вшановували життя, вони були немовби сектою шанувальникiв життя. Поза тим вони усвiдомлювали, що це благо - обмежене i короткотривале. На вiдмiну вiд природи, яка нескiнченна i тривала, яка знову й знову вiдроджуСФться, людське життя це тiльки певний епiзод. Оманою була для Епiкура вiра в метемпсихоз та в перiодичне вороття речей. Висновок, з цього, звучав ось так: благо, яким ми володiСФмо, треба оцiнити i вжити вiдразу, бо воно скороминуще й одноразове; треба вжити його дочасно, на майбутнСФ iснування розраховувати не можна.
2. Зовнiшнi приСФмностi. Радiсть життя СФ головним складником щастя, але не СФдиним. Окрiм цiСФСЧ внутрiшньоСЧ радостi iснують приСФмностi, збуджуванi зовнiшнiми причинами. Вони (СФдинi, на якi звернув увагу Арiстiпп) - цiлковито iншого типу, нiж ота стихiйна приСФмнiсть життя. Вони вимагають дiСЧ позитивних причин, тимчасом як для тiСФСЧ достатньо було вiдсутностi страждання. Ту тАЮстихiйну приСФмнiсть життя ми носимо в собi, а цi - залежнi вiд обставин i тому полишенi на випадковiсть щастя i непевнiсть. Для досягнення позитивних приСФмностей мають бути виконанi двi умови: треба мати потреби i треба, щоб вони були задоволенi. Тим часом, оту радiсть життя можна вiдчути лише тодi, коли ми не заклопотанi потребами та СЧх задовольнянням. Отже, однi приСФмностi виступають при вiдсутностi потреб, iншi - при задоволеннi потреб; негативну приСФмнiсть вiдчуваСФ той, чийого спокою не бентежать жоднi збудники i змiни, а позитивноСЧ приСФмностi може зазнати тiльки той, хто пiддаСФться збудникам i змiнам.
Цi два види приСФмностей не рiвнi мiж собою. Тiльки в негативнiй приСФмностi при вiдсутностi потреб людина - вповнi вiльна вiд страждання. А там, де СФ потреби, завжди СФ загроза СЧх незадоволення, та й саме задовольняння поСФднане зi стражданням. тАЮНайбiльше приСФмностей маСФ той, хто маСФ найменше потреб. Тож негативна приСФмнiсть - вища. РЖ тому вона СФ справжньою метою життя. Щоб досягти цiСФСЧ мети, не треба добиватися приСФмностей, треба тiльки уникати страждань, не задовольняти потреби, а позбуватися СЧх. Позитивна приСФмнiсть - не мета, а лише засiб, а саме засiб заглушати страждання, коли вони ятрять людину. Слiд порвати з первiсним iнстинктом, котрий велить пориватися за кожною приСФмнiстю, яка трапляСФться, треба виробити в собi мистецтво вимiрювати приСФмностi i вибирати тi, якi не тягнуть за собою страждань.
Позитивнi приСФмностi СФ двоякого роду: або фiзичнi, або духовнi, СЧхнСФ спiввiдношення виглядаСФ так: тiлеснi приСФмностi -це першооснова, тому що духовнi не могли б iснувати без них, вони - повязанi з пiдтримуванням життя (наприклад приСФмнiсть споживання СЧжi), а життя СФ першою умовою щастя. У цьому розумiннi Епiкур говорив, що тАЮприСФмнiсть черева СФ пiдставою i коренем усякого блага. Натомiсть духовнi блага - вищi, оскiльки дають бiльше приСФмностей, а це завд