Внесок І.О. Соколянського у розвиток тифлосурдопедагогіки
Курсовой проект - Педагогика
Другие курсовые по предмету Педагогика
?коряющие усвоение речи и не замедляющие умственного развития ученика.”[13, 77]
Різні питання навчання осіб з вадами слуху не могли залишитися поза увагою і на різних поважних зібраннях. Так, наприклад, у 1910 році І. Соколянський, працюючи сурдопедагогом в Олександрівському училищі для глухонімих, виступав з доповіддю “Про навчання українських глухонімих рідної мови” на Всеросійському зїзді діячів по вихованню і навчанню глухонімих. У своїй доповіді він обґрунтував педагогічну необхідність навчання українських учнів на противагу циркуляру, який забороняв навчання українською мовою.
Свого часу, працюючи учителем нечуючих, І. Соколянський відчув велике розчарування і педагогічну безпорадність, оскільки у навчальних закладах панував усний метод навчання. Сурдопедагог став помічати, що успіхи глухих виявляються досить низькими; розумів, що теорія і практика навчання глухих суттєво різняться. Звертаючись до книг по лінгвістиці, його зацікавили погляди Л. Щерби, котрий поділяв розуміння величезної ролі жестової мови для розвитку глухих. Останніх він прирівнював до іноземців, з розумінням того, що глухі мають свою мову і “міміка” характеризується як своєрідна типова мовна система, яку вчителям потрібно знати і яку потрібно вивчати. Важливо відмітити, що Л. Щерба дотримувався граматичного напряму вивчення і навчання іноземних мов, (словесна для глухого як іноземна). Тому підсумовуючи свої наукові погляди, Л. Щерба зазначав, що при навчанні глухонімих усному мовленню їхня рідна мова “міміка” має використовуватися повною мірою.
Беручи за основу погляди Л. Щерби, І. Соколянський в 20-30 роках ХХ ст. займається проблемою мовленнєвого режиму у школі глухих. Тверда переконаність в тому, що педагог в присутності глухої дитини повинен розмовляти тільки на зрозумілій глухій дитині мові, породила запитання до “зрозумілої мови” якою їй бути? Або це комбінація жестового, дактильного і усного мовлення, або це тільки жестове мовлення і дактилологія. Він вважав, що тільки міміка може замінити інтонаційний бік мовлення за відсутності слуху.
Нажаль, треба відмітити, що І.О. Соколянському не вдалося реалізувати свої підходи і рішення в сурдопедагогіці (хоча це він зробив при навчанні сліпоглухих), зокрема, довести обовязковість жестового етапу у початковому навчанні мови. Незадовго до своєї смерті він писав, що “я пришел к непоколебимому для меня и окончательному выводу, что игнорирование жестовой речи глухого ребенка в дошкольный и школьный период это тягчайшее преступление, которое должно быть наказуемо в уголовном порядке”[2, 135].
Висновки
Іван Опанасович Соколянський відіграв важливу роль у становленні вітчизняної дефектології. Його практичний досвід, теоретичні праці та робота організатора залишили помітний вплив в історії не лише радянської, але й світової тифлосурдопедагогіки. Людина, серцем віддана своїй справі, він все своє життя присвятив найшляхетнішій справі допомозі людям, які були позбавлені можливості сприймати всі барви та звуки навколишнього світу.
Серед головних досягнень І.О.Соколянського слід відмітити послідовну реалізацію ним принципу обовязкового використання писемної мови у навчанні сліпоглухонімих дітей. Це було дійсно революційно, адже на той момент навчання таких дітей велося переважно усним методом (як в Росії, так і за кордоном). Також він приділяв увагу жестам, засобам образотворчої діяльності, передусім, ліпленню та малюванню, як способам вираження внутрішнього світу дитини, засобам комунікації на до мовленнєвому етапі, які сприяли формуванню мовленнєвих образів. Ефективність та прогресивний характер методики Соколянського визнавали як вітчизняні, так і зарубіжні спеціалісти.
Стрижневим для методики Соколянського було поняття „власної дитячої активності”, яка виступала головною передумовою ефективності навчально-виховного процесу. Лише змотивована до спілкування дитина зможе успішно розвиватися, освоювати навколишній світ.
Досягненням Соколовського було поєднання детально розробленої загальної методики навчання сліпоглухих дітей із винаходженням ряду конкретних технічних засобів та практичних методів. Так, поряд із визначенням головних етапів розвитку дитини з дефектами органів сприйняття, виробленням поняття „власної активності дитини” як основи навчання, Соколянський є розробником спеціальної машини для читання й письма сліпоглухих, автором ряду методів, серед яких метод „паралельних текстів”, метод „ланцюгових дій” та ін.
Сучасна теорія та практика роботи зі сліпоглухонімими дітьми багато в чому спирається на роботи та досягнення Івана Опанасовича Соколянського. Звичайно, зявляються нові прийоми та засоби навчання, проте ключові принципи його методики стали базисом для сучасної української дефектології. Справу Соколянського продовжили його учні, найвідомішим з яких був А.І.Мещеряков.
Таким чином, можна зробити висновок про величезну роль, яку відіграв у вітчизняній дефектологічній науці І.О.Соколовський людина складної долі, блискучий учений і практик, умілий організатор, який присвятив своє життя проблемам навчання сліпоглухих дітей.
Література