Війско княжих часів. Слов’яни та варяги
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?я могло сховатися. На чолі племені стояли князі, а старшини родів творили раду, віче.
Найдавнішим наш літопис подає імена племен, що жили на українських землях: над Дніпром біля Києва поляни, над Десною й Сулою сіверяни, на Поліссі деревляни, над Бугом дуліби або волиняни, над Дністром уличі й тиверці, десь на заході хорвати. Таких племен було певно більше, але память про них не збереглася. Тільки давні городища вказують на місця, де скупчувалася давня воєнна організація.
Деякі племена мали більші воєнні сили, поширяли свою владу на широкі простори й основували тривкі держави. Найдавніші традиції мала держава київська. її основник Кий, за переказом, відбував мандрівку зі своїм родом, зайшов аж над Дунай і там хотів поселитися. Але остаточно осів із братами над Дніпром і тут виставив город Київ. Коли брати повмирали, рід їх почав держати князювання над полянами. Досить сильну державу мали деревляни, їх столицею був город Іскоростень (тепер Коростень). Згадували вони з пошаною своїх добрих князів, що збагатили були Деревлянську землю. За князювання Ольги жив останній деревлянський князь Мал. Про могутню державу волинян переказав нам відомосте один арабський письменник, Масуді: 3поміж цих народів один попереду, за давніх часів, мав владу над іншими; князь його звався Маджак, а сам народ звався валинана. Цьому народові за давніх часів корилися всі інші словянські народи, бо влада була його та інші королі його слухалися. На крайньому заході нашої території повстали славні червенські городи, ряд могутніх твердинь між Бугом та Сяном, із головним городом Червнем посередині. Хто заснував ці укріплення, про це літописці не переказали нам нічого. Але могутні городища, що залишилися досі, свідчать про силу тієї давньої воєнної організації.
Розвиток тодішньої держави залежав зовсім від особистих прикмет князя-основника. Коли володар був талановитий, умів створити воєнні збройні сили й своїм авторитетом тримав у єдності різні племена, то держава існувала й розвивалася успішно. Коли ж верховна влада ослабла,- коли не стало сильної руки, що тримала цілість, відразу проявлялися змагання. Відживали окремішні племена, дрібні князьки підіймали голову, збунтувалися цілі околиці, поставали нові осередки, держава розпадалася. Не раз приходило до повної анархії, боротьби всіх проти всіх, як про це
оповідає літопис: повстав рід на Словянське військо. рід, були між ними чвари й самі почали воювати один одного... Треба було чекати довгий час, доки знову не появилася сильна одиниця й не перевела нової військової й політичної організації та не створила нової держави.
Словянське військо
Про сам устрій словянського війська знаємо небагато. Назва війська була тоді в о ї, рідше вживалося це слово в однині воїн. Старшини над військом звалися воєводами. Не було між ними ніяких ранг, ні ступенів. Всі важніші справи вирішували на вічу, особливо, коли доводилося вести війну або складати мир. У словян і антів, писав грецький Історик Прокопій у VI. віці, панує не одна людина, але давно вони живуть так, що всім порядкує громада, всі справи, щасливі, чи погані, йдуть до громади. Але в бою провід мав один верховний воєвода. На чолі словянських антів у боротьбі з готами коло 370380 рр. стояв князь Боз із синами й 70 старшин.
До бою словяни йшли спершу невпорядкованою громадою. Вони не знають бойового ладу, ні не вміють вести боротьби впорядкованими лавами, оповідає грек Маврикій у VII. в. Пізніше, мабуть, за прикладом краще зорганізованих сусідів, словянські племена припили кращий устрій. Може бути, що словяни знали вже десятковий поділ на сотні й тисячі: в Києві вже в дуже давніх часах стрічаємо округи з назвою тисячі, під проводом тисяцького.
Чужосторонні письменники змальовують словян як військо слабо озброєне. Виступаючи в бій, вони йдуть на ворогів, здебільше, піші, в руках їх невеликі щити та списи, панцирів вони не надягають. Деякі не мають ні сорочки, ні плаща, а тільки в коротких штанях ідуть битися з ворогами, переказує Прокопій. Сам він був полководець, знав добре воєнну справу й його голос має тут велику вагу.
Інші письменники потверджують і де в чому доповнюють цей опис. Згаданий вище Маврикій каже, що словяни мали по два списи, луки з отруйними стрілами її дуже тяжкі щити. Михайло Сирський оповідає, що словяни несли до бою по два-три списи, іншої зброї не вживали. Павло Дякон згадує, що словяни боролись списами та сокирами та що рукою кидали каміння. Арабський географ Ібн-Росте й перський письменник Кардезі описують, що словяни мали коня, списи та щити. Ще один араб ізгадує сокири.
Як з цих описів видко, словяни вживали до нападу найбільше списів, кожний воїн мав їх по два або по три. Це була зброя, яку найлегше було виробити, всі примітивні народи йшли у бій зі списами. В давній словенській мові були аж три різні назви на спис копя, сулиця, оскеп, видко існували різні роди списів. Сокира це теж стародавня зброя. Пізніше її поліпшили, й так повстав топір (назва іранського походження). Лук був відомий словянам здавна, але не розвинувся як бойовий снаряд так усебічно, як розвинувся він у степових народів. Пізніше луки приходили до нас від печенігів та половців. До кидання каміння словяни вживали пращі.
Замітна річ, що у словян у давніх часах не був іще відомий м е ч. До боротьби зблизька служив тільки короткий н і ж. Мечі словяни перейняли, мабуть, від Германських готів. До охорони тіла вживали щита, старої