Щастя як етична проблема
Информация - Культура и искусство
Другие материалы по предмету Культура и искусство
еться, повязана для СФвропейськоi свiдомостi, по-перше, з глибинним засвоСФнням в опозицii до сучасноi споживацькоi iдеологii християнського бачення людини, осердям якого постаСФ iдея жертви, аж нiяк не самоствердження. По-друге, для особистостi, яка гостро вiдчуваСФ свою обранiсть, своСФ покликання так, як це було властиво Маринi ЦвСФтаСФвiй, саме важкiсть, стражденнiсть життя можуть поставати своСФрiдним симптомом його виконаностi, його достеменностi на вiдмiну вiд легкостi порожнього iснування, що загубило власну iстину, власну мету. Щасливi роки втраченi роки, робота вiдбуваСФться тiльки в стражданнi, зауважив якось у цьому звязку Марсель Пруст. Сказане не маСФ на метi взяти пiд сумнiв законне i глибоке моральне право кожноi людини на щастя. Одначе як неможливо примусити всiх людей бути щасливими в певний СФдиний спосiб, так само, мабуть, не варто примушувати кожного обовязково бути щасливим узагалi. Етику щастя неможливо побудувати на iмперативнiй основi. Втiм, щодо цього й досi можна почути рiзнi думки. Так, вiдомий радянський педагог А.С. Макаренко вважав, що нещасним за умов справедливого соцiального устрою бути просто не можна. Щастя, писав вiн вже наприкiнцi 1930-х рокiв, зробиться нашим моральним зобовязанням, iнакше й бути не може при комунiзмi. Нещастя може становити лише продукт поганоi комунiстичноi моральностi. Причому не варто думати, що такi погляди лише данина комунiстичнiй iдеологii, вони нерiдко висловлювалися у свiтовiй етичнiй лiтературi. Як афористично сформулював iхню суть Дж. Леббок, iснуСФ не тiльки щастя обовязку, а й обовязок щастя; цей обовязок випливаСФ, зокрема, з того, що людина, коли вона щаслива, сприяСФ тим самим щасливому самопочуттю iнших людей, утверджуСФ свiтлу, оптимiстичну атмосферу, яка допомагаСФ iхньому моральному зростанню. Про людей, якi почувають себе нещасними, хоча доля iх не обiйшла i все необхiдне для щастя в них, здавалося б, СФ, звичайно кажуть, що вони гнiвлять Бога, отже, щось у такому поводженнi суперечить нашому безпосередньому моральному почуттю. З iншого ж боку видатний грузинський фiлософ М. Мамардашвiлi теж, напевно, мав рацiю, коли, виступаючи перед молодими фiлософами в Алуштi, говорив про те, що мiра гуманностi будь-якого суспiльства визначаСФться, поза всiм iншим, тим, чи визнаСФ воно за людиною право бути нещасною, якщо саме так вона почуваСФться в ньому, чи намагатиметься будь-що ii перекувати.
ЗдаСФться, мiркувань про щастя вище висловлено досить, аби читач, ознайомившися з ними, сам вирiшив, яка iз зазначених точок зору СФ, на його думку, бiльш прийнятною. При цьому нагадаСФмо: досконалiсть морального рiшення нерiдко визначаСФться не стiльки його радикалiзмом, скiльки тактовнiстю здатнiстю, не вiдкидаючи жодноi з протилежних позицiй, знайти такий спосiб iхнього узгодження, який саме в данiй конкретнiй ситуацii виявляСФться найбiльш справедливим i доречним. Однак яким же чином уявлення про щастя, якщо людина прагне його досягти, детермiнуСФ ii дiяльнiсть? В iсторii етики ми бачимо два альтернативнi пiдходи до постановки цього питання. Прихильники евдемонiзму (Епiкур, Б. Спiноза, П. Гассендi, П.А. Гольбах,О. Нейрат, В. Винниченко та iн.) звичайно наполяга ють на тому, що прагнення до щастя як формулював РЖ. Бентам, максимального щастя для щонайбiльшоi кiлькостi людей маСФ бути усвiдомленим принципом моральноi поведiнки, який безпосередньо визначаСФ цiлi людськоi дiяльностi. На противагу до цього з часiв античних стоiкiв (IV НРЖ ст. до н. е.) висловлювалася думка, що будь-яка серйозна справа, зокрема й виконання морального обовязку, потребуСФ самовiддачi й не може здiйснюватися з постiйним оглядом на перспективу досягнення щастя. Доброчеснiсть, згiдно з ученням стоiкiв, сама для себе СФ вищою нагородою також i в тому розумiннi, що вона, як формулюСФ вiдомий римський мислитель-стоiк Л.А. Сенека (5 до н. е. 65 н. е.), СФ достатньою для щастя. РЖнакше кажучи, людина маСФ тим бiльше шансiв стати щасливою, чим менше вона зосереджуСФться власне на досягненнi щастя, чим повнiше вiддаСФться розвязанню реальних змiстовних завдань (за стоiками завдань виконання своiх моральних зобовязань). Чимало аргументiв на користь саме такого пiдходу до проблеми щастя було висловлено й у XX ст. видатними сучасними фiлософами, педагогами, психологами, в тому числi вже вiдомим нам В. Франклiном. РЖ все ж розсудлива людина не може зовсiм залишити поза увагою проблему досягнення щастя для своiх ближнiх, своСФi родини, себе самоi. Та й будь-яке цивiлiзоване суспiльство маСФ дбати, звичайно ж, не про насильне ощасливлення мас, але про те, щоб якомога бiльшою мiрою забезпечити для своiх членiв тi основнi обСФктивнi компоненти, якi допомагають робити людське життя щасливим. Тож недарма завжди iснувало чимало порад i практичних рекомендацiй вiдносно засобiв досягнення щастя i чинникiв, якi його обумовлюють. Ось одна з думок щодо цього, яка належить польському поету XIX ст. Ц. Норвiдовi: Людина, щоб бути щасливою, маСФ знати: 1) на що жити, 2) для чого жити, 3) за що вмерти. Вiдсутнiсть однiСФi з цих складових веде до драми. Вiдсутнiсть двох до трагедii.
Втiм хiба збiльшуСФ щастя людини усвiдомлення того, що iснують якiсь iдеi й цiнностi, заради яких неодмiнно потрiбно не жити, а вмерти? Чи не знецiнюСФ якоюсь мiрою така свiдомiсть саме ii життя? Як би там не було, серед основних чинникiв людського щастя СФ досить очевиднi. До них, зокрема, належать:
а) задоволення людських потреб. Не можна назвати