Щастя як етична проблема
Информация - Культура и искусство
Другие материалы по предмету Культура и искусство
?е, воно виступаСФ як субСФктивна моральна реакцiя на володiння цими благами, що знаходить вияв у певному задоволеннi вiд життя загалом. Саме таке розумiння щастя (яке сформулював англiйський етик XIX ст. Г. Решдол) ". Татаркевич i розцiнюСФ як найадекватнiше. На його основi вiн будуСФ власну дефiнiцiю щастя як повного i тривалого вдоволення вiд життя в цiлому. Уявлення про щастя, що його вiдбиваСФ дефiнiцiя Решдола Татаркевича, слiд, очевидно, визнати найбiльш вiдповiдним становi сучасноi моральноi куль тури. Разом з тим i воно виявляСФться неповним, якщо не враховувати неодмiнно властиве справжньому щастю почуття свiтлоi радостi, ентузiазму, що охоплюСФ душу людини; безрадiсне, неокрилене ентузiазмом вдоволення тяжiСФ до ретроспективного осягнення життя i саме по собi, як легко переконатися, ще не робить людину щасливою.
Цiкаве розрiзнення насолоди i радостi як полюсiв людського щастя подаСФ в однiй iз своiх праць вiдомий росiйський фiлософ В.В. Розанов (1856 1919). Як зазначаСФ Розанов, якщо поняттям насолоди сповненi етичнi трактати останнiх столiть, поняття радостi зовсiм зникло... Як щось бажане, воно СФ одне з насолодою, тiСФi ж категорii, що й зона. Проте за походженням, ...за природою своСФю воно до неi дiаметрально протилежне. Радiсть СФ суто внутрiшнСФ вiдчуття, котре зявляСФться, коли зроблено все, що необхiдно; необхiдно не для потреб людини, не для насичування ii, але iнколи всупереч цим потребам i обмежуючи це насичування. РЗi джерело в первинно чистiй людяностi. Поняття радостi вiдповiдаСФ внутрiшнiй ii (людини. В.М.) дiяльностi: вiдповiдаСФ тому, що СФ в нiй правильного, й одразу щезаСФ, коли ця правильнiсть порушуСФться... Ще нiколи, пiдсумовуСФ фiлософ своi роздуми, людина, яка радiСФ, не зажадала вмерти, тодi як цього надто часто хотiла людина, яка насолоджуСФться. Додамо, що радiсть, про яку згадуСФ Розанов, безперечно, найбiльш леткий, найбiльш свiтлий i духовний рiзновид щастя; в ii досконалих проявах незмiнне вчуваСФться щось окрилююче, що вихоплюСФ нас iз тiсняви наших повсякденних iнтересiв, потреб i заслуг. Тiльки радiсть пiдносить людину в ii щасливому буттi. Все сказане засвiдчуСФ досить складну смислову структуру етичного поняття щастя. Разом з тим ми бачимо, що в основi будь-яких побудов тут лежить усе ж таки дещо цiлiсне й просте, присутнiсть чого людина вiдчуваСФ i вирiзнюСФ з усього iншого лише виходячи з власного життСФвого досвiду. Можна сказати, що, маючи загальнолюдськi джерела, проблема щастя в кожному разi передбачаСФ цiлком iндивiдуалiзоване рiшення, яке вiдповiдаСФ особливостям тiСФi чи тiСФi особистостi, неповторностi ii життСФвого шляху, ii внутрiшнього свiту. Саме тому вкрай нереалiстичними завжди виявлялися спроби накинути всiм членам суспiльства певний СФдиний рецепт щасливого життя, утвердити в цiй галузi щось на зразок кантiвського категоричного iмперативу. Коли ж такi рецепти загального щастя бралися на озброСФння органами влади в суспiльствi усталювалася терористична за своСФю суттю доктрина насильницького ощасливлювання, людей починали залiзною рукою заганяти у свiтле майбутнСФ, що й вiдбувалося в нашiй краiнi впродовж кiлькох десятилiть. Таким чином, розмiрковуючи над загальним змiстом поняття щастя, не варто забувати про його сутнiсний звязок з неповторнiстю кожноi людськоi iндивiдуальностi. Але чи СФ взагалi прагнення до щастя, навiть з урахуванням його iндивiдуальноi специфiки, неодмiнною, атрибутивною рисою людини як такоi? Чи можна сказати, що кожен, нехай у свiй власний спосiб, завше прагне до щастя, повязуСФ з ним цiлi власноi дiяльностi?
На перший погляд, таке питання може видатися абсурдним. Хiба може бути iнакше?
Починаючи з античних часiв, вiд Платона й Арiстотеля, класична етика була переконана, що бажання щастя СФ невiдСФмною властивiстю людини. Навiть Б. Паскаль iз його трагiчним свiтосприйняттям вважав усе ж таки, що всi люди прагнуть до щастя з цього правила немаСФ виняткiв; способи у всiх рiзнi, але мета одна... РЖ тiльки в XIX ст., спочатку в романтикiв, згодом у героiв Ф. ДостоСФвського i далi заявляСФ про себе свiдомiсть, для якоi прагнення до щастя СФ чимось занадто тривiальним, несумiсним iз внутрiшньою катастрофiчнiстю людського iснування. Спробу перевести цей тiньовий аспект внутрiшнього буття людини у вимiр рацiональноi психологii являСФ собою вчення 3. Фрейда (1856 1939), згiдно з яким серед пiдсвiдомих прагнень людини Танатос (потяг до смертi) посiдаСФ почесне мiiе поруч з Еросом. Метою всякого життя СФ смерть (а зовсiм не самозбереження, як вважали ранiше), декларуСФ Фрейд у працi По той бiк принципу втiхи (1920). Великий вплив на культуру XX ст. справило й вiдкриття мазохiзму в широкому його розумiннi як здатностi людини знаходити втiху в приниженнях i стражданнях. Утiм, i фрейдiвський потяг до смертi, й екiеси мазохiзму при бажаннi теж, звичайно, можна витлумачити як прояви загальнолюдського прагнення до щастя за Паскалем, це прагнення може привести людину й на шибеницю. Значно бiльшу духовну вагу маСФ досвiд мистецтва XX ст., яке в пошуках правди людських почуттiв наполегливо осмислювало зазначену вiдмову вiд традицiйних настанов етики щастя в ii власне особистiсному вимiрi.
Мiж повнотою страждання i порожнечею щастя мiй вибiр був зроблений вiд роду i до роду, цi гордовитi слова Марини ЦвСФтаСФвоi навiянi, звичайно ж, не мазохiстськими мрiями, за ними стоiть безперечна моральна реальнiсть. Реальнiсть, про яку йд