Цивiльнi зобов'язання
Информация - Юриспруденция, право, государство
Другие материалы по предмету Юриспруденция, право, государство
В·астосовуються принципово рiзнi правила.
Натомiсть ГК фактично розглядаСФ як оспорюванi й тi зобовязання, якi виникають з правочинiв, що за ЦК СФ нiкчемними. Дiйсно, згiдно з ч.1 ст.207 ГК, господарське зобовязання, що не вiдповiдаСФ вимогам закону, або вчинено з метою, яка завiдомо суперечить iнтересам держави i суспiльства, або укладено учасниками господарських вiдносин з порушенням хоча б одним з них господарськоi компетенцii (спецiальноi правосубСФктностi), може бути на вимогу однiСФi iз сторiн або вiдповiдного органу державноi влади визнано судом недiйсним повнiстю чи в частинi.
З тексту ч. 1 ст. 207 ГК можна зробити висновок, що зобовязання, вчинене з метою, яка завiдомо суперечить iнтересам держави i суспiльства, вiднесене за ГК до оспорюваних. Проте правочин, вчинений з метою, яка завiдомо суперечить iнтересам держави i суспiльства, не може не порушувати тим самим публiчного порядку. Але такi правочини вiдповiдно до ч. 2 ст. 228 ЦК СФ нiкчемними. Вiднесення правочинiв якi порушують публiчний порядок, до нiкчемних означаСФ безумовне позбавлення правового захисту осiб, яких цим правочином передбачалося надiлити правами Таке позбавлення диктуСФться необхiднiстю збереження публiчного порядку, що СФ важливим для суспiльства в цiлому. Наявнiсть iстотного публiчного iнтересу виключаСФ можливiсть встановлення залежностi позбавлення правового захисту особи вiд волевиявлення iншоi особи або органу державноi влади. Тому правило про нiкчемнiсть таких правочинiв не може мати виняткiв, а правило про можливiсть iх оспорювання не можна розглядати як спецiальне, тобто таке, що виключаСФ застосування загальноi норми, оскiльки це призвело б до руйнування засадничого регулювання.
Ч. 1 ст. 207 ГК мiстить шкiдливе положення про те, що господарське зобовязання може бути визнано судом недiйсним на вимогу не тiльки однiСФi iз сторiн, а i на вимогу вiдповiдного органу державноi влади (тобто порушуСФться принцип диспозитивностi в частинi вiльного, на власний розсуд здiйснення особою своiх прав). Держава не повинна звертатися з позовом про визнання недiйсним господарського зобовязання, змiстом якого не СФ права чи обовязки держави.
У ч. 2 ст. 207 ГК йдеться про можливiсть визнання недiйсною нiкчемноi умови господарського зобовязання, але визначення поняття нiкчемна умова зобовязання немаСФ. Однак, як вiдомо, зобовязання СФ правовiдношенням, змiст якого становлять права та обовязки сторiн; що такс умова зобовязання, а тим бiльш нiкчемна умова зобовязання, СФ невiдомим. Що ж до нiкчемних правочинiв, то визнавати iх недiйсними не слiд, оскiльки таке визнання не СФ способом захисту прав або iнтересiв.
Слiд також узяти до уваги, що оскiльки згiдно з ч. 2 ст. 179 ГК Кабiнет Мiнiстрiв Украiни, iншi уповноваженi ним органи виконавчоi влади можуть затверджувати типовi договори лише у визначених законом випадках, то саме у цих випадках доцiльнiше було б законом встановлювати вимоги до окремих типових договорiв, що б дало змогу врахувати специфiку тих чи iнших вiдносин.
Перелiк умов договорiв приСФднання, якi згiдно з ч.2 ст. 207 ГК визнаються нiкчемними:
перший вид таких умов мiстить два пiдвиди умови, що: а) виключають або обмежують вiдповiдальнiсть виробника продукцii, виконавця робiт (послуг) або б) взагалi не покладають на зобовязану сторону певних обовязкiв. Що стосуСФться першого пiдвиду вiдмiтимо, що ч. 2 ст. 634 ЦК надаСФ сторонi, яка приСФдналася, бiльш широкi можливостi захисту своiх прав. Крiм того у ч, 2 ст. 207 ГК йдеться про заборону обмеження вiдповiдальностi саме виробника продукцii, виконавця робiт (послуг), у той час як у ч. 2 ст. 634 ЦК другоi сторони договору приСФднання, незалежно вiд того, чи СФ вона виробником продукцii, виконавцем робiт (послуг).
Другий вид умов договорiв приСФднання, якi згiдно з ч. 2 ст. 207 ГК визнаються нiкчемними, це умови, що допускають односторонню вiдмову вiд зобовязання з боку виконавця або односторонню змiну виконавцем його умов. це обмеження СФ недостатнiм: маСФ бути встановлене таке регулювання, щоб договiрна умова про право на односторонню вiдмову вiд будь-якого договору або односторонню змiну його умов вважалася нiкчемною, крiм випадкiв, коли для певних договорiв таке право передбачене законом. На жаль, чинними ГК та ЦК передбачене протилежне. Так, згiдно з ч. 1 ст. 188 ГК змiна та розiрвання господарських договорiв в односторонньому порядку не допускаються, якщо iнше не передбачено законом або договором; вiдповiдно до ч. 1 ст. 651 ЦК змiна або розiрвання договору допускаються лише за згодою сторiн, якщо iнше не встановлено договором або законом. Проте заява про змiну або розiрвання договору СФ одностороннiм правочином; здатнiсть вчиняти правочини не СФ РЖ субСФктивним правом, а належить до правоздатностi, обсяг якоi не повинен встановлюватися договором.
Нарештi, третiй вид умов договорiв приСФднання, якi згiдно з ч. 2 ст. 207 ГК визнаються нiкчемними, це умови, що вимагають вiд одержувача товару (послуги) сплати непропорцiйно великого розмiру санкцiй у разi вiдмови його вiд договору i не встановлюють аналогiчноi санкцii для виконавця. Однак це положення взагалi нiколи не може застосовуватися, оскiльки жодна правова ситуацiя не повинна пiдпадати пiд гiпотезу цiСФi норми. Дiйсно, санкцii можуть встановлюватися лише на випадок протиправноi поведiнки. Тому якщо сторона маСФ право на вiдмову вiд договору, то жодноi санкцii за це не може бути передбачено. Якщо ж сторона не маСФ права на ?/p>