Формування національної свідомості учнів у десятому класі в курсі вітчизняної історії

Курсовой проект - Педагогика

Другие курсовые по предмету Педагогика

розуміння культури в етимологічних надрах латинських сultura та сultus ? Адже з самого початку слово сultus означало не лише догляд І обробіток, а й облагороджування, ушляхетнення. Слово ж сultus (поклоніння, шанування) взагалі однозначно говорить про віднесеність до тієї сфери, яку прийнято називати духовною культурою.

Видається все ж таки доцільним вважати кожне з означених припущень вартим на увагу в процесі дослідження генези європейських уявлень про культуру. Однак починати, мабуть, слід з раldela; адже термін сultura в латиномовній літературі античності (а саме звідти до нас прийшло слово культура) вживається переважно як синонім грецького раldela . Останнє ж було центральним античних уявлень про культуру, адже за часів грецької античності (а пізніше й римської) виховання мало такі універсальні функції, що передувало сучасній Ідеї культури.

Pаldela була сферою причетності до певної системи культурних цінностей І орієнтувала на розвиток людини, на максимальне виявлення П здібностей, талантів та можливостей. Вихована таким чином людина ставала культурною. Pаldela передбачала, що завдяки системному вихованню та навчанню Інтелектуальна та духовна природа людини здатна удосконалюватися. Як бачимо, грецька Ідея виховання (раldela ) була цілком підпорядкована уявленням про культуру людського духу. Враховуючи, що латинське сultura ототожнювалося з грецьким раldela, зрозуміло, що воно успадкувало і духовний зміст останнього.

 

Дослідження проблем національного виховання

 

У дослідженні проблем національного виховання осмислення культури як символу буття людського духу має принципове значення. Саме воно дозволяє вести мову про культуру як чинник націотворення, адже сучасне розуміння нації як духовної засади грунтується на майже двохсотлітній філософській традиції ототожнення нації з усією її духовною культурою в цілому, як Ідеальною Іпостассю цієї нації [3, с.ЗО]. У свою чергу, націотворчии рух з необхідністю постає перед проблемою національного виховання і ставить перед собою завдання формування національної свідомості та самосвідомості, що безпосередньо торкається перебудови сфери духу І переосмислення культурних цінностей.

Процеси духовного оновлення завжди повязані з напруженим пошуком глибинних духовних засад людського буття. В наш час цей пошук концентрується в глобальній, першорядній проблемі сучасності - проблемі духовності. Саме ця проблема виходить на перший план національного відродження як проблема морально-гуманістичного ядра культури, завдяки якому культуру називають сьогодні рятівницею людства, чинником, що визначає прогрес цивілізації та її долю.

Проблема духовності як специфічно людської здатності до самовизначення, самотворчості, як надутилітарно ціннісного змісту І спрямованості людської життєдіяльності (І.В. Степаненко) постає сьогодні невідкладним завданням виховання духовно зрілої, самодостатньої особистості. Якщо ж розглядати духовність у контексті програми націотворення, то вона може бути визначена як історично сформований, смислоутворюючий, ціннісно-інтенціональний екзистенціал, що забезпечує і спрямовує процес самовідродження, саморозвитку, самореалізації та самозбереження нації в умовах як зовнішньої, так I внутрішньої детермінації соціокультурної динаміки.

Отже, виховання духовності невідкладне завдання національної розбудови, важливість якого для сьогоденної України важко переоцінити, адже помаранчевий сплеск національного духу чітко визначив пріоритетні виміри сучасного державо-1 націотворення. Романтичні революційні гасла дуже швидко переросли в філософськи забарвлені програмно-урядові I окреслили найсуттєвіші складові поняття духовності справедливість та віру, честь та гідність, відповідальність, духовне єднання, патріотизм, жертовність в імя Батьківщини, відновлення втрачених національних та державницьких святинь, відданість роду та заповітам пращурів, національну ідентичність духовної культури, національну самоідентифікацію особистості (належність до українства), толерантність, милосердя, самоповагу та повагу До Іншого.

Ряд цей, безумовно, не може бути обмеженим, недоцільним є й саме завдання повної констатації складових духовності як феномену багатоаспектного, відкритого й принципово невичерпного. Мова йде, передусім, про комплексність підходу до формування певних принципів, а можливо й законів, дотримання яких дозволило 6 назвати українську націю I українську людину духовно зрілими субєктами культурно-історичного процесу, здатними до повноцінного життя, до активної реалізації свого творчого потенціалу, багатого, а головне, унікального досвіду.

Формування цих принципів I законів повинне стати головною метою національного виховання як унікального комплексу плекання вольових розмаїтих якостей, що забезпечують Існування, діяльність і поступ нації у суцвітті світової цивілізації [1, с.21]. Проте Ідея ця не нова, що підтверджується зверненням до вітчизняних історико-філософських експлікацій націотворчих аспектів духовності, де проблема національного виховання розглядається через низку константних понять національного духу, національної свідомості й самосвідомості, національної ідеї та національної культури.

Проблему нації й національного (в тому числі й національного виховання) у вітчизняному гуманітарному просторі вперше яскраво висвітли