Фізіологія фізичних вправ
Курсовой проект - Медицина, физкультура, здравоохранение
Другие курсовые по предмету Медицина, физкультура, здравоохранение
льце. Якщо кільце розімкнуте перерізом моторного нерва, то зникне рух. Якщо воно розімкнуте перерізом чутливого нерва, зникає відчуття стану мускула і зникає регуляція його діяльності" (Белл, 1822).
Виникнення фізіології руху як розділу загальної фізіології, що вивчає механізм діяльності скелетних мязів, в результаті якої створюються рухи, повязане з появою в XIX ст. різноманітних способів її реєстрації за допомогою датчиків і фотографій (Марей, Майбридж - Е. Mugbride).
Початком фізіологічних досліджень руху людини є досконале вивчення ходьби, яке зробили Е. Вебер, В. Вебер [W.Weber). На розвиток фізіології руху значний вплив справило відкриття ефекту електричного подразнення різних ділянок кори великих півкуль мозку.
Велике значення мало виявлення постуральних рефлексів Ч.Шеррингтоном. Вивчаючи механізми нервової діяльності, цей англійський фізіолог розвинув уявлення про інтегративні функції нервової системи. Його праці про реципрокну іннервацію та гальмування нервових сигналів на шляхах до виконавчих органів зіграли важливу роль у розвитку вчення про рухову координацію.
Розкрити внутрішню природу високої координації рухових і вегетативних функцій значною мірою допомагає вчення американського фізіолога Ч.Кеннона про гомеостаз, а також вивчення рефлекторних механізмів регуляції пози і рівноваги, які проводилися Р. Магнусом.
Основоположником вчення про довільні реакції людини, як і про систему рефлексів, є І.М.Сєченов. Він довів, що всі довільні рухи, психічні процеси і мислення людини за своєю суттю є рефлекторними, тобто тими, що виникають як результат відображення обєктивних явищ, котрі діють на людину. Зовнішня діяльність людини, за визначенням І.М.Сєченова, є вищою формою довільності, остаточним вираженням довільного(вольового) акту. Розглядаючи реакцію людини на зовнішній звуковий подразник, він довів, що коли людина чекає і не чекає сигналу, вона по-різному реагує на нього. І в одному, і в іншому випадку схема нервового шляху однакова, тобто рефлекторна. Але при чеканні включаються "гальмівні механізми головного мозку", які названі центрами головного мозку. Ще однією заслугою І.М.Сєченова була спроба пояснення механізму психічної діяльності за допомогою рефлексу. Цей підхід дав змогу зосередити увагу на центральній ланці рефлексу, тобто процесах, що відбуваються в центральній нервовій системі.
Отже, І.М.Сєченов виявився тим генієм XIX ст., який підійшов так близько до фізіологічних критеріїв, до вищої функції людини - психічної діяльності. Саме тому його справедливо вважають тим безперечним попередником, який розчистив І.П.Павлову шлях для вирішення проблеми вищої нервової діяльності. На цьому етапі основним гальмом у розвитку рефлекторної теорії мозку виявилась необхідність знайти ту характерну властивість рефлексів вищого порядку, яка дала б їм змогу із загального принципу світогляду стати обєктом лабораторного дослідження поведінки.
Ідеї І.М.Сєченова знайшли подальший розвиток і експериментальне підтвердження в працях І.П.Павлова. Дослідження фізіологічних функцій в цілісному організмі при строгому врахуванні впливу факторів зовнішнього середовища дало змогу вченому обґрунтувати основні матеріалістичні принципи рефлекторної теорії - детермінізм, структурність, принцип аналізу і синтезу, що зберегли своє значення до сьогоднішнього дня.
І.П. Павлов став фундатором методу умовних рефлексів, що є основною зброєю та інструментальним прийомом в руках його дослідників. Ним була чітко сформульована теорія аналітичних процесів у нервовій системі, розроблені закони динаміки процесів збудження і гальмування в корі головного мозку, дана характеристика типових особливостей нервової системи різних тварин. Наприкінці свого життя І.П.Павлов сформулював принципи системності роботи кори півкуль. Під системністю він розумів здатність кори з окремих умовних подразників, що використовуються, утворювати "динамічний стереотип", завдяки якому цілісна робота мозку, продовжуючи встановлену стереотипію, виявляється якоюсь мірою незалежною від якості зовнішніх подразників.
Розвиток рефлекторної теорії мозку І.М.Сєченова і вищої нервової діяльності І.П.Павлова особливо гостро вказував на той логічний механізмовий розрив, який виявився між периферією і центром. Якщо поняття периферії уявлялось досить певним, то під центром розумілись ті утворення, які є, у повному розумінні слова, мозковими кінцями різноманітних периферійних нервових стовбурів. Вони забезпечували безпосередній звязок будь-якого периферійного органа, сприймаючого чи ефекторного з гангліозними елементами, які могли лежати в різних окремих відділах центральної нервової системи. Центри нервової системи виявились найбільш залежними від периферійних органів і найбільш постійно здійснюючими свій вплив на них. Схематично ця точка зору виражена так: будь-який складний нервовий акт являє собою суму і взаємовплив окремих рефлекторних дуг. Із теорії центрів випливає, що вся різноманітність діяльності центральної нервової системи є результатом різноманітності сполучень, взаємовиключень окремих нервових центрів і їх звязків без втрати ними своєї специфічності. Функціональна специфічність певних нервових утворень - це їхня первинна властивість, яка не змінюється ні за яких умов.
Аналіз складної комплексної поведінки людини показує, що вчення про нервові центри виявляється недосконалим. Воно йде врозріз з фактичним матеріалом