Бiографiя та полiтичнi погляди Арiстотеля
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
нiх людей, буде мати i найкращий державний лад.
Основну причину збурювань i переворотiв у державi Арiстотель бачить у вiдсутностi пiдлягаючого рiвностi. Перевороти виявляються наслiдком порушення вiдносного характеру рiвностi i перекручування принципу полiтичноi справедливостi, що вимагаСФ в одних випадках керуватися кiлькiсною рiвнiстю, в iншi - рiвнiстю по достоiнству. Так, демократiя ТСрунтуСФться на тiм принципi, що вiдносна рiвнiсть спричиняСФ й абсолютна рiвнiсть, а олiгархiя виходить iз принципу, начебто вiдносна нерiвнiсть обумовлюСФ i нерiвнiсть абсолютне. Подiбна помилковiсть у вихiдних принципах державних форм i веде надалi до мiжусобиць i заколотiв.
У ходi обТСрунтування свого iдеального проекту найкращоi держави Арiстотель вiдзначаСФ, що це - логiчна побудова i тут не можна шукати тiСФi ж точностi, яку ми вправi предявляти до спостережень над фактами, доступними дослiдженню шляхом досвiду.
Населення кращоi держави повинне бути достатнiм i легко доступним для огляду. Територiя кращоi держави повинна бути однаково добре орiСФнтована стосовно моря i материка. Територiя, крiм того, повинна бути достатньоi для задоволення помiрних потреб.
4. Суспiльнi вiдносини
Арiстотель, на вiдмiну вiд Демокрiта i софiстiв, коштуСФ за природне походження i пристрiй держави, на вiдмiну вiд Платона, вiн виводить його з природи людини, а не з божественного встановлення. З особою силою позначаСФться ця його установка в трактуваннi рабства.
Арiстотель вважаСФ, що рабство iснуСФ по природi, тому що однi люди призначенi велiти, а iншi - пiдкорятися i випливати вказiвкам перших. РЖ тут вiн використовуСФ думку про протилежнiсть душi i тiла. Тi люди, що настiльки ж вiдрiзняються вiд iнших людей, як душу вiд тiла, а людина вiд тварини ... по своiй природi - раби, для них... краща доля бути в пiдпорядкуваннi в деспотичноi влади- такий, який пiдкоряються тiла i тварини. Раби - це насамперед варвари, вiдмiннi вiд панiв як тiлом, пристосованим до грубоi фiзичноi працi, так i рабськоi душi. Раб - одушевлений iнструмент, частина майна пана, що вiдрiзняСФться вiд iншого майна лише тим, що маСФ людськi душу i тiло. Раб не маСФ нiяких прав, i стосовно нього не може бути зробленоi несправедливостi; не можна дружити з рабом, оскiльки вiн раб, робить застереження Арiстотель, - але дружити з ним можна, оскiльки вiн людина.
Уже тут ми бачимо явну непослiдовнiсть. Великий мислитель не мiг не бачити слабостi своСФi аргументацii на користь рабства по природi. ОстаннСФ явно суперечить його власним переконанням, оскiльки Стагiрит вважав, що раби власне кажучи виконують соцiальну функцiю звiльнення громадян вiд турбот про предмети першоi необхiдностi. А способи здiйснення цiСФi функцii можуть бути рiзними: пенiсти у Фессалii, iлоти в Спартi... Правда, i вони для Аристотеля раби, але адже i ремiсники, вiльнi, але не самодостатнi i змушенi добувати засобу до життя власною працею, СФ власне кажучи рабами... але не по природi. Бiльш того, Стагiрит вiдкриваСФ шлях, що веде за межi ситуацii, що звязуСФ пана i раба: Якби човники самi ткали, а плектри самi грали на кiфарi, то майстрам не було би нестатку в слугах, а панам у рабах. Ну а якщо припустити, що можливо таке положення, що коли збiльшилася продуктивнiсть працi створить умови для змякшення, а потiм i знищення рабства? Арiстотелю не приходить ще на розум така можливiсть, згодом реалiзована iсторiСФю.
Не можна не сказати, що соцiально-полiтична концепцiя Аристотеля, попри все те, що вона вiдбивала адекватним образом iснуючi суспiльнi вiдносини, була вкрай обмеженою. РЗi теоретичнi установки не допускають перетворення ii в знаряддя соцiального прогнозу. Якщо стосовно до природи це непомiтно (занадто повiльно ii процеси, щоб постала необхiднiсть у прогнозi, скажемо, екологiчного порядку), то поширення на швидко мiнливе суспiльство навчання про спiввiдношення душi i тiла, форми i матерii виключаСФ прогностичнi можливостi теорii взагалi.
5. Полiтичне право i закон
Високо оцiнюючи благо свiту, Арiстотель пiдкреслював, що самий принцип воСФн можна вважати противним iдеi права. Ця теза надалi одержала широке поширення в критикiв вiйни i прихильникiв вiчного свiту, зокрема в Канта i Фiхте.
У своСФму праворозумiннi Арiстотель роздiляСФ положення Сократа i Платона про збiг справедливого i законного. Право уособлюСФ собою полiтичну справедливiсть i служить нормою полiтичних вiдносин мiж людьми. Поняття справедливостi, - вiдзначаСФ Арiстотель, - звязано з представленням про державу, тому що право, що служить критерiСФм справедливостi, СФ регулюючою нормою полiтичного спiлкування.
У цiлому право як полiтичне явище Арiстотель називаСФ полiтичним правом. Це, зокрема, означаСФ неможливiсть неполiтичного права, вiдсутнiсть права взагалi в неполiчних (деспотичних) формах правлiння.
Полiтичне право подiляСФться iм на природне й умовне (волевстановлене). Що стосуСФться полiтичного права, - пише вiн, - те воно частиною природне, частиною умовне. Природне право - те, що скрiзь маСФ однакове значення i не залежить вiд чи визнання невизнання його. Умовне право те, що спочатку могло бути без iстотного розходження таким чи iншоi, але раз воно визначено, (цю байдужнiсть припиняСФться).
Таким чином, у навчаннi Арiстотеля i природне, i умовне (волевстановлене) право, хоча i розрiзняються мiж собою, але обоСФ вiдносяться до