Українська культура XIX-XX ст.
Информация - Культура и искусство
Другие материалы по предмету Культура и искусство
Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін.
З 1923 р. почалась хвиля українізації, яку проводили українські націонал-комуністи (серед яких відомі діячі О. Шумський та М. Скрипнік), повертається з еміграції М. Грушевський, робляться кроки до ліквідації неписемності населення. У цей період особливо вирізняється київська літературна група неокласиків, яку очолили М. Зеров та М. Рильський. Але вже у 1926 р. починається наступ на національну культуру, переслідування, а далі й фізичне знищення кращих сил творчої інтелігенції. Ця сторінка української історії має назву розстріляне відродження.
30-ті середина 50-х рр. характеризуються диктатом бюрократії, що призвело до приниження і остаточного морального занепаду духовної культури, фізичного та духовного знищення найяскравіших представників національної інтелігенції. Тільки у 1934-1938 рр. було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України. Було безвинно засуджено 43 діячі української культури.
У період політичної відлиги (1956-1961 рр.) під впливом громадської думки та зусиль провідних діячів української культури, таких як М. Рильський, А. Хижняк, М. Шумило та інші, відбулось поліпшення мовної ситуації, зроблені деякі кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, почалось перевидання Словника української мови Б. Грінченка. Творча та громадська діяльність В. Стуса, Л. Костенко, І. Драча, В. Чорновола та інших шістдесятників, що була спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становлять одну з героїчних сторінок в історії української культури. Так звана відлига скінчилась для покоління шістдесятників трагічно: більшість з них були репресовані, деякі загинули в увязненні.
У 70-ті роки в Україні посилюються процеси русифікації. Російська мова проголошується мовою міжнаціонального спілкування, а батьки отримали можливість звільняти своїх дітей за власним бажанням від вивчення української мови.
Наприкінці 80-х на початку 90-х років починається новий етап відродження української культури. Виникають організації, які поставили за мету не тільки національно-культурний розвиток України, але й її політичне самовизначення (Народний Рух України, Українська республіканська партія тощо). У 1989 р. було прийнято Закон Про мови в УРСР, за яким українська мова вперше за всю свою історію була проголошена державною.
24 серпня 1991 р. Україна стала незалежною державою і з цього часу її культура розвивається в нових умовах.
Основою самовідтворення культури є освіта. Наприкінці XX ст. її зміст та форми суттєво відставали від основних тенденцій розвитку цивілізації. Гостра потреба кардинальних змін у сфері освіти зумовили проголошення в 1988 р. Основних напрямків реформи загальноосвітньої і професійної школи. Нової моделі вітчизняної освіти потребувала поява на політичній карті світу незалежної України. Ця модель мала стати національно зорієнтованою, органічно уливаючися у загальносвітові процеси.
У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів затвердив програму Освіта (Україна XXI століття) щодо кардинальної реконструкції системи освіти, яка передбачала: децентралізацію управління освітою; диференціацію, гуманізацію, індивідуалізацію навчально-виховного процесу; безперервність освіти та варіативність навчальних планів та програм; переорієнтацію сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості й створення для цього відповідних умов у суспільстві.
Плановані зміни мали бути доволі масштабними, адже стосувалися понад 48 тис. закладів та установ, у яких навчалися майже 15 млн учнів та студентів. Збільшився акцент на звязок освіти з національною історією, культурою та традиціями; забезпечення свободи творчості педагогам-новаторам; урізноманітнення системи навчальних закладів. Для перспективного розвитку здібностей обдарованих дітей розгорнули свою роботу 236 гімназій, 208 ліцеїв, 26 колегіумів, 1040 навчально-виховних комплексів. Вже в середині 90-х років у системі вищої освіти виникло майже 500 недержавних навчальних закладів, 100 з яких були акредитовані, тобто вони отримали юридичний статус.
Велике значення приділяється приведенню у відповідність мови навчання в школах до етнічного складу населення. Якщо в 1991 р. українською мовою навчалися лише 49,3 % школярів, то через десять років 67,4 %. Для задоволення мовних потреб представників інших національностей в Україні працюють 2,4 тис. шкіл з російською мовою навчання, 11 з молдавською, 107 румунською, 67 угорською, 9 кримськотатарською, 3 польською, 2,3 тис. шкіл з двома та трьома мовами навчання.
Але очікуваних кардинальних змін у системі освіти не відбулося. Більше того, як і все суспільство, освіта потрапила в зону глибокої кризи, що засвідчує: залишковий принцип фінансування (у 1992 р. частка консолідованого бюджету на розвиток освіти становила 12,6 %, у 1994 р. лише 9,5 %); невідповідність матеріальної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства (у 1994/95 навчальному році школярі були забезпечені підручниками тільки на 40 %, технічними засобами навчання лише на 7-10 %); падіння соціального престижу педагогічної діяльності; загострення кадрової проблеми (протягом 1994/95 навчального року із вузів пішло 7 тис. викладачів, більшість з них кандидати та доктори наук).
Наприкінці 2000 р. процес реформування освіти в Україні вступив у нову фазу свого розвитку. На початку вересня було видано п