Текстовий потенціал українських прийменників
Информация - Иностранные языки
Другие материалы по предмету Иностранные языки
µреження за функціонуванням аналітичних (прийменниково-відмінкових) форм, наприклад, у газетах Літературна Україна, Українське слово, Голос України, Україна молода, Молодь України засвідчили, що 1) в центральних Голос України, Україна молода, Молодь України згорнуті конструкції зі значенням другої предикативної дії значно продуктивніші, ніж у Літературній Україні, Українському слові, де замість них функціонують розгорнуті повні утворення; 2) при позначенні модальності також в Україні молодій, Молоді України і Пост-Поступі, Високому замку частіше вживаються аналітичні (прийменниково-відмінкових) форми, а в Літературній Україні, Українському слові синтетичні. Це може свідчити про те, що дві групи засобів масової інформації відображають різні парадигми культури (О.А.Покровська) і різні методи пізнання.
Функціонування аналітичних форм також залежить від жанру журналістського твору і від типу засобу масової інформації. Видання, що орієнтовані на загальноукраїнського читача з превалюванням аналітичних статей, менше грають зі словом, прагнуть уникати двозначності, і тому використовують синтетичні форми. Елементи гри притаманні найбільшою мірою Пост-Поступу, що використовує для гри аналітичні форми. Найпродуктивніше прийменниково-відмінкові форми використовуються в інформаційних жанрах, при підготовці яких журналісту доводиться виявляти оперативність і створювати текст в умовах нестачі часу. Згорнуті (імпліцитні) моделі дозволяють йому доносити інформацію до читача в повному обсязі. Це уможливлює аналіз мови засобів масової інформації з погляду прагматики, яка дозволяє встановити закономірності використання в комунікації мовних засобів для цілеспрямованого впливу на адресата. Так, аналіз згорнутих конструкцій виявив лінгвістичні та екстралінгвістичні причини виникнення імпліцитного смислу та дозволив простежити механізм його виникнення з опорою на регулярні моделі імпліцитних конструкцій. Цей розгляд спирається на концепцію картини світу, а також на концепцію неопозитивних відмінностей у структурі граматичних єдностей. Сучасні теорії перетворення (перетворення, трансформації) дозволяють передбачити наявність конститутивноутворювальних функцій і в прийменника. Першим кроком в опрацюванні лінгвістичної теорії перетворення було вчення про синтаксичну (функціональну) транспозицію, що сформувалося ще в першій половині нашого століття (О.Єсперсен, Л.Теньєр, Є.Курилович, Ш.Баллі). Сутність цього вчення полягала в формулюванні уявлення про те, що слово класу А може бути транспоновано в слово класу В разом з відповідними змінами синтаксичних властивостей, але зі збереженням вихідного лексичного значення. Щоправда, чітких правил транспонування сформульовано не було.
Наступним кроком у цьому напрямі була теорія трансформацій (З.Харрис), у межах якої були сформульовані правила. Останні передбачали: 1) збереження усіх лексичних одиниць трасформованого висловлення; 2) збереження відповідних синтаксичних звязків.
Теорія З.Харриса як експериментальний засіб пошуку інваріантів і варіантів у синтаксисі знайшла досить широке застосування. Водночас постали роботи, які надали теорії трансформації вигляд динамічної породжувальної моделі, але такі, що зберегли її поверхнево-синтаксичну орієнтацію (Н.Хомський). До них тяжіють і роботи про синтаксичну синонімію (Г.О.Золотова). Але відсутність мови для запису синтаксичних структур у працях представників зазначеного вчення призвела до того, що поняття синтаксичного синоніма не набуло чіткого визначення і в результаті цього під дану категорію підведені були нерівнорядні явища, аж до синонімічних прийменників, пор.: брати щось на (у) когось, розбиватися в (на) шматки.
На початку 1960-их років зясувалося, що знайдені З.Харрисом та Н.Хомським поверхнево-синтаксичні трансформації охоплюють незначну частку семантично інваріантних перетворень. У звязку з цим були зроблені спроби модифікувати теорії лінгвістів із застосуванням до вивчення лексики, не змінюючи їхньої сутності (Ю.Д.Апресян). Внаслідок цього були виявлені і систематизовані трансформації, які тільки умовно могли тлумачитися як поверхнево-синтаксичні, але за своєю сутністю поводили себе як глибинні лексико-семантичні перетворення, тобто перетворення, які зумовлюють зміни не тільки в граматичних формах слів, але і в самих словах і глибинно-синтаксичних звязках між ними. Найзагальніша і водночас найбільш ємна картина семантично інваріантних перетворень була запропонована О.К.Жолковським та І.О.Мельчуком, оскільки в їхній моделі семантичного синтезу, крім знання морфології і синтаксису, суттєво використовувалося знання семантичних відношень між лексичними одиницями.
Сучасна типологія переходів від одного способу позначення до другого репрезентована в працях В.Г.Гака. На ґрунті ситуативних властивостей ним встановлені глибинні семантичні структури, що ізольовано відображають дійсність. Відображення елемента ситуації в плані змісту утворює семантему (щодо вираження ця одиниця корелює з лексемою), а відображення аспекту формує семантичну категорію (вона корелює із семою, що репрезентована морфемою).
В.Г.Гак констатує, що вивчення синтагматики на семантичному рівні зводиться до вияву ітеративних сем (синтагмем) і визначення їхніх функцій в організації висловлення. Отже, щоб бути повною