Сутнiсть протестантськоi фiлософii
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
План:
1. Сутнiсть протестантськоi фiлософii
2. Погляди на протестантську ортодоксiю М. Лютера та Ж. Кальвiна
3. Розвиток протестантськоi фiлософськоi теологii в XIX-XX столiттi
Висновки
Список використаних джерел
1. Сутнiсть протестантськоi фiлософii
Реформацiя затверджувала релiгiйну вiру як особистий звязок людини з Богом. РЖстинно релiгiйне пiзнання бога М. Лютер протиставляв свiтському розуму, включаючи схоластичнi умогляди. Тим самим розум був винесений за межi релiгiйноi вiри й позбавлений навiть того значення, який йому надавали схоласти, що визнавали фiлософiю в якостi служницi теологii.
У протестантизмi на цiй основi зложилася антифiлософська традицiя, представлена в 20 ст. у неоортодоксii К. Борта. Однак i протестантизм не змiг обiйтися без фiлософськоi iнтерпретацii ряду найважливiших теологiчних понять i обТСрунтування принципiв вiровчення. Ця потреба зумовила виникнення протестантськоi неосхоластики, основи якоi були закладенi соратником М. Лютера - Ф. Меланхтоном. Вона проiснувала до 18 ст. i була витиснута школою Лейбнiца-Вольфа.
Вiдкинувши католицьку фiлософiю, протестантизм зробив саму релiгiю обСФктом осмислення свiтським розумом. Вчення РЖ. Канта про релiгiю, його критика схоластичноi метафiзики й iснуючоi церкви, визнання Бога як постулату розуму й гаранта моральностi були використанi протестантськими теологами й представленi як протестантська фiлософiя релiгii.
Важливу роль у розвитку протестантизму зiграли погляди Шлейермахера ( 1768-1834), який створив Основи лiберальноi теологii, що бачила джерело вiри в закладеному в самiй людинi релiгiйному досвiдi або переживаннi, тобто в тому або iншому станi особистостi, людини як субСФкту вiри.
Виникла в 20-х р. 20 ст. дiалектична теологiя (К. Барт), вiдкинувши як надання свiтськостi вiри лiберальний протестантизм, опиралася на метод вирiшення фiлософських проблем, розроблений в екзистенцiальному вченнi (в основу апологетики християнськоi вiри була покладена iдея парадоксальностi, абсурдностi свiту й занедбаностi у ньому людини. Всупереч очевидному звязку дiалектичноi теологii з екзистенцiальною фiлософiСФю бартiанцi продовжують стверджувати, що Бог не може бути обСФктом фiлософського пiзнання, вiн не маСФ потреби в услугах почуттiв або розуму, щоб стати обСФктом вiри. Негативне вiдношення бартiатськоi неоортодоксii до фiлософii виражаСФ ii вiдступ на позицii слiпоi вiри. От чому iнший найбiльший представник сучасноi протестантськоi теологii П. Тiллiх поставив завдання вiдновити втрачений синтез християнства iз сучасним сприйняттям, у т.ч. i з фiлософiСФю. Вiн пропонуСФ переосмислення християнськоi догми за допомогою екзистенцiальноi фiлософii. Програма i методи демiфологiзацii християнства, запропонованi протестантським теологом Р. Бультманом, були розробленi на основi екзистенцiальноi фiлософii М. Хайдеггера. Для сучасноi протестантськоi думки особливо характерний фiлософський еклектизм.
Але, потрiбно докладнiше зупинитися на поглядах вiдомiших представникiв протестантськоi фiлософii.
2. Погляди на протестантську ортодоксiю М. Лютера та Ж.
Кальвiна
Протестантська ортодоксiя була розроблена М. Лютером, Ж. Кальвiном i iн. Лютер протиставив умогляднiй фiлософii й теологii, спрямованiй на пiзнання сутностi Бога i його атрибутiв, боговiдверту теологiю, предметом якоi СФ порятунок грiшника. Реформатори вiдмовлялися вiд рацiональних доказiв буття Бога в iмя вчення про божественне одкровення.
У своСФму вченнi про подвiйнiсть людського буття М. Лютер, Ж. Кальвiн i iншi реформатори розвили важливу в християнськiй фiлософii й теологii тему грiха як вiдчуження людини вiд Бога й розкривали особистiснi й соцiальнi аспекти цього вiдчуження.
Людина, вiдповiдно до вiдомого тексту з послання апостола Павла, усвiдомить, що робить не те добре, що хоче робити, але зле, котрого не хоче (Рим. 7:14 - 25). М.Лютер пiдкреслював, що життя християнина виявляСФ собою роздвоСФння на внутрiшню й зовнiшню людину, духовну й плотську. На вiдмiну вiд середньовiчноi доктрини про ушкодження грiхом природи людини М. Лютер учив, що грiх повнiстю псуСФ природу людини.
Разом з тим у вченнi реформаторiв про людину як незбагненно виправданого грiшника, виражений пекучий iнтерес до людськоi iндивiдуальностi й обТСрунтування ii цiнностi. Наполягаючи на виправданнi однiСФю тiльки вiрою в РЖсуса Христа, пiдкреслюючи особисте перетворення людини, ii "народження вищими силами", покаяння, звернення, освячення, реформатори замiнили зовнiшнi чудеса чудом перетворення особистостi.
Звiдси виникало iстотне посилення уваги в iхнiй теологii до релiгiйного досвiду. Лютер проводив розходження "царства Божого" i "царства мирського": у першому здiйснене виправдання й порятунок людини, друге виникаСФ внаслiдок грiха, але спрямоване проти грiха, на забезпечення правопорядку.
РДвангелiСФ (благодать, вiра) i закон (мир, розум) лежать, по М. Лютеру, як би в рiзних площинах. Одному царству вiруючий належить як християнин, iншому - як людина. До другого пришестя Христа царство Боже маСФ тiльки внутрiшнiй образ, а РЖсус - влада тiльки в серцях людей. Тому розрiзняСФться внутрiшнiй настрiй вiруючого й зовнiшнСФ професiйне поводження. Християнин представляСФться М. Лютером одночасно й вiльним у вiрi паном всiх речей, i рабом, пiдлегл