Староруська держава в V – початку XII ст
Информация - История
Другие материалы по предмету История
нуючу релігію Російської держави. Одночасно, це привело до створення могутньої і украй впливової організації на Русі - Російській православній церкві. Протягом Х - XII ст. церква зуміла широко розповсюдитися по Русі, створивши вельми розгалужену структуру. На чолі її стояв київський митрополит, якому підкорялися єпископи. По всій країні швидко стали рости монастирі, що зосередили в своїх руках значні багатства.
Значення ухвалення християнства на Русі більшість істориків оцінюють надзвичайно високо, перш за все, в плані дії на розвиток староруської культури: писемність, школи, архітектура, живопис, літописання - все випробувало на собі вплив християнства. Проте ряд істориків, деколи не без переконливості, доводить певну передчасність хрещення Русі, звертаючи увагу на недостатню готовність значної частини словянського населення до сприйняття норм християнської моралі.
Проте у будь-якому випадку хрещення Русі стало помітною віхою в становленні російської держави, створивши один з найважливіших атрибутів державності взагалі.
Новий період на Русі
З другої половини XI в. на Русі починаються нові процеси, що характеризуються, в першу чергу, розпадом єдиної досі держави на окремі, фактично, самостійні землі.
Радянська історична наука протягом довгого часу пояснювала причини роздроблення наростанням класової боротьби селян проти експлуататорів, що вимушувало останніх тримати необхідні для її придушення сили на місцях, внаслідок чого підвищувалася незалежність і авторитет місцевих князів. Іншою причиною - вже економічного порядку - називалося панування натурального (замкнутого) господарства.
Проте вищеназвані причини не дуже вдало пояснюють розпад Русі. По-перше, у нас майже немає даних про які-небудь крупні масові виступи XI - XII ст.(за винятком вістей про події в землі Суздальскій в 1024 р. і 1071 р., або в Києві в 1068 р., де хвилювання вельми складно визначити як класові), а по-друге, натуральний характер господарства характерний як для питомої, так і для єдиної Русі, а, отже, сам по собі цей факт нічого пояснити не може.
Що стосується дорадянської історіографії, то в ній як головна причина розпаду називалося помилкове рішення Ярослава Мудрого поділити землі Київської держави між своїми синами. Проте і це твердження уразливе для критики: адже і до Ярослава князі проводили подібні розділи, але Русь зберігала єдність.
Мабуть, отримати відповідь на питання про причини розпаду неможливо без розуміння того, чим було продиктовано саму єдність держави і як змінювалися з часом його основні функції.
Стародавня Русь була єдиною, перш за все, завдяки спільності прагнення до грабіжницьких походів на Візантію. Проте вже до кінця Х в. вигода у вигляді здобичі і дані стала помітно поступатися по значущості вигодам, що отримуються від розвитку звичайної торгівлі, що стало можливим, по-перше, завдяки укладенню торгових угод з Візантійською імперією, а по-друге, у звязку із збільшенням багатств в руках князя (від імені якого, власне, і торгували російські купці), викликаним зростанням збору дані-податку після стабілізації відносин усередині держави. Таким чином, необхідність здійснення військових походів на Візантію практично відпала, що привело до їх повного припинення.
Вдалося стабілізувати і відносини з степом. Вже Святослав розгромив хазар, Владимир і Ярослав фактично покінчили з печенігами і лише половці продовжували турбувати Русь своїми набігами. Проте сили половців були вельми невеликі, тому не було необхідності в залученні військ всієї Староруської держави для протиборства з ними. Причому, навіть ті, порівняно невеликі дружини, які протистояли половцям, завдавали таких значних ударів, що до кінця XII - початку XIII ст. половці опинилися у васальній залежності від Русі (точніше, від південноросійських князів).
Що стосується внутрішніх функцій, то вони дійсно з великим успіхом могли бути виконані в рамках окремих, порівняно невеликих територій. Ускладнення суспільного життя вимагало не рідкісних появ судді-арбітра з центру, а щоденного регулювання. Місцеві інтереси все більш захоплюють князів, що сидять в окремих землях, які починають ототожнювати їх з своїми власними інтересами.
Таким чином, до кінця XI в. виявилося очевидне зникнення тих загальних, обєднуючих всіх воєдино інтересів, які раніше досить міцно цементували державу. Інших же ниток, що повязують, скажімо, економічних (тут, якраз, і варто пригадати про натуральний характер господарства), просто не існувало. Тому-то Русь, втративши велику частину того, що її звязувало, розпалася.
Втім, розпад не був абсолютний. Разом з цією відцентровою тенденцією зберігалися і доцентрові. Вони виражалися, зокрема, в збереженні престижності титулу великого київського князя (хоча реальній обєднуючій ролі він вже не грає). До того ж, князям час від часу виявлялося необхідно зібратися на свої міжкнязівські зїзди для обговорення виникаючих загальних проблем.
Та все ж основною тенденцією поза сумнівом була відцентрова. Головний принцип розпаду був зафіксований вже на першому міжкнязівському зїзді в Любече в 1097 г.: "кожен тримає вотчину свою".
Державність Русі при цьому, звичайно, не зникла, просто вона перейшла на новий рівень - земляний. Відповідно, відбулися зміни і в структурах влади.
На земельному рівні сформувалися два основні типи організації власті, які умовно можна визначити як "республіканський" і "монархічний". В