Становлення української інтелігенції
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?альних станів усе більшу кількість вихідців, що залишалися поза становими рамками. Прошарок різночинців завжди відрізнявся численністю. Для купецького і духовного станів станові права не були потомственими. Якщо син селянина міг вийти зі свого стану "нагору", "виписавшись" у купці, тобто оплативши гильдійне свідчення, чи "приписавшись" до міщанського суспільства у містах, то сини купців ставали міщанами, сини духовних осіб, що не побажали продовжити батьківську службу у церкви, ставали різночинцями. "Різночинцями, - писав Плеханов,- стають усі ті люди, діяльність яких не укладається в станові рамки". Таким чином, фактично різночинцями ставали не тільки діти купців і духовних осіб, що формально вийшли зі свого стану, але і діти міщан і селян, якщо вони втрачали звязок з економічним корінням, із заняттями і побутом свого стану. Різночинець був "продуктом розкладання, покидьком різних соціальних груп", - писав В. В. Боровський.
Крім того, існував соціальний прошарок, що не міг бути ніким іншим, як різночинцями. Це діти чиновників і офіцерів, що вислужили особисте почесне громадянство чи особисте дворянство на нижчих ступенях табелі про ранги (оберофіцерські діти), діти особистих почесних громадян, що одержали це звання по освітньому цензу і т.п.
Таким чином, у XIX ст. основним джерелом формування української інтелігенції стає прошарок різночинців, який активно поповнявся в той час вихідцями з різних станів. Це відбувалося завдяки бурхливому розвитку капіталістичних відносин, і розпаду, на цьому ґрунті, звичної станової системи.
Аналізуючи зміни в соціальній природі інтелігенції в другій половиш XIX початку XX ст., неможливо обійти питання щодо матеріально-побутових умов її існування, взагалі життєвого стандарту інтелігентних верств населення. Якісь середні показники тут практично неможливі, оскільки майнова диференціація різних професійних груп інтелігенції була досить значною, а на початку XX ст., коли деякі інтелігентні професії стали масовими (наприклад, учителі), вона ще більше посилилася.
До заможних груп інтелігенції можна віднести приватних лікарів та юристів, більшість технічних спеціалістів, вищих чиновників міністерства освіти, відомих літераторів, митців тощо. Середній життєвий рівень мали учителі гімназій, більшість лікарів, викладачів вузів. На нижчих щаблях матеріального добробуту перебували сільські вчителі, дрібні службовці тощо.
Високий життєвий рівень технічних спеціалістів спостерігався здебільшого в районах, де наприкінці ХТХ початку XX ст. відбувався інтенсивний розвиток індустрії, повязаний із застосуванням іноземного капіталу, наприклад, у Донбасі. Втім, і серед них спостерігалися значні коливання у рівні заробітку. Так, у 1913 р. рівень заробітної платні інженерів у машинобудуванні в різних районах коливався рід 900 до 4800 крб. на рік, фабричних інспекторів від 1500 до 6000 крб. Обстеження, проведене серед випускників Київського політехнічного інституту у 1913р., показало, що середній річний заробіток інженерів становив 2620 крб. незалежно від місця робот і тривалості виробничого стажу. До цього слід додати можливість інженерів на виробництві мати долю в прибутках, різного роду дотації (розїздні, квартирні гроші) тощо.
Серед тієї частини інтелігенції, яка в основному перебувала на державній службі, відносно високим був життєвий рівень професури вузів. Якщо брати до уваги тільки одне джерело заробітку заробітну платню, то у 1913 р. ординарний професор вузу отримував у середньому 6000 крб., екстраординарний - 36004200 крб., асистенти вузів 1800 крб. нарік. На той час це були досить значні суми. Крім того, додатковий прибуток давали гонорари за статті, книги тощо, хоча слід зауважити, що нерідко наукова література видавалась без гонорарів авторам, а то й за їх власний кошт.
Життєвий рівень основної маси інтелігенції, перш за все учительства, був значно нижчим. Якщо міністерські чиновники від освіти, директори гімназій, шкільні інспектори мали оклади не менші, а іноді й більші професорських, то середньорічний заробіток земських учителів, скажімо, в Полтавській губернії, наприкінці XIX ст. складав 200 240 крб. Згідно з даними перепису початкових шкіл Російської імперії, проведеного в 1911 р., середня заробітна плата вчителя на селі сягала 343 крб. на рік, а в місті 528 крб. Стільки ж одержували й більшість лікарів, особливо міських. Втім, такі заробітки давали можливість цим групам підтримувати відносно високий життєвий рівень, вищий, ніж у більшості населення імперії. Можна вважати, що основна маса інтелігенції змикалася за своїм життєвим стандартом а тими верствами міста, які на Заході характеризуються як середній клас.
До інтелігенції примикали й відносно численні верстви так званої напівінтелігенції дрібних службовців залізниць, пошти й телеграфу, кредитних та комерційних закладів тощо. В Україні їх налічувалося близько 160 тисяч чоловік. Заробітна плата, а відповідно, й життєвий рівень цих груп, як правило, залишалися нижчими, ніж у більшості інтелігенції. За своїм соціальним станом це був інтелектуальний пролетаріат.
З XIX ст. українці, поділені між двома імперіями, - Російською і Австро-Угорською, були найчисленнішою етнічною групою в Європі, що не мала своєї державності. У Російській Імперії, якій належало приблизно 9/10 усієї етнічної української території, проживало, за даними перепису 1897 р., 25,3 млн. українців.
Підкоривши і приєднавши велику кількість народів і народностей, р