Становлення української інтелігенції
Информация - История
Другие материалы по предмету История
°прикінці століття, кількість тих верств у складі інтелігенції, які раніше майже не визначали її соціального обличчя середніх верств міста і заможного селянства.
На рубежі століть Україна (або, за термінологією економічної географії того часу, Південь Росії) була одним із найбільш розвинених економічних районів імперії. Тут зосереджувалося 20% всієї гірничодобувної та обробної промисловості, добувалося 65% усього вугілля, виплавлявся 51 % чавуну і сталі. У 1904 р. Україна давала близько половини загальноросійського збору озимої та ярової пшениці. Розширювалася мережа залізниць, ускладнювалася інфраструктура виробництва. Ці зміни спричинили зростання попиту на кадри інтелігенції. Інтелектуальна праця стала одним із найважливіших елементів капіталістичного виробництва, забезпечення його нормального розпитку.
В умовах капіталізму зростання попиту на висококваліфікованих спеціалістів сприяло розвиткові системи вищої спеціальної освіти. Протягом XIX ст. в Україні зявилося три університети Харківський, Новоросійський (Одеса) і Київський. Розвивалися нові галузі освіти технічні. В Харкові у 1850 р. відкрилися ветеринарний, а в 1885 р. технологічний (механічне та хімічне відділення) інститути. У 1898 р. в Києві відкрився політехнічний інститут (механічне, хімічне, будівельне та агрохімічне відділення), у 1899 р. вище гірниче училище в Катеринославі. Отже, у другій половиш XIX ст. в Україні діяла досить розгалужена система вищої освіти. За своїм рівнем вона, звичайно, відставала від західної, але цілком відбивала рівень суспільно-економічного розвитку царської Росії.
Кадри української інтелігенції готувалися в основному через навчальні заклади. Високоосвічених спеціалістів випускали два місцеві університети. Якщо в 1805 р. у Харківському університеті навчалося 57, то в 1820 р. - 195 студентів. Усього ж протягом першої половини XIX ст. цей заклад закінчило 2800 чол. У Київському університеті студентський контингент протягом 1834- 1841 рр. збільшився з 62 до 651 чол. До 1861 р. з нього вийшло 1500 вихованців.
Серед студентів університету переважали вихідці з дворянства. Незначну кількість інтелектуалів давали Волинський (1818) та Рішельєвський в Одесі (1817) ліцеї, Ніжинська гімназія вищих наук (1820) тощо. Випускників гімназій налічувалося 2000 осіб.
Більшість інженерної інтелігенції готували вузи Росії, що не могло не позначитися на її ставленні до української культури. Звідти виходили інженери цукрової, винокурної, паперової та інших галузей промисловості, інженери-картографи тощо.
Однією з елітарних груп української інтелігенції були викладачі вищих навчальних закладів. їхнє місце в соціальній структурі суспільства визначали "Табель про ранги" 1722 р. та інші законодавчі акти. Згідно з ними ректор був дійсним статським радником (IV клас), професор - статським радником (V клас) і т. д. Місцеві власті не довіряли національним кадрам і тому при формуванні педагогічного контингенту віддавали перевагу випускникам петербурзьких і московських вузів або іноземцям. Якщо в XVII - частково XVIII ст. Україна помітно впливала на становлення культури Росії, то тепер ситуація змінилася.
Ініціатор створення Харківського університету Василь Каразін закінчив Гірничий інститут у Петербурзі, а перший ректор Київського університету Михайло Максимович - Московський університет. У 1805 р. з 19 професорів Харківського вузу 13 були іноземними, а 6 - вітчизняними спеціалістами. Педагогічні кадри поповнювались і незначною кількістю випускників місцевих вузів. Абсолютна більшість викладачів походила з дворян, що не завжди адекватно позначалось на їхній соціальній позиції.
Кількість педагогічно-наукових кадрів була незначною. У Харківському університеті, наприклад, протягом 1832-1857 рр. працювало в середньому 28 викладачів з високим матеріальним статком. У 1863 р. ординарний професор одержував 3 тис, екстраординарний професор - 2, доцент - 1,2 тис. крб., ще й "квартирні" та "столові" на рік (учитель - 60 крб, а то й менше). Високе соціальне становище й відповідне йому матеріальне забезпечення, поєднання викладацьких і наукових функцій в одній особі забезпечили Російській державі небачений в інших країнах злет наукової думки. Видатні досягнення викладачів цього періоду повязані з іменами М. Максимовича, професора ботаніки Р. Траутфеттера, хірурга М. Пирогова, зоолога К. Кесслера та ін. Вони були досить популярними не тільки серед інтелігентів, а й серед простого народу. Люди обожнювали хірурга професора Київського університету В. Караваева.
Численний загін інтелігенції становили вчителі середніх і початкових навчальних закладів. їх готували Київська академія, духовні семінарії, педагогічні інститути при Харківському (з 1811) і Київському (з 1834) університетах. Спеціальну педагогічну освіту давала Петербурзька учительська семинарія (1783), у якій навчалися українці, що потім поверталися на батьківщину. У 1816 р. цій учбовий заклад було перебудовано у Головний педагогічний інститут з метою підготовки викладачів для вищої школи. Всього в Україні в міністерських школах у 1834 р. працювало 1459 вчителів. Найменшу їх кількість мали Волинська й Подільська губернії. Частину вчителів з метою русифікації краю направляли в Україну з числа випускників навчальних закладів Петербурга й Москви.
На Україні проблема підготовки вчителів знаходилася в полі зору громадськості. Опікун Одеського учбового округу, учений-хірург, суспільний діяч і просвітник Н. І. Пирогов в кінці 1857 р. докладав в міністерство освіти про бра?/p>