Спадкування за заповiтом
Информация - Юриспруденция, право, государство
Другие материалы по предмету Юриспруденция, право, государство
ня за преторським едитом (bonorum possessio). Було значно ослаблено формалiзм при складаннi заповiтiв. Було введено таке поняття як спадкоСФмцi за законом першоСЧ та другоСЧ черги.
Спадкування за iмператорським законодавством. В цей перiод спадкування далеко вiдiйшло вiд старого цивiльного спадкування. В цей перiод вiдбувся значний розвиток спадкового права, але воно ще не стало чiткою, закiнченою системою. До часу правлiння Юстинiана римське спадкове право, особливо спадкування за законом, було доволi складним та заплутаним iнститутом. У такому виглядi воно й було представлене в кодифiкацiСЧ Юстинiана через те, що вiн не був на той час готовим реформувати спадкове право.
Спадкування за правом Юстинiана. У 542 роцi новели 115, 118, 127 приводять спадкове право до чiткоСЧ системи, тим самим завершивши становлення римського спадкування, створивши чiткий правовий iнститут, в якому були врахованi новi соцiально-еконо-мiчнi умови римського суспiльства. Так всiх родичiв померлого Юстинiан роздiлив на пять класiв (черг). Було встановлено черго-вiсть наслiдування за класами.
3 Спадкування за заповiтом в римському спадковому правi.
Без сумнiву, спадкування за законом зявилося ранiше, однак у класичному правi спадкування за заповiтом настiльки усталилось, що було переважною формою спадкування. Якраз до цього часу за-твердилася повна свобода заповiту.
Заповiт (testamentum) - розпорядження власника своСЧм майном на випадок смертi. У римськiй класичнiй сiмСЧ СФдиним та пiдвладним власником сiмейного майна був домовладика, i лише вiн мiг СЧм роз-поряджатися на випадок смертi. Звiдси заповiт - це одностороннСФ во-левиявлення , в силу якого можуть виникнути права та обовязки для iнших осiб - спадкоСФмцiв. Це одностороння угода, що може реалi-зуватися лише при умовi, що особи, зазначенi в заповiтi в якостi спадкоСФмцiв, виразять свою волю щодо прийняття спадщини.
Вираження згоди спадкоСФмцем пiсля смертi заповiдача СФ самостiй-ним, незалежним вiд заповiту волевиявленням, що й вiдрiзняСФ цi вiдносини вiд договорних.
У римському правi заповiт мав вiдповiдати певним умовам усталених законом. Заповiт, що не вiдповiдав вказаним умовам признавалося недiйсним.Заповiт мав бути укладений фiзичною особою, яка мала активну заповiдальну можливiсть. Активна заповiдальна можливiсть передбачала пердусiм наявнiсть у заповiдача в момент укладення заповiту загальноСЧ право- та дiСФздатностi в областi майнових правовiдносин. У правi Юстинiана заповiдальноСЧ правоздатностi не мали раби, перегрини ( але вони могли заповiдати за правом перегринiв ), вiровiдступники та деякi СФретики, душевнохворi, неповнолiтнi, глухонiмi вiд народження та такi, що не могли виразити свою волю загальнозрозумiлим чином. Особливе правило було встановлене щодо жiнок - до II cт. вони взагалi не мали права заповiдати, навiть якщо були особами свого права. Лише з II ст. РЗм надаСФться право заповiдати, але лише зi згоди опiкуна. Повну свободу заповiту жiнки отримали лише пiсля скасування пiклування над ними.
Кожному перiоду в iсторiСЧ Риму вiдповiдала своя форма запо-вiту. В давньому цивiльному правi були однi форми, в республiкан-ський - iншi, в iмператорський - ще iншi. У iмператорський перiод, i в правi Юстинiана розрiзнялися двi основнi форми заповiту: приват-нi та публiчнi. Приватними називали заповiти укладенi без участi органiв державноСЧ влади, а публiчними - тi, у складаннi яких тiСФю чи iншою мiрою брали участь органи державноСЧ влади. В свою чергу приватнi заповiти подiлялися на письмовi i уснi, тобто подiлялися за формою волевиявлення. При складаннi заповiту вимагалася присут-нiсть семи, а iнколи i восьми свiдкiв, що, без сумнiву, мало надавати заповiдальному акту урочистостi. Свiдками могли бути лише вiльнi та дiСФздатнi особи. Процес здiйснення заповiдального акту був безперервним з самого початку i до повного завершення.
При здiйсненнi письмового заповiту спадкодавець оголошу-вав свiдкам про те, що в цьому документi його заповiт, пiдписував його сам i давав до пiдпису свiдкам, якi засвiдчували своСЧ пiдписи печатками. В разi усноСЧ форми заповiту заповiдач повинен був висловлювати свою волю вiльно, чiтко i зрозумiло словами або знаками. Якщо заповiдач називав одного або всiх спадкоСФмцiв то заповiт вважався укладеним. З часом усна форма витiснюСФться письмовою.
З iмператорського перiоду розпочинають дiяти публiчнi форми заповiтiв. РЗх також було два види. За однiСФю з них заповiдач мiг висловити свою волю в судi i вона вносилася в протокол, який зберiгався в архiвi суду. За другою формою вiн мiг передати свою останню волю, виражену письмово, iмператоровi, який пiсля смертi заповiдача i оголошував СЧСЧ. Вже в римському правi був розроблений принцип. За яким заповiт мiг складати лише заповiдач особисто, а не його представником.
Важливим принципом римського спадкового права був принцип свободи заповiту. Заповiдач мав право призначати спадкоСФмцем на свiй, нiчим не обмежений розсуд. Така свобода заповiту була вiдома вже з часiв законiв XII таблиць. Але суворiсть моральних правил, повага до сiмСЧ, гласнiсть вчинення заповiту утримували спадкодавцiв вiд можливостi скористатися правом свободи заповiту попри сiмейних iнтересiв. Як правило, спадкоСФмцi були членами сiмСЧ заповiдача. Та з часом заповiти почали призна- чати своСЧми наступниками зовсiм стороннiх осiб. Так поступово виникаСФ потреба в обмеженнi свободи заповiту. Спочатку це зводи-лося до того, що заповiдач, оголошуючи на народних з