Соляні промисли Донеччини в XVII-18 століттях
Доклад - История
Другие доклады по предмету История
?тарий і Новий Айдари, Цареборисів, Борова, Трьохізбенськ) та новооселені слободи (Ямпіль, Сухаревська, Краснянська, Боровська) - всього 11 населених пунктів7, зобовязаних посилати з переміною через кожні 3 місяці по З00 чоловік. Однак висилка робітних людей на промисли відбувалася вкрай нерегулярно, а в 1718 р., у звязку з "моровою пошестю", припинилася зовсім, тому керуючі промислами ландрат Вепрейський і капітан Чирков зажадали від Харківського полку в 1719-1720 р. не тільки підвод для вивозу 24092 пудів солі, визначених для продажу в Харківському полку, але й висилки по 100-150 чоловік для робіт на промислах з переміною через 2-3 місяці8. Камер-колегія 31 січня 1721 року скасувала рішення Вепрейського і Чиркова, залишивши в силі попереднє. В той же час вона зобовязала адміністрацію приписаних міст і слобід висилати до заводів по 415 чоловік щомісяця, з них - половину кінних, половину піших9. Однак такий спосіб забезпечення промислів робочими руками, особливо кваліфікованими, в ХVIII ст. не відповідав вимогам виробництва, що розширювалося. Тому казна була зацікавлена у формуванні постійних кадрів солеварів.
Уже в ХVII ст. місцевим мешканцям, перш за все солеварам, що селилися в Соляному містечку, надавалося право безмитної торгівлі сіллю, обміну її на продукти харчування, заняття рибним промислом, торгівлею, оскільки заняття землеробством через часті татарські напади, особливо в 70-х рр. було справою надто ризикованою. Ці пільги збереглися за солеварами й у ХVIII ст., що сприяло не лише забезпеченню промислів робочими руками, але й росту населення Соляного, Маяка та інших містечок.
Солевари обєднувалися в солеварну команду на чолі з виборним отаманом. Комплектувалася в основному команда з місцевих жителів. Їхня робота на промислах вважалася як основна повинність і звільняла їх від інших повинностей, за винятком подушного податку. Тому нерідко козаки, зобовязані нести сторожову службу, прагнули перейти в солевари, щоб звільнитися від неї10.
У солевари, в основному записували дітей та родичів солеварів і лише у випадку їхньої відсутності дозволяли записувати козачих підпомічників, однодвірців і представників інших верств населення. Так, із загального числа 308 солеварів, внесених до списку за липень 1737 р., лише 75 складали вихідці з Воронезької і Бєлгородської губерній. З них 25 походили з державних селян, 2 - з двірцевих, 1 - з поміщицьких, 13 - з однодвірців, 8 - з посадських, інші - зі служилих людей прикордонних російських міст (козаків, стрільців, солдат)11. Таким чином, професія солевара ставала спадковою. Переважно ними ставали люди зрілого віку. Зі списку 1765 р. видно, що у віці до 29 років було лише 6,4% солеварів, 30-49 років - 54,6%, 50 років і більше - 39%. Майже всі солевари (90%) були сімейними, причому в половини з них родина складалася з 5 чоловік і більше12. Кількість солеварів коливалося і залежала від кількості сковорід. Кожну сковороду обслуговувало чотири чоловіка (два солевари і два помічники солеварів), а також два ропочерпальщики, котрі з введенням ропочерпальних машин були скорочені. Згідно зі штатом обслуговуючого промисли постійного персоналу, складеним комендантом Бахмутської фортеці Акуловим у жовтні 1764 р., коли промисли переживали період занепаду(табл.), з 418 - 248 (майже 60%) склали солевари. Фактично за списком 1765 р. дійсних солеварів було 235 із загального числа 1041 чоловік, що числилися в солеварній команді13.
Нечисленну групу кваліфікованих робітних людей складали ковалі. Спочатку вони направлялися на промисли з Єльця з переміною на півроку, а з 1744 р.- на рік14. Із середини ХVIII ст., крім єлецьких ковалів, відмічаються на промислах і "вольножелающие". Штат ковалів визначався кількістю задіяних на варницях сковорід.
За зведеннями 1744 р. на Бахмутських промислах працювало 17 ковалів і 24 їхніх помічника, а також 6 чоловік числилося в резерві15. Однак рідко коли, на промислах був повний комплект ковалів. Наприклад, у 1759 році в Бахмуті працювала наступна кількість єлецьких і "вольножелающих" ковалів за відомостями оплати праці: у серпні, вересні і жовтні по 4 чоловіка, у липні і листопаді - по 6 чоловік, у квітні - 10, у березні - 15, лише в січні і лютому - по 16 чоловік16. Крім ковалів, у штаті обслуговуючого промисли персоналу числилися і теслі. У 1744 р. їх було 24 чоловіка.
Найнижчу категорію працівників соляних промислів складали робітні люди, зайняті на допоміжних роботах: заготівлі і доставці дров на промисли, їхній розшивці і доставці до печей, черпанні ропи, затаруванні і перевезенню солі з варниці на склади, заготівлі сіна для "заводської" худоби, догляді за нею і т.п. Як уже зазначалося, у 1712 р. цей обовязок був покладений на жителів прилеглих населених пунктів. Але в 1731 р. Бахмутська провінційна канцелярія зажадала звільнити жителів приписаних до заводів поселень від робіт на промислах, посилаючись на різке скорочення населення і його зубожіння. Згідно з поданими канцелярією відомостями із загальної початкової кількості (5744 осіб чол. статі), приписаних до заводів місцевих жителів померло, розбіглося, було відправлено в солдати - 3581 осіб, а серед тих, що залишилися (2163) переважну більшість складали "...старі, малолітні, безкінні і незаможні"17.
Клопотання канцелярії було задоволено і згідно з указом Анни Іоаннівни від 14 січня 1732 р. на ці роботи повинні були висилати Ізюмський, Харківський і Рибінський слобідські полки по 200 чоловік18. Це положення про поперемінну висилку з трьох полків по 200 чоловік на промисли збереглося і під час 10-літнього перебування промислів н