Соляні промисли Донеччини в XVII-18 століттях
Доклад - История
Другие доклады по предмету История
в районі Дінця, трохи вище передбачуваного будівництва соляних варниць, та у верхівях Міуса37. На перебудову Торських заводів Юнкер вимагав 60000 крб., розраховуючи, що вони окупляться протягом року їхньої роботи38.
У червні 1741р. у Бахмутській заводській конторі Юнкерові видали 10000 крб., з яких 6000 він витратив на будівництво двох варниць і комор для збереження солі, а 3500 - на закупівлю і доставку заліза з Тульських заводів для виготовлення сковорід та необхідного інструменту39. До осені 1742 р., не припиняючи виварювати сіль на 15 старих сковородах, під наглядом капітан-інженера І.Мазовського були побудовані дві нові варниці по 6 сковорід у кожній і 2 комори для збереження солі, а також приміщення ще для двох варниць і завезене необхідне для них устаткування40.
Відновити вид варниць, побудованих у Торі на початку 40-х рр. дозволяє опис Торських соляних заводів академіка Й. А. Гільденштедта, складений під час його перебування наприкінці літа 1774 р. в м. Торі, як керівника експедиції Санкт-Петербурзької академії наук, яка з метою вивчення півдня Росії в 1773-1774 рр. перебувала й на Україні. Оскільки Й.Гільденштедт описав не тільки "нові", побудовані за два роки до його приїзду "по бахмутскому маниру", але й старі "отслужившие" більше 30 років, так звані "юнкерские варницы", то це дає можливість відтворити не тільки обидва типи торських варниць, а заодно і бахмутських, співставивши їх з торськими початку 40-х років, тобто юнкерськими.
Соляна варниця початку 40-х років мала близько 50 м у довжину і 5 м у ширину. Висота її стін складала близько 2,5 м, а висота даху понад 4 м. В одній з подовжніх стін знаходилися троє дверей звичайних розмірів. Одні двері - по середині, а двоє - по боках на однаковій відстані від середніх дверей і від кутів будівлі. Між дверима в стінах було прорубано по два вікна і по одному між крайніми дверима та кутом варниці, всього шість вікон. У стіні між кожними двома вікнами на висоті близько 1,8 м знаходилися горизонтальні отвори близько 3 м у довжину і 15 см у ширину. У протилежній стіні були зроблені такі ж вертикальні отвори. В разі потреби вони закривалися дошками. Такої ж величини отвори знаходилися і в поперечних стінах варниць. Проти кожних дверей уздовж подовжньої глухої стіни варниці стояли три камяні печі. По напрямку ширини варниці вони мали більше 3 м у довжину і по напрямку довжини більше 1,8 м у ширину. Внизу печі при кожному подовжньому боці знаходилися по дві труби, на відстані 1,2 м одна від одної. Над піччю всі чотири труби зєднувалися в одну, що йшла до даху. Проти кожних двох труб була влаштована топка, заглиблена в землю на 0,9 м. Площа топки відповідала розмірам сковороди ( 4,5 кв.м), влаштованої над нею. Для завантаження дров у топці знаходився отвір приблизно в 0, 9 кв. м, розташований проти отвору печі і закривався залізними дверцятами. Під дверцятами топки знаходився зольник, відділений від топки цегляними ґратами. Боки топки доверху були закруглені і щільно прилягали до сковороди. Щоб не втрачався жар, усі щілини з боків сковороди замазувалися41
Сковороди в цей період виготовлялися на місці з листового заліза, яке доставлялося з Тули. Площа сковороди складала 4,5 м, глибина - понад 0,3 м.42 На виготовлення однієї сковороди на підставі звітів Бахмутського заводу за 1754-1763 рр. витрачали від 59 до 91 дощок заліза вагою від 45 до 57 пудів43. Так у 1761 р. ковалеві Ф. Скорину видали на виготовлення нової сковороди 78,5 дощок заліза, вагою в 51 пуд 20 фунтів і 6 пудів цвяхів44.
Щоб сковорода не лягала усією вагою на топку, її підвішували на 9 гаках, прикріплених до дна сковороди і до поперечних балок варниці. У 90 см над сковородою розташовувалася виготовлена з тонких дощок труба, що, поступово звужуючись, піднімалася на 60 см над дахом варниці. Отвір труби прикривався маленьким дашком. По трубі з варниці виводилася пара, що утворювалася в процесі виварки солі. Таким чином, у нових варницях солевари були захищені від вдихання диму і удушливих ропних випарів. Не піддавалися вони й загрозі протягів, тому що двері і вікна, у разі потреби, завжди можна було закрити.
Коло кожної сковороди, біля подовжніх стін варниці, ставилися ящики понад 4 м в довжину і 0,9 м в глибину, що поступово звужувалися до дна. По- середині дна ящика знаходився отвір для стоку води. Вони служили для зсипання солі після виварки і називалися садівницями. Зібрана зі сковороди сіль знаходилася в них протягом 12 годин в Бахмуті (24 - в Торі) поки на сковороді випарювалася нова. За цей час залишки корінної ропи (баби) поступово стікали в поставлену під садівницею бочку - старушницю45. За оцінкою Гільденштедта варниці Юнкера були влаштовані "відмінно" І пристосовані для виварки солі в будь-яку пору року. Вони значно перевершували не тільки бахмутські, але й варниці на інших промислах Росії. Печі в "новоманерных" варницях були збудовані, з врахуванням усього можливого для збереження дров46.
Проведені у вересні-грудні 1744 р. пробні виварки солі показали. що в "сковороді за добу виварювалось до 87 пудів солі, а 50 ніколи не бувало". На виварення однієї сковороди витрачали близько 1,5 сажня дров, у середньому на 100 пудів солі - понад 2 сажні47.
У звітах Юнкера також указувалося, що за умови завчасної заготівлі та бережливого витрачання дров солеварами, їх витрати можна скоротити ще більше.
Для забезпечення варниць ропою на лівому березі річки Колонтаївки між Червоним і Старомайданним озерами пробурили пять колодязів. Перший - Новозапретний, верхній за течією річки, мав понад 3,5 м у глибину. З н