Соляні промисли Донеччини в XVII-18 століттях
Доклад - История
Другие доклады по предмету История
чних стінок полумям; 4) погіршення якості солі внаслідок потрапляння до сковороди сажі та сміття, що заносилося до варниць вітром, через відсутність однієї стіни; 5) погіршення умов праці солеварів, що змушені були працювати при полумї, що виходило назовні з-під сковороди, та вдихати дим і ропні пари; 6) їх непридатність для роботи в зимовий час, у той час як у колишніх варницях можна було варити сіль протягом усього року.71
На закінчення Гідьденштедт відзначав, що варниці 70-х років нагадували варниці ХVII ст., коли варили сіль прості козаки в декількох сотнях сковорід набагато менших від теперішніх72. Це підкреслює, що варниці 70-х років у Торі були поверненням до колишньої старої техніки і технології у солеварінні, зате вони були набагато дешевші і зменшували витрати казни на утримання промислів.
Таким чином, це підтверджує розповсюджений в історико-економічній літературі висновок, що панівний на той час у Росії старий феодальний лад уже пережив себе і гальмував розвиток продуктивних сил в цілому, у тому числі й техніки та технології в солеварінні.
Хоча джерела порівняно мало характеризують саму технологію солеваріння. але все-таки дозволяють судити, що в ній відбулися певні вдосконалення протягом досліджуваного періоду. Якщо на перших порах всі процеси виконувалисъ самими приїжджими солеварами та їхніми найманими людьми, то з організацією казенних заводів відбувається поділ праці на окремі операції: черпання ропи, обслуговування сковорід під час виварки солі, затарювання і перевезення солі до магазинів (складів), заготівля і доставка дров до промислів, їх рубка та підвіз до печей і вивезення золи. Перебудова заводів у 40-х роках і введення "машин"(насосів) для черпання ропи дозволили не тільки механізувати найбільш трудомісткі процеси у виварці солі, але й скоротити кількість робітних людей, особливо на допоміжних роботах, яких, як побачимо нижче, ніколи в необхідній кількості на промислах не було.
Із вдосконаленням техніки і технології солеваріння спостерігається скорочення часу на виварку однієї сковороди солі. Якщо в ХVII ст. виварка одного казана ропи тривала в Торі протягом однієї доби, то в 60-х роках ХVIII ст. за добу в Бахмуті влітку виварювали чотири, а в Торі - дві сковороди солі. Кількість вивареної солі на одній сковороді залежала від концетрації ропи. У літню пору, коли в результаті випарувань концентрація ропи була вищою, 6-ти годинна виварка в Бахмуті давала 32-34 пуда солі на холодній сковороді (початково холодній), 34,9 пуда - на гарячій. Таким чином, безперервний процес виварки солі підвищував продуктивність праці, крім того давав економію палива. На холодній сковороді в суху погоду витрачали 3 куб.саж. і 3 волових воза дров на добу, а на гарячій - 3 саж. без волового воза. У дощову погоду, навесні і восени одна виварка давала 28-28,5 пуда солі з холодної сковороди
Виварка солі розпочиналася з розпалювання печі і підігрівання сковороди. Нагріту сковороду наповнювали поступово соляною ропою, підігріваючи її до утворення кристалів. Це займало половину часу, необхідного на випарювання ропи. З утворенням кристалів припиняли наповнення сковороди ропою, продовжуючи виварку на меншому уже вогні. Під час кипіння ропи на дно сковороди клали чотирикутні залізні сковорідки - машотки, завбільшки 0,9 кв. м, глибиною до 3 см. У центрі такої сковорідки знаходився вертикальний стержень для її установки. У ці сковорідки під час першої половини варіння осідали вапнякові і піщані домішки. Цей осад називався глеєм і викидався або використовувався для відгодівлі тварин.
Після 6-ти годинного в Бахмуті і 12-ти годинного варіння в Торі сіль вибирали зі сковороди і зсипали в садівниці, де вона утримувалася доти, поки не стікав залишок ропи (фактично до закінчення наступної виварки). Ропа, що залишилася в сковороді після зняття солі, випарювалася до кінця. З неї одержували так звану гаманную сіль. З однієї сковороди в добу її набиралося до 7-10 пудів73.
До отвору садівниці над бочкою (старушницею) підвішували мочалку або звичайну ганчірку, на яку осідала чиста і дрібна сіль, що називалася баренцевою. За добу її збиралося до 12 фунтів. Сіль, що осідала на дні бочки, або куфи, називали цурковою. Протягом 10 діб її збиралося до 1,5 пуда74.
Після кожних шести виварок проводилась очистка сковорід (чренів) від шумовиння, що називалось ракою. Відмочивши спочатку раку свіжою ропою, після цього її відбивали від стінок і дна сковороди молотками. Це приводило до утворення тріщин на сковороді і скорочення терміну їх експлуатації75.
Сказане вище дає можливість стверджувати, що за принципами організації виробництва Торські і Бахмутські соляні промисли на першому етапі свого розвитку, тобто до початку ХVIII ст., представляли в основному дрібнотоварне виробництво з окремими елементами простої кооперації. З переходом їх у відання казни і до 1782 р. - централізовану казенну мануфактуру. Протягом ХVII - ХVIII ст. техніка і технологія солеваріння в них зазнала значних змін. Однак впроваджені на Торських і частково Бахмутських соляних заводах під керівництвом члена Санкт-Петербурзької академії і надвірного радника Г.Ф. Юнкера в першій половині 40-х рр. ХVIII ст. європейські технології в соляній промисловості Краю не прижилися, у звязку з пануванням в Росії кріпацтва та упередженим ставленням до технічних новинок тогочасного керівництва Соляної контори. Не останню роль відіграла і можливість вільної доставки дешевої кримської солі на Лівобережну Україну та в південні провінції Росії після п