Різні аспекти роботи психотерапевта
Информация - Психология
Другие материалы по предмету Психология
ься незмінної. Субєктивне почуття власного віку досить мрячно, однак можна ризикнути висловити погляд, що якесь первинне почуття власного віку затримується на періоді остаточного формування власного автопортрета, тобто періоді старшого юнацького віку. Зрозуміло, у міру зростання календарного віку всі частіше відчувається невідповідність між субєктивним віком, закріпленим у період остаточного формування власного образа, і віком дійсним.
У певні періоди життя, наприклад, у жінок у період клімаксу, а в чоловіків у віці біля сорока років, ця різниця відчувається особливо болісно, виявляючись причиною багатьох фрустрацій. Старі люди, ідучи в мир минулого, у спогадах бачать себе молодими. Усвідомлення свого дійсного віку буває для них хворобливим. Лікар повинен памятати про цьому й намагатися дивитися на них їхніми власними очима, а не через документ, що фіксує їхній вік. Намагаючись увійти в мир спогадів свого сивого пацієнта, лікар тим самим як би робить його молодше, що важливо для його самопочуття, психологічного й навіть фізичного.
Ще один фактор не дозволяє трактувати літнього пацієнта відповідно до його свідчення про народження, а саме те, що при кожній хворобі виступає явище регресії. Хвора людина почуває себе трошки дитиною. Шукає допомоги, опіки, ніжності. Стара людина в цьому змісті не становить виключення й часто можна почути, як він говорить про свого доктора, нерідко людині молодому: це мій батько; це, може бути, найвища похвала, яку може заслужити лікар.
Індивідуальне життя не можна розглядати без обліку просторово-тимчасових координат. Проблема біологічного часу останнім часом стала темою багатьох цікавих досліджень. У житті людини важливу роль грає його відчуття власних минулого й майбутнього. Відношення цих двох відрізків часу по-різному представляється в різні періоди життя. Як відомо, молоді живуть майбутнім, старі минулим. Про цю банальну істину нерідко забувають психотерапевти, намагаючись у роботі з молодими людьми концентруватися на їхніх переживаннях дитинства, а зі старими пацієнтами не занадто охоче затримуючись на їхньому дитинстві й молодості, хоча самі хворі саме в цьому періоді знаходять сили для того, щоб переносити неприємне сьогодення.
У житті наступає година, коли відрізок минулого починає явно переважати над відрізком майбутнього. Тоді в перший раз починають підводити баланс життя. Як представляється, цей момент наступає раніше в чоловіків (близько 40 років), чим у жінок (у період клімаксу). Це твердження, однак, вимагало б більше ґрунтовного дослідження. Стара людина має за вже не один баланс життя; за багато років, що відокремлюють його від цього перелому, він встиг уже звикнути до різноманітних оцінок свого життя. Звикання до оцінки свого життя, що, як правило, буває не занадто сприятливої, звязується із прийняттям деякої дистанції у відношенні до самого життя. Життя не здається вже настільки серйозним, як у молодості й як у дитячі роки, вона починає здобувати присмак гри. Можливо, тому діти часто легше знаходять загальну мову з дідусями й бабусями, чим з родителями. Незважаючи на значно більшу різницю у віці, їх звязує загальна установка, установка на гру, що одні приймають, вступаючи на арену життя, а інші сходячи з її.
У розмовах зі старими пацієнтами треба вжитися в цю своєрідну філософію старості й у погляд на життя sub specie aetemitatis. А якщо хворий надто болісно відчуває свій життєвий баланс, це звичайно свідчить про те, що він ще не дозрів до свого віку. Під впливом розмов з лікарем баланс життя пацієнта стає менш негативним; тоді легше дивитися з дистанції на своє життя.
До старості тіло усе більше стає джерелом страждань. Воно робить все більший опір своєю малою ефективністю, незручністю й незграбністю. Втрачається влада над ним. Відпадають уже задоволення стола й ложа. Зате все більшу значимість здобуває те, що зменшує біль і страждання. На нічному столику збирається усе більше склянок і коробочок з ліками, а візити лікаря радісно вітаються. Приходячи, він будить надію на зменшення страждання тіла. Не завжди, однак, лікар може допомогти. Органи тіла вже зношені, складні механізми організму по будь-якій дрібязковій причині піддаються декомпенсації. Нерідко лікар буває сам здивований тим, що хворий поправився, хоча по всім обєктивним даним повинен був скоріше вже не жити.
Іноді дрібними лікувальними засобами досягаються значні ефекти. Деякою мірою це нагадує ситуацію в лікарняних ділянках гітлерівських концтаборів, уже з того періоду, коли вони були захоплені політичними увязненими. Там також мінімальними лікувальними засобами повертали хворих до життя. У старості, подібно тому, як буває в прикордонних ситуаціях (наприклад, у концтаборі), а також у дитячому періоді, отже, коли життя стикається зі смертю, драматично проявляється явище психофізичної єдності. Психічне зламування в подібних ситуаціях рівнозначний фізичному й нерідко приводив до смерті. Коли організм сильніше, те субєктивне відділяється від обєктивного, тобто психічне від соматичного. Іноді виникає ілюзорне враження, що субєктивне (субєкт, я) управляє обєктивним (предметом, тілом).
Відношення людини до смерті, загалом, має амбівалентний характер. Вона збуджує страх, але також і потяг. Імовірно, не буває людей, які б ніколи в житті не фантазували про смерть і не бачили в ній єдиного виходу. Ніж далі смерть, тим легше з нею фліртувати. Молоді легко ризикують своїм життям зар