Арабські країни після ІІ світової війни
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
?ви від „класичного" колоніалізму. Усе це в комплексі створило умови для проголошення незалежності нових арабських держав. У 1946р. незалежність здобула Трансіорданія (з 1950р. - Йорданія), в 1951р. - Лівія, 1956р. - Марокко та Туніс, 1961р. - Кувейт, 1962р. - Алжир. На зламі 60 - 70-х рр. здобули незалежність британські протекторати в районі Перської затоки. У 1967р. незалежним став Південний Ємен, який виник унаслідок обєднання колишньої британської колонії Аден та створеної 1959р. під протекторатом Лондона Федерації Південної Аравії. У 1968р. решту своїх арабських володінь у регіоні Великобританія обєднала у Федерацію арабських еміратів, до якої увійшло сім окремих напівдержавних утворень. У 1971р. із неї вийшли проголосивши незалежність Бахрейн і Катар. „Залишкова федерація отримала назву обєднаних Арабських Еміратів (ОАЕ).
Виникнення нових незалежних держав та зміцнення сувернітету існуючих арабських країн, що поступово виходили зі сфер впливу колишніх метрополій, вплинули на зростання арабського націоналізму та настроїв панарабської солідарності. Винятковий вплив на ці процеси мала створена в 1947р. Мітелем Афляком Партія арабського соціалістичного відродження (БААС). Крім ідей загально арабської єдності, партія пропагувала особливий арабський шлях досягнення соціальної справедливості - „арабський соціалізм". У 60-ті рр. баасисти прийшли до влади у Сирії та Іраку, а також справляли великий вплив на політичне життя Єгипту. Щоправда, здійсненна в 1958 - 1961рр. спроба політичної інтеграції Єгипту, Сирії та Ємену зазнала невдачі. Причинами цього був різний рівень економічного, соціального та культурного розвитку країн, котрі спробували створити єдину державу.
Для значної частини арабських країн у повоєнний період були характерними соціалістичні експерименти в економіці, які часто здійснювалися безпосередньо за марксистськими рецептами. У 60-х рр. Алжир, Єгипет, Сирія та Ірак, а в 70 - 80-х рр. Лівія запроваджували програми націоналізації приватного майна, встановлення урядового контролю над промисловістю, обмеження економічної діяльності приватного сектору тощо. Подібне експериментування найчастіше тягнуло за собою й відповідні політичні зміни: встановлення однопартійних режимів, обмеження демократичних свобод, поширення авторитарних методів одноосібного правління, а іноді і встановлення справжніх диктаторських режимів. Декотрі арабські лідери намагалися поєднати марксизм із ісламськими традиціями, в результаті чого зявився „ісламський соціалізм".
Найбільших успіхів у промисловому розвитку в повоєнний період досягли Єгипет, Алжир, Сирія та Ірак. Щоправда, іракська економіка, яка на початку 80-х рр. була одною із найсильніших в арабському світі, в наступні роки зазнала занепаду та руйнування. Скромнішими були успіхи арабів у розвитку сільського господарства. Незважаючи на здійсненні в більшості арабських держав земельні реформи, арабський світ до сьогодні не забезпечує себе продуктами харчування. Щороку арабські країни ввозять продукти харчування вартістю в десятки мільйонів доларів.
Сучасна економічна модель багатьох арабських країн являє собою химерне багатоукладне поєднання елементів державного капіталізму, вільного ринку, а подекуди навіть феодально-патріархальних господарських відносин. Практично всі арабські країни наприкінці 80-х рр. відмовились від експериментів соціалістичного ґатунку. Навіть найбільш соціалістично заангажована Лівія розпочала у 90-х рр. ринкові перетворення.
Популярна в 50 - 60-ті роки ідея загально-арабської єдності дещо потьмяніла після смерті Г.А. Насера. проте, серед арабських країн продовжувала існувати практика економічної взаємодопомоги, яка полягала в наданні фінансових субсидій з боку багатших країн (Саудівської Аравії, Кувейту, Лівії) біднішим (Йорданії, Сирії, Лівану, Організації визволення Палестини (ОВП), а з 1995р. Палестинській автономії). Прикметним є досвід кувейтської кризи 1990р. під час якої переважна більшість арабських країн засудила панарабську риторику С. Хусейна, котрою багдадський диктатор намагався виправдати свою агресію в Кувейті.
Сучасні арабські країни обєднують кілька міждержавних організацій. Найбільш авторитетною серед них залишається Ліга арабських держав (ЛАД). Крам ЛАД існує низка вужчих міждержавних обєднань арабських країн. 1981р. створено Раду співробітництва арабських держав Перської затоки, яка включає шість країн регіону, 1989р. виник Союз арабського Магрібу. Арабські країни відіграють значну роль у створеній 1969р. Організації Ісламська Конференція. Великий вплив мають арабські країни в Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), котра була створена в 1960р. з ініціативи Саудівської Аравії. Серед 11 членів ОПЕК 7 країн належать до арабського світу (Алжир, Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ, Саудівська Аравія). Паралельно із ОПЕК із 1968р. існує Організація арабських експортерів нафти (ОАПЕК). Дієвість „нафтової зброї" була наочно продемонстрована в 1973 - 1974рр., коли внаслідок оголошеного арабськими країнами ембарго світові ціни на нафту зросли в чотири рази.
Фактором, який суттєво впливає на політику арабських країн, є постійно тліючий арабо-ізраїльський конфлікт. Перманентне військове протистояння змусило арабський світ щорічно витрачати значні кошти на озброєння. Підтримка Ізраїлю з боку США та деяких країн Західної Європи підштовхнула арабські країни в обійми Москви.
Сірія.
Сирія як і Ліван формально отримала незалежність в ході Другої світової війни (1943р), але перебува