Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист
Курсовой проект - Юриспруденция, право, государство
Другие курсовые по предмету Юриспруденция, право, государство
ження. Це повинні бути підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправданий, їх законні представники, захисник, прокурор. Необхідно врегулювати порядок оскарження та строки розгляду судом скарги з цього приводу.
Можна погодитись з В.О.Навроцьким, який стверджує, що в законодавстві України існує два порядки оскарження до суду дій та рішень органу дізнання, слідчого, прокурора цивільно-процесуальний та кримінально-процесуальний. Виходячи з цього, не існує жодних перепон для звернення до суду з відповідними скаргами в порядку цивільного судочинства, розгляду таких скарг і їх вирішення по суті.
Це стало можливим після винесення Конституційним Судом України рішення від 23 травня 2001 року, яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення ч. 3 ст. 248-3 ЦПК України про те, що судам не підвідомчі скарги на акти і дії службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури.., якщо законодавством встановлено виключно позасудовий порядок оскарження[11, c. 163-164].
Якщо особа, яка веде процес, не винесла постанову (ухвалу) про допуск захисника, але він фактично був допущений до участі у справі, такий випадок не слід вважати порушенням права на захист, яке може призвести до скасування судового рішення. Навпаки, випадок, коли невинесення або несвоєчасне винесення постанови (ухвали) про допуск захисника призвело до дійсного недопущення захисника до участі у справі, чим було порушено право на професійний захист, слід визнавати в усіх випадках порушенням права на захист, а відповідно істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону і підставою для скасування рішення суду у справі.
Необхідно також звернути увагу на проблему можливості реалізації захисником права на подачу апеляції або касаційної скарги в інтересах засудженого.
Законодавець у переліку субєктів апеляційного та касаційного оскарження судового рішення у кримінальній справі називає захисника засудженого (п. 1 ч. 1 ст. 348; п. 1 ч. 2 ст. 384 КПК України) та захисника виправданого (п. 2 ч. 1 ст. 348; п. 2 ч. 2 ст. 384 КПК України). Проаналізувавши зазначені положення закону, можна дійти висновку, що вони не містять ніяких обмежень щодо кола захисників, залежно від того, чи брали вони до цього участь у розгляді справи у першій чи апеляційній інстанції. Такої ж позиції дотримуються й інші вчені-процесуалісти. Вони вважають, що за змістом статті 359 КПК України відмовити у прийнятті апеляції до свого розгляду апеляційний суд може лише у випадку, коли вона подана особою, яка не має на це права, тобто особою, що не зазначена у ст. 348 КПК України.
На практиці у захисника, який не брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, виникає проблема із реалізацією цього права. Зокрема, наприклад, апеляційний суд м. Києва зайняв позицію, яка полягає в тому, що захисник, який вступає в справу в апеляційній інстанції, не може бути окремим субєктом апеляційного оскарження вироку (постанови) місцевого суду. Для обґрунтування такої позиції суд посилається на положення ч. 3 ст. 355 КПК України.
З цього приводу можна навести реальний приклад. Під час досудового слідства та в суді першої інстанції захисник участі у справі не брав. Тільки після постановления вироку засуджений уклав угоду з захисником на складання та подачу апеляції від імені захисника, а також на захист його інтересів в апеляційному суді. Суд першої інстанції прийняв апеляції засудженого О. і його захисника та призначив справу до розгляду в апеляційній інстанції. Апеляційний суд м. Києва за результатами попереднього розгляду кримінальної справи за апеляційними скаргами захисника та засудженого О. своєю постановою у прийнятті апеляції захисника відмовив. У мотивувальній частині постанови апеляційний суд зазначив, що захисник не брав участі в розгляді справи у першій інстанції. Для обґрунтування свого рішення у відмові в прийнятті апеляції захисника апеляційний суд послався на положення ч. 3 ст. 355 КПК України, а саме, що захисник, який вступив у справу в апеляційному провадженні, може змінити чи доповнити апеляцію захисника, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, лише за згодою засудженого чи виправданого та їх законних представників. Апеляційний суд м. Києва вирішив, що захисник не вправі подавати апеляцію на вирок місцевого суду, а тому в її прийнятті до розгляду відмовив, керуючись ч. 1. ст. 359 КПК України у звязку з тим, що вона подана особою, яка нібито не має на це права11. Виникає питання, чому, так уважно вивчивши справу і знаючи, що під час її розгляду у першій інстанції захисника у підсудного взагалі не було, апеляційний суд посилається для підтвердження своєї позиції на ч. З ст. 355 КПК України, яка регулює порядок вирішення питання про внесення змін і доповнень до апеляції захисника, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, і не може застосовуватись до випадку вступу у справу захисника як субєкта кримінально-процесуальної діяльності вперше в апеляційній інстанції. Де логіка у рішенні суду апеляційної інстанції? Чому засуджений, який не скористався своїм правом мати захисника в суді першої інстанції, позбавляється права на подачу апеляції у своїх інтересах захисником? Тобто, фактично апеляційний суд, надавши засудженому можливість скористатись правом на самозахист, позбавив його можливості реалізувати своє право на професійний захист, який здійснювався адвокатом [9, c. 289-290].
У даній справі апеляційний суд вирішив питання про відмову в п?/p>