Праслов'яни і слов'яни та походження України
Информация - История
Другие материалы по предмету История
? українців. Можливо, якісь антропологічні елементи українства започатковуються в племенах шнурової кераміки (друга половина III перша половина II тис. до н. е.), оскільки вони споріднені з культурою східнословацьких курганів (межа III II тис. до н. е.). Ймовірно також, що нащадки шнурової кераміки на терені України розвивались далі і в результаті наступного переселення на Балкани привносили туди свої антропологічні особливості. Але це лише припущення. Чіткіше простежується етногенетичний звязок місцевої людності від останніх століть існування Скіфської держави. Із занепадом Скіфії у II ст. до н.е. словяни, у тому числі й предки нинішніх українців, почали звільнятися від невластивих їм рис у культурі, побуті, віруваннях. Поступово зникали скіфські види зброї, кінської збруї та упряжі, прикраси, звіриний стиль у мистецтві тощо. Тільки ті іно-етнічні елементи, що органічно вписались у духовність і побут місцевих племен, продовжували існувати. Почали повертатись скіфські традиції народного життя: відновився звичай трупоспалення, відродились доскіфські форми в гончарстві тощо. Пожвавилися звязки з кельтськими, гето-фракійськими племенами й античними центрами Північного Причорноморя. Все це відповідно позначилося на етногенетичних процесах населення, що раніше входило до складу Великої Скіфії. На праслов янській основі почали формуватися нові етнокультурні спільноти, які суттєво відрізнялися від попередніх. Водночас важливих змін зазнавала мова. Деякі дослідники вважають, що наприкінці НІ ст. до н. е. зявилися перші ознаки розмежування єдиної прасловянської мови на мови майбутніх західних і східних словян. Вони проявлялися у вимові голосних і сполучень приголосних, різному розвиткові останніх, а також у граматиці, лексиці та словотворенні. На кінець І ст. до н.е. вже визначилися західна і східна прасловянські мовні території з притаманними їм діалектами. Ці території вчені умовно розмежовують по Західному Бугу, обабіч якого й сьогодні помітна мовна відмінність, зокрема й на прикладі української мови.
На останньому етапі існування Великої Скіфії на території сучасної Польщі, на землях поміж Віслою і Одером та в басейні Західного Бугу, утворилося племінне обєднання пшеворської культури (II ст. до н.е. IV ст. н.е.). До його складу входили германські племена лугіїв і словянські венедів. Це перша відома нам назва словян. Античні автори дізналися про них у той час, коли венеди вже стали стійким етнічним утворенням. Вперше про них згадує в Природничій історії Пліній Старший (2379). Він писав, що сучасні йому племена венедів жили на північний схід від Карпат, поміж германцями й сарматами. Таціт (приблизно 55120) розташовував їх між угро-фінськими племенами й Нижнім Дунаєм. Щоправда, археологічна наука не має підтверджених даних про поселення словян-венедів у Нижньому Подунавї, а доводить їхнє перебування лише в межиріччі Дністра й Серету. Напевне, на початку нашої ери венеди жили поміж Одером і Середнім Дніпром, їхній південний кордон пролягав між лісостепом і степом, а північний уздовж лівого берега Припяті. У Географії Птоломея (II ст.) венеди розміщені далі на північ, до Балтійського моря, яке названо Венедською затокою. Однак археологічна наука знає тільки про короткочасне проживання словян у цьому регіоні. Майже одночасно з пшеворським сформувалось племінне обєднання зарубинецької культури (III ст. до н.е. II ст. н.е.). Спочатку воно займало територію Середнього Подніпровя, південної частини правобережних Полісся та частково лісостепу. Його основний етнічний контингент становили місцеві прасловянські племена, котрі зазнали культурних впливів як ірано-, так і балтомовного етнічних масивів. У складі зарубинецького племінного обєднання поряд з іншими східнословянськими народами беруть свій початок і українці. Відтоді простежується безперервний поступальний етногенетичний процес аж до утворення української етнічної спільноти.
Протягом двох століть праукраїнські зарубинецькі племена бурхливо розвивалися. Значно зросла їхня кількість, почалося освоєння сусідніх земель. Зарубинці зробили невдалу спробу проникнути вглиб Лівобережжя й більш вдалув пониззя Дніпра. Опір, а пізніше й експансія сарматів змусили зарубинців з І ст. н.е. вдатись до колонізації басейнів Десни, Сейму, Сожу. Вони проникли у верхнє Подніпровя й досягли р. Березини на території Смоленщини. Тут вони зустрілися з місцевими племенами, що поклало початок формуванню нової спільноти. Друга гілка зарубинців рухалась на південний захід, дісталася Південного Бугу й осіла на багатих побузьких землях. Відомі пять локальних варіантів зарубинецької культури середньодніпровський, поліський, деснянський, верхньодніпровський і південно-бузький. Заняття й побут зарубинців і пізніших українців багато в чому збігаються, але водночас відрізняються одне від одного. Ті й інші займалися в основному землеробством. Люди застосовували прогресивну перелогову систему хліборобства. Орали деревяними ралами, які були відомі на цій території ще з епохи бронзи. Взагалі, рала зберігалися в лісостепу й особливо на Поліссі аж до XX ст. Це пояснюється тим, що тут були легкі для обробітку грунти. Урожай збирали серпами, а трави косили косами. Зерно зберігали у великих корчагах. Найбільше висівали проса, пшениці та ячменю. Жита ці племена не знали. Принаймні, воно не виявлене археологами. Із зерна варили різні каші, а для ритуальних дійств випікали перева?/p>