Праслов'яни і слов'яни та походження України
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?ах Орелі, Самари та Ворскли. Внаслідок цього ареал прасловянства у VI ст. до н. е. значно розширився. На заході він доходив до Дністра, на сході до Ворскли. На правобережних землях чорноліських племен безперервність культурного і етнічного розвитку місцевого населення простежується до початку нашої ери, коли починається словянський період історії.
Прасловянська етнокультурна спадщина не зникає навіть під ударами скіфів і після підкорення ними місцевих племен. Завойовники навязують чорноліським та іншим племенам, а інколи вони й самі запозичують, іноземні досягнення у заняттях, побуті та віруваннях. Скіфські порядки, звичаї, культурні надбання чимдалі більше проникали в соціальну сферу, ідеологію, культуру та мистецтво підкорених народів. Зокрема, словянський обряд трупоспалення поступається місцем скіфському обряду трупопокладення. Прасловянська мова, насамперед її фонетична основа, зазнає помітного впливу іраномовних кочівників. Проте автохтонне населення зберігало генетичну память про прасловянське походження, і був потрібен лише поштовх, щоб вона реалізувалася на практиці.
Досі не вироблено єдиної точки зору на час, місце зародження й етногенез різних гілок словян. З часів paбот літописця серед вчених точаться дискусії про прабатьківщину словянства.
Чеський славіст П. Шафарик у 30-х роках XIX ст. вважав прабатьківщиною словян землі сучасних Волині, Поділля й Галичини, його співвітчизник Л. Нідерле територію від Ельби до Десни. Польські вчені Ю. Костшевський, Я. Чекановський і Т. Лер-Сплавінський розташовували її поміж Віслою та Одером. Російські вчені Б. Рибаков, П. Третяков та багато інших після другої світової війни локалізували цю територію між Ельбою і Дніпром.
Багато зробили для вирішення проблеми вчені-лінгвісти. Вони (доводили, що прабатьківщина словян у І тис. до н.е., знаходилася в оточенні іраномовних племен. Дослідження деяких вчених довели, що найчастіше словянські гідроніми й топоніми зустрічаються на Правобережній Київщині та Південно-Східній Волині. Точніше це лісостепова зона поміж Дніпром і Дністром, де ще до нашої ери проживали племена скіфів-орачів. Саме цей регіон оточували іншомовні племена: зі сходу й півдня іраномовні скіфи-землероби, скіфи-кочівники, із заходу фракійці, з півночі балтомовні неври й меланхлени. Відчутним був словянський вплив і в лісостеповій зоні Лівобережної України. Проблема етногенезу словянства ускладнюється тим, що його племена повсякчас мандрували з місця на місце й мешкали серед іншомовних народів.
Київська школа археології останнім часом виробила власну концепцію словянського етногенезу. Вона зводиться до того, що на рубежі III II ст. до н. е. процес формування словянської спільноти відбувався передусім понад Віслою й частково на Волині. На цих землях у XVXI ст. до н.е. проживали племена пшеворської культури з переважно східногерманськими елементами і поморсько-кльошової культури з превалюванням словянських компонентів. Просуваючись на схід, поморсько-кльошове населення асимілювало місцеву людність й утворило словянську зарубинецьку культуру. Центр словянського етногенезу перемістився в межиріччя Вісли й Дніпра. На базі цих етнічних масивів на рубежі IIIII ст. н.е. утворюється київська культур. В етногенезі населення західної частини України київські вчені вбачають певні особливості. Вони стосуються переважно виникнення в другій половині І ст. н.е. племен зарубинців і нащадків поморсько-кльошових племен зубрицької групи з її словянськими рисами. Без сумніву словянськими вчені визнають більш пізні черняхівську та празько-корчацьку культури.
Зародження та еволюція праукраїнських племен
Де ж містилась прабатьківщина українців і коли їхні предки зявилися на соціальній арені світу? Проблема вплітається в канву розгляду етногенезу прасловян, словян, східних словян та їхніх етнічних гілок, зокрема й української. Існує кілька теорій етногенезу українців. Ще в період середньовіччя під впливом політичних чинників зародилась ідея про спільність походження росіян, білорусів і українців з єдиної давньоруської народності, яку пізніше образно назвали колискою братніх народів. Ця ідея відповідала великодержавницьким інтересам правлячих кіл і певних верств населення Російської імперії та Радянського Союзу і всіляко ними підтримувалася. За радянської доби власті перетворили цю концепцію на панівну, всіляко її популяризували й пропагували, її суть зводилася до того, що етнічна історія різних народів, зокрема українського, відповідала характерові соціально-економічних формацій. У період феодальної формації існувала народність, за капіталізму буржуазна українська нація, за соціалізму соціалістична. Час формування української народності визначався XIVXVI ст., а основними ознаками вважалися: відносна спільність мови, спільність території, певна економічна спільність, спільність деяких рис культури й характеру людей, етнічне самоусвідомлення, самоназва. За певних позитивних рис ця теорія в своїй суті була досить недосконалою, а то й штучною. Це проявлялось у відмові етносові на автономне існування й жорстке привязування етногенетичних процесів до розвитку соціально-економічних формацій. Більше уваги зверталось на зовнішні чинники, а сам етногенез розглядався загалом досить однобічно, спрощено. Поряд із цією зявлялися й інші концепції етногенезу українського народу. Спочатку вони базувалися на ?/p>