Потенціальний розвиток дітей з особливими потребами
Курсовой проект - Социология
Другие курсовые по предмету Социология
µй [15, с. 40].
Інвалідність це обмеження в можливостях, обумовлених фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими барєрами, які не дозволяють людині бути інтегрованою в суспільство і брати участь в житті сімї та держави на тих же умовах, як і інші члени суспільства.
Відповідно до Рекомендацій 44-ї сесії Парламентської Асемблеї Ради Європи від 5 травня 1992 р. суспільство зобовязане адаптувати існуючі в ньому стандарти до особливих потреб людей, що мають інвалідність, для того щоб вони могли жити незалежним життям. Нині поняття “інвалідність” розцінюється як складна біопсихосоціальна категорія, характерологічна особливість якої полягає в тому, що люди з обмеженими можливостями відчувають функціональні утруднення не тільки внаслідок захворювання, відхилень або недоліків розвитку, а й у результаті непристосованості соціального оточення до їхніх соціальних потреб, забобонів суспільства. Практичному соціальному працівникові завжди необхідно мати на увазі, що з настанням інвалідності для людини починається новий етап життя: виникають барєри на шляху здійснення найважливіших соціальних і вітальних потреб, змінюється суспільний статус особистості, порушується сформована система соціальних контактів, деформуються звичні життєві стереотипи [11, с. 65].
Діти з функціональними обмеженнями становлять обєкт соціальної роботи з надзвичайно складною структурою, через те існує багато класифікацій цього обєкта за різними ознаками. Практичному соціальному працівнику достатньо знати основні обмеження дитячої життєдіяльності повязані з такими порушеннями і захворюваннями:
порушення слуху і мови (глухі; ті, що слабо чують, логопати);
порушення зору (сліпі; ті, у кого слабкий зір);
порушення інтелектуального розвитку (розумова відсталість; із затримкою психічного розвитку);
порушення опорно-рухового апарату;
комплексні порушення психофізіологічного розвитку (сліпоглухонімі; із дитячим церебральним паралічем, поєднаним з розумовою відсталістю);
хронічні соматичні захворювання;
психоневрологічні захворювання [11, с. 65].
Показниками для інвалідності у дітей є патологічні стани, які розвиваються при уроджених, спадкових, набутих захворюваннях та після травм. Питання про встановлення інвалідності розглядаються після проведення діагностичних, лікувальних та реабілітаційних заходів. Рішення про визнання дитини (підлітка) інвалідом в Україні приймають республіканська, обласні, міські, спеціальні дитячі лікарні та відділення (ортопедо хірургічне, відновного лікування, неврологічне, психіатричне, туберкульозне, отоларингологічне, офтальмологічне, урологічне та ін.). Рішення спеціалістів фіксується у карточці санітарного хворого, консультативному висновку або витягу з історії хвороби.
Одна з нагальних проблем, що вимагає розвязання - соціально-педагогічна і психологічна допомога сімї, яка має дитину з фізичними, розумовими та психічними вадами.
Хвороба, дефект чи стан дитини породжує соціальні, педагогічні, психологічні проблеми у сімї. Особливо важкі для батьків перші дні й місяці з того дня, коли поставлено діагноз. Усвідомлення неповноцінності дитини, її страждання, необхідність пристосуватися до нових обставин, а іноді навіть змінювати установлений ритм життя створює психотравмуючу ситуацію. Великий душевний біль, горе, відчуття, що втрачаєш розум, глибоке розчарування охоплюють людину. Батьки намагаються віднайти в своєму минулому помилки, які нібито спричинили неповноцінність дитини: куріння під час вагітності, вживання алкоголю, хвороба тощо. Часто до цього приєднується страх за життя дитини, її майбутнє і майбутнє сімї. Батьків хвилює, чи є неповноцінність дитини карою Божою, кармінним вироком, збігом обставин чи наслідком генетичних факторів, спадковості.
Кожна людина, залежно від особливостей свого характеру, темпераменту, рівня культури, віку і життєвого досвіду і найближчого соціального оточення, по-різному діє в життєвій ситуації, повязаній з інвалідністю дитини. Часто діагноз сприймають як вирок і безвихідь. Батько і мати змиряються з вадами дитини, але нічого не роблять для того, щоб вона набула навичок самообслуговування і спілкування (звичайно, виключаючи важкі форми інвалідності). Час іде, знайомство з іншими батьками, у яких дитина у такому ж самому стані, але досягла певних успіхів у розвитку, викликає кидають сімю. Часто батько залишається в сімї, але повністю занурюється в трудову діяльність, постійно затримується на роботі, мотивуючи це необхідністю матеріально утримувати сімю. Таким чином він повністю відмовляється від своїх батьківських обовязків.
Сприятливий психологічний клімат у сімї - основа позитивного розвитку дитини і, навпаки, дезорганізація сімейного життя дуже впливає на розвиток дитини і підвищує ризик виникнення вторинних симптомів інвалідності - психічних порушень. У звязку із цим вживається поняття "фактори зруйнованого дому": позашлюбна дитина; окреме проживання батьків; втрата одного чи обох з батьків у результаті смерті або тяжкої хвороби; часті розлучення з батьками; обтяженість дитинства серйозними сімейними конфліктами; психологічна травматизація дитини внаслідок психічного захворювання, алкоголізму й асоціальної поведінки батьків [16, с. 18].
Найближче соціальне оточення сімї створює поле міжособистісних стосунків, які сприяють структурі й диференціації життєвого простору дит