Періодизація та історичне значення махновського руху
Информация - История
Другие материалы по предмету История
Періодизація та історичне значення махновського руху
Серед соціальних явищ новітньої історії України, які вирішальним чином вплинули на характер політичного розвитку суспільства, особливе місце належить селянській війні [1] під керівництвом Н.І. Махна. Виходячи, по-перше, з масштабності руху, який на етапі свого найвищого піднесення охоплював десятки тисяч повстанців, по-друге, з його довготривалості (хронологічні рамки селянської війни майже збігаються з хронологією всієї громадянської війни в Україні), по-третє, з впливовості й реальної сили повстанців (усі уряди й найбільші військово-політичні обєднання, які діяли на вітчизняних теренах упродовж переломної епохи, мали рахуватися з махновським рухом, а нерідко й залежали від нього), можна констатувати, що перед нами, без перебільшення, феноменальне за своєю природою явище. Повстанський рух на чолі з Н.І. Махном вирізнявся своєю глибиною і суперечливістю: упродовж усіх трьох років громадянської війни він пережив часи піднесення і спаду, динамічного змістовного збагачення і звуження сфери соціального впливу. Все це спонукало дослідників диференціювати його на етапи та визначити його історичне значення.
На сьогодні окремих досліджень з історіографії махновського руху нами не виявлено.
Метою статті є проаналізувати сучасну історичну літературу щодо проблем періодизації селянського руху під керівництвом Н.І. Махна, рівень дослідження ходу повстання на різних його етапах, співставити характер тлумачення науковцями історичного значення руху.
На початку 90х років дослідження історії махновського руху відбувалося під знаком серйозних змін у суспільному розвитку країни, які призвели до розпаду СРСР та ліквідації політичної та ідеологічної монополії Комуністичної партії. Зазначені трансформації дали змогу переглянути багато висновків, що стосувалися гострих питань вітчизняної історії. І оскільки махновський рух був вагомою складовою революційних подій 19171920х років в Україні і у свій спосіб розкривав особливості ставлення українського народу до соціально-політичних та економічних змін у суспільстві, його вивчення обєктивно мало набути додаткового імпульсу.
Після набуття Україною незалежності історія махновського руху в першу чергу зацікавила українських істориків, які, спираючись на попередній досвід, прагнули створити вже нову історіографію цієї теми, оцінюючи той чи інший аспект не з класових, а загальнодемократичних та гуманістичних позицій. Показовою в цьому відношенні стала стаття В.Ф.Верстюка Махновщина: штрихи к истории движения, яка вийшла в 1991 році як вступна частина до першої в пострадянській Україні публікації спогадів, матеріалів, документів з історії махновського руху. Думка дослідника про те, що махновський рух, і в цьому його історичне значення, був не чим іншим як спробою селянства визначити свій власний шлях в революції, заявити про себе як про силу, що прагне вільного демократичного розвитку на основі економічної самостійності селянського господарства [2], стала підвалиною для формування зовсім нового підходу до оцінки значення повстанського руху селян. Він розглядався вже як цілком самодостатнє і самостійне явище в історії революції та громадянської війни в Україні. З висновками В.Ф.Верстюка погоджується московський історик С.С.Волк. Він наполягав на тому, що за складних умов тотального громадянського протистояння селяни під керівництвом Н.І. Махна зайняли абсолютно незалежну позицію, відстоюючи суто селянські інтереси. Відтак махновський рух, нерідко демонструючи рішучі й для багатьох несподівані повороти в своїй історії, насправді був спробою знайти власний, селянський курс у буревії громадянської війни в Україні [3].
В одному з перших у незалежній державі підручників з історії України (видання Тернопільського інституту народного господарства 1991 року) відзначався загалом антиукраїнський характер, а відтак деструктивне для української державності значення селянських повстань, що було викликано ігноруванням українським урядом глибинних інтересів селянства [4].
Продовження конструктивного творчого пошуку знаходимо у двотомному курсі лекцій Історія України (Київ, 1992р.). Зокрема в розділі, присвяченому завершенню громадянської війни, Г.І. Сургай зупиняється на етапі боротьби з Денікіним. Історичне значення махновського руху автор вбачав у тому, що, послідовно обстоюючи інтереси селян, Н.І. Махно став організатором широкомасштабного повстання демократичних сил, які намагалися розбудувати своє життя на засадах самоврядування [5].
Апогеєм повстання стала друга половина 1919 року. У серпні армія ім. батька Махна завершила процес організаційного становлення. Вона складалася з десятків полків, обєднаних у чотири корпуси. В лавах повстанців було 10 тис. кавалеристів і 40 тис. піхотинців, озброєних 1 тис. кулеметів і 20 гарматами. 12 тис. тачанок забезпечували махновцям високу маневреність. Штаб армії охороняли 500 вершників із 10 кулеметами. За рахунок зростання чисельності кінноти основний склад армії Махна досяг у жовтні того ж року 65 тис. чоловік [6].
Г.І. Сургай розкриває трагічність для махновців етапу боротьби з Врангелем. Він зазначає, зокрема, що кримська група армії на чолі з Каретниковим (10 тис. бійців) підпорядковувалася командуванню Червоної армії Південного фронту. Тилова група революційної повстанської армії України (махновців) під проводом начштабу В. Білаша, а пізніше Н.І. Махна дислокувала?/p>