Основні шляхи формування поміщицького землеволодіння в українських губерніях
Информация - История
Другие материалы по предмету История
µдору Степановичу вдалося виклопотати вигідну поставку вина до імператорського столу з Угорщини на 10 років. У 1740 р., за ініціативою Федора Вишневського, в Токаї Высочайшим указом була створена комісія на чолі з ним же. Йому, як голові, встановили величезну на ті часи платню 2138 крб. на рік. Тільки елітних сортів вина до імператорського двору поставлялося до 100 тис. пляшок на рік. Ці операції стали не тільки його професією, але навіть монополією і дали йому гроші й чини. За Єлизавети Петрівни Ф. Вишневський дослужився до чину генерал-майора. Серед великої кількості подарунків імператриці найціннішим був маєток у с. Фарбованому на Полтавщині.
Серед інших Вишневських виділяється його онук Іван Гаврилович. Після смерті матері він разом з двома братами й сестрою виховувався у двоюрідної тітки Ганни Наришкіної (двоюрідна сестра П.О. Румянцева-Задунайського). Дослужився до полковника й чину статського радника. Після одруження осів у Фарбованому. Служив головою Палати карного суду Київського намісництва, був членом Малоросійської колегії. Оселившись у Києві, збудував будинок на Печерську. Будучи надзвичайно освіченою людиною, Іван Гаврилович дав гарну освіту дітям: доньки навчались удома, сини закінчили Львівський університет. Серед синів найколоритнішою постаттю був Степан Іванович. Після відставки жив у Москві, потім у Фарбованому. Його нестандартна поведінка послужила основою для оповідання М. Лєскова Рассказы кстати. Зовнішністю намагався підкреслити належність до українців. Живучи в Москві, вдягався в український одяг, розїжджав по місту на возі, запряженому парою волів. Любив випити й погуляти, через що траплялися конфлікти з поліцією. Ця обставина змусила його покинути Москву. Гаврило Іванович Вишневський, дійсний статський радник, камергер двору його імператорської величності, близько 20 років був київським повітовим предводителем дворянства. Наприкінці ХІХ ст. Вишневські в Полтавській і Київській губерніях мали 4,5 тис. дес. землі.
Основна частина поміщицьких маєтків на території Південної України сформувалася внаслідок роздачі завойованих Росією в Північному Причорноморї земель наприкінці ХVІІІ ст. В 1781 р. поміщики одержали дозвіл переселяти у свої південноукраїнські маєтки кріпаків з центральних губерній, що частково дозволило розвязати проблему забезпечення робочими руками. Перенаселеність маєтків, у центральних губерніях Росії їхня незначна прибутковість, низька якість землі змушували розширювати освоєння багатих чорноземів Південної України. Цьому також сприяла близькість морських портів, що стимулювало торгівлю. Колонізація відбувалася кількома напрямками: роздача земель царським урядом сановній знаті (Безбородьки, Кочубеї та інші); роздача земель офіцерам-дворянам (Потьомкін, Вяземський); чиновникам; іноземним поселенцям. Так, фонд 14 держархіву Херсонської області містить численні документи, що підтверджують факт пожалування земель на Півдні України сановним особам.
У 1823 р. новоросійським генерал-губернатором був призначений князь Михайло Семенович Воронцов військовий і державний діяч, що цілком відповідало його господарським планам. Основа південним маєткам Воронцових була покладена в 1822 р. купівлею у Херсонському повіті 47 тис. дес. у поміщика Сталя та придбанням маєтків Мартьяна та Ай-Даніль у директора Нікітського саду Стевена. У 1823 р. Воронцов придбав землю й будинок Рішельє в Гурзуфі, у 1824 р. землі в Алупці. Одночасно купувалися сади, рілля й сінокісні ділянки у різних осіб. На ці нові землі з маєтків у Володимирській, Костромській, Вологодській та інших центральних губерніях переселялися кріпаки. У 1837 р. було збудовано Алупкінський палац, який і до сьогодні вражає відвідувачів своєю величчю. Придбання землі на Півдні тривало до середини ХІХ ст. Південні маєтки Воронцових також поповнились за рахунок посагу його дружини Єлизавети Ксаверіївни Браницької (дочки графа Ксаверія Петровича Браницького Олександри Василівни, народженої Енгельгардт, племінниці Г.О. Потьомкіна) м. Городище з 3 тис. кріпаків і винокурним заводом та Мошни з 1,5 тис. кріпаків та винокурним заводом.
Відгалуженням роду Воронцових були Воронцови-Дашкови один із найвідоміших і найзаможніших аристократичних родів Росії. Прізвище Воронцови-Дашкови бере свій початок із 1807 р., коли син Катерини Романівни Дашкової, уродженої Воронцової, останній з роду князів Дашкових, помер, не залишивши дітей. Рід Дашкових по чоловічій лінії припинився. Але Катерина Романівна, не позбавлена честолюбства, прагнула увічнити своє імя. Її вибір припав на внучатого племінника Івана Іларіоновича Воронцова, до прізвища якого було додано прізвище Дашков. Він успадкував володіння й титули як Дашкових, так і Воронцових. Його син граф Іларіон Іванович Воронцов-Дашков обіймав високі державні посади: міністр імператорського двору й уділів, член Державної ради, намісник його імператорської величності на Кавказі. Він значно збільшив власні маєтності, отримавши родові володіння дружини Єлизавети Андріївни, уродженої графині Шувалової (донька графа А.П. Шувалова і його дружини Софії Михайлівни, доньки князя М.С. Воронцова). До складу його вотчин влилися маєтки: Чаплинський (8,8 тис. дес.), Обода (28,7 тис.), Межеріч (6,2 тис.) Катеринославської губернії, Воронцовка (7 тис. дес.), Алупка (0,8 тис. дес.) Таврійської губернії та ще 33,2 тис. дес. у Саратовській та Пермській губерніях [20]. Земельні володіння Воронцових-Дашкових на початку ХХ ст. сягали 485 тис. дес. у різних частинах Російської ім