Основні напрямки в розвитку психіатрії
Информация - Психология
Другие материалы по предмету Психология
Основні напрямки в розвитку психіатрії
Виклад будь-якої медичної дисципліни прийнято починати з історичного огляду. У цьому є певний зміст, тому що не можна зрозуміти сучасний стан науки, не виводячи його з минулого. Ставши науковою медичною дисципліною, психіатрія продовжує зберігати й деякі риси натурфілософії - вчення про розвиток природи кінця XVI - початку XIX сторіччя, що заміняло досвідчене наукове дослідження реальних звязків і законів природи здогадами й довільними логічними побудовами. Причина полягає в тім, що психіатрія - це не надбудова над суспільством, а частина самого суспільства, у якому продовжують зберігатися суперечливі погляди на співвідношення психічного й біологічного в людині. Якщо, відповідно до одним подань, психічне здоровя цілком залежить від стану тілесних функцій (У здоровому тілі здоровий дух), то інші в основі чи ледве не всіх соматичних хвороб людини бачать дисгармонію психіки й вірять у зцілення словом або магічною волею чудодія, що володіє нею.
Виникнення психіатрії, як і будь-якої іншої медичної науки, починалося з нагромадження емпіричних і випадкових знань, не звязаних єдиною теорією. Поштовхом до їхнього наукового осмислення послужив прогрес у розвитку суспільства й гуманістичних ідей в епоху Великої французької революції кінця XVIII століття. Під впливом цих ідей французький лікар Пилип Пинель (1745-1826) у дорученої його турботам паризькій психіатричній лікарні здійснив гуманний акт - звільнив душевнохворих від ланцюгів, якими вони були прикуті до камяних стін, і постарався, наскільки це було можливо, поліпшити умови їхнього змісту. Із цього часу стало можливим спостерігати й вивчати прояви й плин психічних розладів, менш перекручених несприятливими умовами в колишніх будинках божевільних.
Не тільки гуманістичні настрої в суспільстві послужили поштовхом до створення нової медичної дисципліни. Будь-який рух у науці від незнання до знання припускає поява наукового відкриття. Відкриття, зроблене Пинелєм і його послідовниками, полягає в тому, що психічні розлади являють собою хворобу, тобто нова й особлива якість психічної діяльності, відмінне від стану здорової людини. Ця ідея, здавалося б очевидною, ознаменувала собою відмову від століттями сформованого уявлення про божевільного як про людину, що явно відрізняється від інших співгромадян, але в той же час одержима злою волею, що не бажає добровільно відректися від оман, прагнення робити безглузді й небезпечні вчинки й тому зневажувана й всіма відкидається. Цей погляд настільки вкоренився в суспільстві, що незважаючи на прогрес цивілізації, він не покинув повністю свідомість людей, що завзято пручаються аналогіям між психічною й тілесною хворобою. Навіть сучасний лікар буває невільний від спокуси дати психічно хворому рада викинути з голови неправильні, з його погляду, думки або взяти себе в руки, хоча він ніколи не дасть подібної ради хворому з нападом бронхіальної астми або дизентерією. Тим більше велика заслуга Пинеля, про яку говорять, що він звів божевільного в ранг хворого. З появою наукових психіатричних знань менше стало приділятися уваги щиросердечним переживанням як головній або навіть єдиній причині психічних захворювань і зявилися дослідження ролі соматичних і спадкоємних факторів.
Ідея спадкоємного походження порушень психічної діяльності була підхоплена італійським психіатром Цезарем Ломброзо (1836-1909) і винесена їм за межі клінічної психіатрії в область юриспруденції. Ломброзо знаходив риси виродження в особистості злочинців, повій, що відрізнялися від інших людей біологічно обумовленими аномальними рисами характеру, але також і особливостями статури. При великому нахилі ці дегенеративні риси проявляються як би мимовільно; чим менше виражена дегенерація, тим більше зростає роль зовнішніх, соціальних факторів, що штовхають людини на злочинні діяння.
У клінічній психіатрії теорію спадкоємного походження захворювань розвивав французький психіатр Опост Бенедикт Морель (1809-1873). Він так визначав поняття дегенерації: Це є хворобливе відхилення від первісного типу. Як би не було елементарно це відхилення, воно має властивість передаватися в спадщину, усе більше й більше збільшуючись. На основі цієї концепції у Франції Валентин Маньян (1835-1909) створив вчення про дегенеративні психози - складних за формою психічних захворюваннях, що включають різноманітні маячні ідеї й галюцинації, іпохондрію, слабоумство й багато інших симптомів. Особливий інтерес представляє опис їм хронічного маревного психозу, у розвиток якого включені чотири етапи: період інкубації із тривогою, підозрілістю; період персекуторний - з маренням переслідування й слуховими галюцинаціями неприємного змісту; період розвиненого марення величі з різноманітними галюцинаціями й підвищеним настроєм; наступаючий через багато років від початку хвороби період слабоумства. Важливість відкриття Маньяна складається у встановленні їм факту закономірного розвитку психічного захворювання, що відбиває властиві йому внутрішні біологічні механізми. Цей принцип надалі ліг в основу клінічного напрямку в психіатрії, що получили найбільший розвиток у Німеччині й у нашій країні. Воно привело до створення класифікації психічних хвороб. Після великої підготовчої роботи зі збору фактичного матеріалу в працях багатьох учених її завершив німецький психіатр Еміль Крепелин (1856-1926).
Розроблена Крепелином класифі?/p>