Основні напрямки в розвитку психіатрії
Информация - Психология
Другие материалы по предмету Психология
?ація ґрунтувалася на висловленому їм принципі: Психічна хвороба являє собою закономірний біологічний процес, що розділяється на кілька видів, кожний з яких має певну етіологію, характерні фізичні й психічні ознаки, типовий плин, патологоанатомічну основу й тісно повязаний із самою сутністю процесу визначений результат. На підставі цього принципу були описані багато психічних захворювань із певною етіологією, обєктивно встановленої або гіпотетичної: шизофренія, маніакально-депресивний психоз, інфекційні, судинні, старечі психози й ін. Більшість із них збереглися в національних і міжнародних класифікаціях психічних хвороб. Накопичений у рамках клінічного напрямку практичний досвід дав багато коштовного для психіатрії. Знання основ цього досвіду визначає рівень ерудиції сучасного психіатра. Популярність кліничне-нозологичних ідей багато в чому повязана з тим, що вони зближають психіатрію із загальною медициною.
Природно, що найбільш тісні контакти були встановлені між психіатрією й неврологією. Висловлена в середині минулого сторіччя німецьким психіатром Вільгельмом Гризингером (1817-1868) думка про те, що психічні хвороби - це хвороби головного мозку, надовго визначила дух і напрямок розвитку світової психіатрії. Вітчизняний психоневролог і дослідник нервової системи академік Володимир Михайлович Бехтерев (1857-1927) писав: Не може бути сумніву, що психічні й загальні нервові хвороби в патолого-біологічному змісті являють собою якщо не єдине ціле, те відокремлювати важко друг від друга в області патології.
Неврологічні дослідження психічно хворих дали початок психоморфологічному напрямку в психіатрії. Зміст його полягає в пошуках локалізації психічних порушень у головному мозку. Розвитку його сприяли успіхи нейрохірургії, що створили умови для вивчення патофізіологічних механізмів психічних порушень. Але, незважаючи на більші зусилля, локалізувати психічні розлади в певних структурах головного мозку не вдалося. Був підтверджений той факт, що більша частина психічних порушень є функціональними й не має чіткої анатомічної основи. Навіть якщо вдається встановити органічна поразка мозку, з яким можна звязати психічне захворювання, відносини між його локалізацією й характером психічних порушень набагато менш певні й постійні, чим відносини між локалізацією органічного процесу й порушеннями функції органа при соматичних захворюваннях.
Відповідно до сучасних подань, фізіологічна основа нормальних і патологічних психічних явищ не зводиться до діяльності якогось певного й чітко локалізованої ділянки нервової тканини, а являє собою функціональну систему. Ця система містить у собі численні нервові елементи в різних відділах мозку, між якими встановлюється функціональний звязок. Обєднання нервових елементів у єдину систему, на думку академіка П. К. Анохіна, підкоряється лише одному принципу - загальній їхній участі в здійсненні даного виду діяльності. Кожному з ланок функціональної системи відповідає певний анатомічний субстрат. Але для нас важливо не те, де локалізується психічний розлад, а те, як вогнище поразки порушує всю мозкову діяльність, приводячи до даної картини симптомів.
Біологічна концепція в психіатрії, затверджуючи пріоритет матеріальних основ психічних захворювань, у той же час привела її прихильників до розуміння того факту, що аналогії між психічними й соматичними хворобами не можуть простиратися далі певної межі; поза цими межами вони стають умоглядними, недостатньо враховуючу специфіку психічних розладів. Невдалими виявилися спроби побудови системи психічних хвороб, що повністю відповідає принципам нозології в загальній медицині. Етіологія й патогенез багатьох психічних захворювань залишаються незясованими, границі між ними - нечіткими, а психопатологічна картина, плин і результат кожної з нозологічних форм хвороб відрізняються такою розмаїтістю, що потрібне поділ їх на безліч підтипів, що часто мають між собою мало загального. До цьому потрібно додати, що, як показала практика біологічної терапії, вибір її в більшості випадків орієнтується не на природу хвороби, а на особливості психопатологічного синдрому. Все це змушує сучасну психіатрію зробити крок назад, до відступу від ортодоксального нозологічного вчення про психічні хвороби з її клініко-біологічною спрямованістю.
Разом з ослабленням позицій біологічної психіатрії стала зростати роль соціального напрямку, що ставить у главу кута не хвороба як таку, а особистість психічно хворої людини, створення умов для його адаптації в соціальному середовищі. Ці завдання виявилися трудно відокремити лише із природних, фізіологічних властивостей організму людини, включаючи будову й функцію його центральної нервової системи. Нагромадження знань штовхало дослідників до визнання того, що в людині потрібно бачити щось більше, ніж просте сполучення складних фізіологічних функцій. У психіатрії це переконання постійно націлювало увагу лікарів убік психології - науки про закономірності специфічно людських процесів психічної діяльності. Необхідність використання психологічних знань визначається вже тим обставиною, що опис психічних розладів можливо лише за допомогою психологічних понять і термінів - іншою мовою психіатр не володіє. Але, користуючись психологічною термінологією, психіатр одночасно засвоює й стиль психологічного проникнення в переживання хворого.
Психологія як наука відокремилася від філософії й тео?/p>