Основні етапи українського національного відродження
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?іли. Посилювався національний і релігійний гніт православних українців. Тому вибух 1648 року був закономірним. За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним і антифеодальним. Спільною головною метою, що всіх обєднала у боротьбі, була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні, здобуття для рідної Батьківщини волі. В даній ситуації людям необхідним був той лідер, який зміг би повести український народ правильним шляхом в здобутті довгоочікуваної свободи. Ним став чигиринський сотник Богдан Зиновій Хмельницький. В ході війни, яка розпочалася у1648 році слід виділити наступні етапи: перший 1648, другий 1649-1653, третій 1654-1655, четвертий 1656-1657 роки.
На початку національно-визвольної війни постала проблема державно-політичного устрою України. Хмельницький рішуче і сміливо власну програму Української козацької держави, в основі якої лежала ідея української соборності. У будівництві Української держави Б. Хмельницький геніально синтезував ідею старої княжої України-Русі з новою ідеєю козацької державності. Одночасно він врахував і практику ряду тогочасних європейських держав. Держава отримала назву „Військо Запорозьке”.
Межі території держави включали Київське, Брацлавське, Чернігівське, частину Волинського воєводства та Білої Русі. Основою держави була територія від Случа і Дністра на Заході, і аж до Московського кордону на Сході.
Найвищим органом влади вважалися загальнокозацькі збори. Фактично органом державної влади стала рада козацької старшини під головуванням гетьмана, яка вирішувала всі питання державної ваги.
Головою виконавчої влади гетьманської держави був гетьман, який очолював адміністрацію, військо, видавав універсали, вів дипломатичні переговори, скликав козацьку радує Гетьманською резиденцією було місто Чигирин. Слід зазначити, що протягом усього часу існування Української держави гетьмани були виборні. Обирала його Генеральна Рада, але в самому обранні не було твердих принципів. Вважалося, що гетьмана обирали „доживотно”, тобто до смерті. Таким „доживотним” гетьманом був Б.Хмельницький та гетьмани 18 століття Іван Скоропадський і Данило Апостол. Але поруч з тим в „гетьманський статтях” 1669 та 1672 років передбачалось право Генеральної Ради позбавити гетьмана влади, якщо він „зрадить”.
На Гетьманщині змагалися два типи державної влади: республіканський і монархічний. Гетьмани, які складали булаву перед Генеральною Радою, визначаючи тим її зверхність, особливо Іван Виговський та Петро Дорошенко, були представниками республіканського типу правління, а Богдан Хмельницький, Демян Многогрішний, Іван Самойлович і особливо Іван Мазепа були носіями монархічного начала. Ця монархічна тенденція виявлялася в прагненні правити без участі Ради. Другим виявом монархічного начала були спроби гетьманів встановити спадковість у своєму роді. Перший, хто прагнув встановити спадкову владу в своєму роді був Богдан Хмельницький.
Гетьман мав необмежену владу: він був головою Держави, її резидентом у всіх зовнішніх стосунках, головним вождем армії, адміністратором, законодавцем, що виявлялося у виданні універсалів: гетьман був вищим суддею, до якого йшли апеляції на суди; він мав право затверджувати вироки.
У 18 ст. влада гетьмана була обмежена постійним російським міністром-резидентом, завданням якого був контроль над гетьманом.
В Українській державі існувала загальна козацька рад, яка мала назву Генеральна рада. Спочатку вона була тільки зібранням козаків і мала військові значення. Поволі склад генеральної ради поширювався: до неї входило іноді вище духовенство та міщани. Генеральні ради мали велике значення в перші роки Хмельниччини. В той же час вони не могли стати органами влади: на перешкоді стояли випадковість їх складу, велике число учасників, можливість сторонніх впливів тощо. Тому поволі генеральні ради заступають ради старшин, які зародились в 18 столітті і відповідали аналогічним інститутам Західної Європи: „генеральним станам Франції”, „снемам” Чехії, „соймам” Польщі. Характеристичною ознакою цих установ було представництво, яке замінило безпосередню участь народу. Але це не було представництво народу в цілому, а тільки окремих станів. У всіх країнах селянство було позбавлене права участі в них. Згодом ці інститути перероджуються шляхом еволюції на палату лордів, сенат, панів радних тощо. Цим установам європейського типу відповідали рада старшин та старшинські зїзди.
Старшинські ради були трьох типів: а) рада гетьмана з колегією генеральної старшини; б) збори генеральної старшини з участю полковників, а іноді іншої полкової старшини; цей вид мав проміжний характер між старшинською радою і зїздом старшин; в) зїзди старшин, в яких брали участь всі козаки, крім рядових, а також вище духовенство, бурмістри і війти.
Компетенція старшинських рад була дуже широка і не окреслена; вона конкурувала з владою гетьмана та генеральної ради. Старшинські ради розглядали питання міжнародної політики, фінансів, головним чином грошових зборів на утримання найманого війська, так званих оренд. Старшинські ради розглядали судові справи, особливо злочини проти держави. Важливою функцією старшинської ради було правління державою у відсутності гетьмана.
В 1720 році створено російського типу нову установу центрального управління Генеральну військову канцелярію. На чолі її стояв генеральний писар. Вона мала дві частини: колегіальну, розпорядчу частини, що складалися з кількох генер?/p>