Орендно-майнові відносини в сільськогосподарських підприємствах: досягнення і проблеми
Статья - Экономика
Другие статьи по предмету Экономика
ідприємство має сплачувати орендну плату як за землю, так і за майно. Отже, чим більше підприємство бере в оренду землі та майна, тим більше в нього фіксованих витрат і тим вища небезпека неспроможності покрити ці періодичні фіксовані платежі. Якщо в період економічного підйому вигідно брати в оренду майно та землю, то це завдає збитків у період спаду економічної активності. За такого стану речей не доводиться особливо дивуватися, що третина сільськогосподарських підприємств із року в рік є збитковими.
Нині більшість селян віддали свої земельні паї в оренду до п яти років. Основна частина з них має строк оренди до трьох років, а подекуди лише на один рік, що не дає змоги господарствам планувати перспективи розвитку і не заохочує інвесторів вкладати великі кошти у сільськогосподарське виробництво. У той же час в європейських державах договори оренди укладаються на строк понад пять років. В основному це договори на весь цикл сівозмін (10-15 років), з них значна частина договори на 20-50 років.
Без розробки оптимальної політики участі власників земельних та майнових паїв у розподілі доходів сільськогосподарських підприємств, яка б задовольнила як селян, так і інвесторів, ці проблеми вирішити неможливо. Удосконалення такої політики потребує не лише перегляду строків оренди, а й створення умов, які б зацікавили власників паїв віддавати землю та майно в довгострокову оренду. Це може бути досягнуто збільшенням орендних виплат. Підвищення повинно бути обґрунтовано повязано з показниками величини паю та грошової оцінки землі. Це дозволить не лише розвивати великі товарні господарства, а ще дасть можливість залучати додаткові фінансові ресурси в сільськогосподарське виробництво, що сприятиме застосуванню нових технологій.
У процесі дослідження політики участі власників земельних та майнових паїв у розподілі доходів сільськогосподарських підприємств стає очевидним, що вона прямо повязана з можливістю виділення в складі вартості сільськогосподарської продукції доданого продукту, який створюється завдячуючи такому засобу виробництва як земля з її унікальними якостями. Цей доданий продукт взаємоповязаний та взаємозумовлений земельною рентою.
Останнім часом при вирішенні складних економічних проблем щодо використання землі як засобу виробництва, спостерігається негативна тенденція ігнорування поняття земельної ренти. Рента, як економічна категорія, не достатньо розглядається і в наукових дослідженнях стосовно цих проблем. Хоча необхідним був би розгляд земельних проблем саме через призму цієї економічної категорії. Це пояснюється насамперед багатогранністю і складністю поняття земельної ренти, що в свою чергу породжує її різне тлумачення, а тому неможливість використання для вирішення практичних завдань вітчизняної аграрної економіки.
У. Петті визначив закон ренти так: "Я вважаю, що коли... людина відняла з усього врожаю насіння, що вимагається їй, то частина зерна, що залишилася, є природна і щира земельна рента за цей рік; середня ж величина за сім років чи, швидше за стільки років, у межах яких відбудеться цикл зміни голоду достатком, і навпаки, дасть звичайну земельну ренту в зерні" [3]. Тобто стверджується, що врожай містить у собі результат участі природи і працю людини. У. Петті у своєму визначенні ренти не повязує її прямо з природою, але й не використовує категорій власності.
А. Сміт визначав ренту як надлишок над необхідним продуктом. Він зазначав: "Рента, розглянута як плата за користування землею, природно являє собою найвищу суму, яку в стані сплачувати орендар при заданій якості землі" [4]. Одночасно А. Сміт писав, що власник землі частину врожаю, яка перевищує додатковий продукт, здатний привласнювати собі.
На думку Д. Рікардо, "Рента - це та частка продукту землі, що сплачується землевласнику за користування первісними і непорушними силами ґрунту" [5]. У цьому ствердженні Д. Рікардо, підкреслюючи роль природи, визначає ознаку присвоєння як головну, що притаманна ренті. Така точка зору стає класичною.
К. Маркс повязує поняття земельної ренти з доданою вартістю: "усяка земельна рента є додана вартість, продукт доданої праці" [6]. Землевласник привласнює ренту як капіталіст додану вартість. Одночасно К. Маркс відмічає участь природи в створенні доданої вартості, хоча й відводить їй другорядну роль, прирівнюючи до звичайного засобу виробництва: "сила природи - не джерело додаткового прибутку, а лише її природний базис..." [6].
М.І. Туган-Барановський трактує так поняття земельної ренти: "Земельна рента - нетрудовий доход, що добувається користуванням стійкими, корисними властивостями землі. Земельна рента, разом з прибутком, є іншим основним видом нетрудового доходу" [7], і далі "земельна рента підлягає своїм законам, які стоять у певному розумінні, за соціальною боротьбою і вище неї". Вчений виділяє "три основні джерела земельної ренти: природні відмінності наділів землі щодо становища їх у просторі, природні відмінності продуктивності наступних витрат хліборобської праці і відмінності природної врожайності наділів землі" [7], причому він пише що, "земельна рента - це данина, яку суспільство платить землевласнику, котрий сам по собі жодної участі в утворенні свого доходу не бере" [7], тобто повязує ренту з відносинами власності на землю.
А. Маршал писав: "Та частина доходу від землі, що дістається землевласнику, для всіх періодів не дуже великої тривалості визна?/p>