Організація влади та нормативна регуляція поведінки в умовах первісного ладу
Информация - История
Другие материалы по предмету История
ктика нападу і оборони, потрібним стало впорядкування провадження спільних воєнних дій. Племінна організація мала значну перевагу над родовою й почала перетворюватися на своєрідну військово-племшну організацію. Для війни і оборони племена скрізь почали обєднуватися в союзи й конфедерації почасти споріднених, почасти неспоріднених між собою племен.
За цих умов великого значення набув військовий проводир, від уміння якого великою мірою залежала доля одноплемінників. Спочатку це був звичайний ватажок, але далі, як правило, зявлявся особливий військовий вождь племені або союзу племен, який відтісняв, принаймні у воєнний час, на задній план Інших старійшин. Військову силу племені або союзу племен становили всі боєздатні чоловіки, весь озброєний народ, але й серед них почали виділятися сильні й хоробрі воїни, які постійно брали участь у грабіжницьких походах і поступово групувалися навколо вождя як його дружина. Виникла специфічна організація влади, що її назвали військовою демократією. Це була ще демократія, бо ще збереглися всі первісні демократичні установи: народні збори, рада старійшин, племінний вождь. Але, з другого боку, це була вже інша, військова демократія, тому що народні збори були зборами лише озброєних воїнів, а військовий ватажок, оточений і підтримуваний своєю дружиною, здобував дедалі більше впливу І влади порівняно з іншими вождями. Система військової демократії ще передбачала рівність усіх воїнів: кожний учасник грабіжницького походу мав право на свою частку здобичі. Та водночас вона вже не знала фактичної рівності. Не лише військовий ватажок, а й його близькі та дружинники забирали собі більшу й кращу частину награбованого. Так, в алеутів, у яких в середині XVIII ст. почала створюватися система військової демократії, під час поділу здобичі вождь і привілейовані воїни забирали собі всіх полонених, тоді як інші мусили задовольнятися своєю часткою захопленої зброї та ужиткових речей. У племенах арабських кочовиків військові ватажки та їхні помічники забирали собі після наскоку всіх захоплених кобил або всіх бігових верблюдів тощо.
Більш або менш виявлена система військової демократії була властива більшості народів світу на стадії переходу від родового ладу до класового суспільства. Як свідчать історичні, археологічні й фольклорні джерела, військову демократію знали суспільства давніх греків, етрусків, римлян, скіфів, сарматів, кельтів, германців, норманів, доісламських арабів, героїв кавказького нартського епосу та ін. Етнографічно військова демократія добре відома в племен банту в Африці, а її початкові етапи в ряду племен Північної Америки і Сибіру.
Грабіжницькі війни і вся система військової демократії, зумовлені появою багатств, у свою чергу стали важливим фактором розвитку приватної власності, зародження класів і держави.
4.3 Зародження експлуатації і суспільних класів
Неминучим наслідком появи регулярного додаткового продукту й приватної власності була соціально-економічна диференціація. Тоді як у родоплемінних старійшин, жерців і особливо військових ватажків з їхніми дружинниками скупчувалися багатства, інші общинники мали тільки незначні лишки або не мали їх зовсім. Та й рядові общинники з різних причин (умови господарської діяльності, чисельність і статево-віковий склад сімей) були в неоднакових умовах. Ця нерівність поглиблювалася тим, що престижні економічні відносини, в минулому в основному міжобщинні, почали дедалі ширше проникати в общину. У звязку з цим тут почав поширюватися й принцип еквівалентності дачі і віддачі, який витісняв попередній принцип безоплатного, зрівняльного розподілу. За одержану матеріальну допомогу однородцеві або однообщинникові тепер доводилося розплачуватися спершу в тому самому, а потім і в більшому розмірі.
Фактором, який значною мірою посилив і прискорив майнове розшарування, стало рабство. В непорушеній родовій общині, що не мала надлишкового продукту, рабство було неможливе. Тому полонених чоловіків тут звичайно вбивали, а жінок та дітей усиновляли, вони ставали повноправними членами племені переможця. Іноді, особливо в тому разі, коли треба було компенсувати втрату вбитих у бою, усиновляли й чоловіків. Так, за одним з повідомлень XVII ст., в деяких племен північноамериканських індіанців військовополонених передавали тим сімям, які втратили близьких родичів. Якщо полонених приймали, наставав край їхнім злигодням: їх одягали якнайкраще, вони були цілком вільні, хоч і не могли повернутися до своєї країни, й користуватися всіма правами того, Іна чиє місце їх прийняли. Але частіше ними нехтували, й вони гинули в муках.
Поява регулярного додаткового продукту відразу ж уможливила використання праці військовополонених, яких тепер почали обертати на рабів. Існує думка, що спочатку раби ставали власністю всієї общини. Рабський стан став спадкоємним. Становище рабів різко погіршало. Раби не володіли ніякою власністю й не могли одружуватися на свій розсуд. Шлюб їх не мав громадського значення і вважався простим співжиттям. Щоб відрізнятися од вільних, вони повинні були коротко стригти волосся. З рабами поводилися жорстоко; як і в стародавній Спарті, періодично вчинялися масові напади на їхні оселі, щоб викликати в них жах і запобігти повстанням. Широко практикувалося ритуальне умертвіння рабів під час побудови нових жител і човнів, під час ініціацій і похорону. Це був пережиток більш архаїчного звичаю вбивати полонених, але й він