Информация

16761. Заповідна мережа Рівненщини
География

На Рівненщині є 80 видів ссавців і понад 200 видів гніздових, мігруючих, осілих та зимуючих птахів. Якщо у 1975 році в області було 69 заповідних обєктів загальною площею 4 тис. га, то на 1.07.99 р. 267 обєктів площею 138 689,7 га. Заповідність в області становить 6,9%. Це один з найвищих показників в Україні. До 1999 року заповідників в області не було, хоча потреба в організацій такого заповідника назріла ще на початку 90-х років. І ось у квітні 1999 року Президентом України був підписаний Указ про організацію Рівненського заповідника, робота по створенню якого тривала майже 10 років. Заповідник створено з метою збереження. Заповідник створено з метою збереження типових та унікальних природних комплексів Українського Полісся, що мають важливе наукове, природоохоронне та естетичне значення. В області є 49 памяток природи загальнодержавного і місцевого значення, в тому числі 12 комплексних, 27 ботанічних, 7 гідрологічних, 1 зооологічна, 2 геологічних. Це такі відомі памятки, як мальовниче первозданне Велике Почаївське озеро (58 га) серед лісового масиву, „Юзефіна Дача” (100 га) унікальна ділянка лісу, де ростуть рідкісні вікові дуби по 500-700 років, одному дубу понад 1000 років. Тут росте сосна Веймунтова, чорна та інші. Серед памяток природи мальовниче первозданне озеро Стрільське (15 га) в Сарненському районі.
16762. Заповідники України
Разное

Канівський державний заповідник площею 1035 га. Оголошений заповідником уперше в 1923 р., вдруге у 1968 р. Знаходиться поблизу м. Канева Б Черкаській області і межує безпосередньо з святинею українського народу могилою Т. Г. Шевченка. Створений на база Канівською учбово-дослідного лісового господарства. Майже вся площа заповідника вкрита грабовим лісом з домішкою липи, клена, ясена, дуба та інших порід. Це унікальна щодо зосередження важливих історичних і природних об'єктів місцевість УРСР. Тут знаходяться, зокрема, багато стародавніх пам'ятників матеріальної культури, яка відома в нашій і світовій літературі під назвою «Трипільської»численні городища і могильники антів і полян, селища стародавніх землеробів, стоянки первісних мисливців кам'яного віку та ін. Всі ці селища і стоянки (їх зареєстровано тут понад 400) зосереджені в основному в урочищах Княжа гора, Велике і Мале скіфські городища, Мар'їна гора тощо. Такого рідкісного скупчення історичних пам'яток на порівняно невеликій площі немає більше піде в нашій республіці. Разом з тим вся територія надзвичайно цікава і щодо її геологічної будови (район так званих Канівських дислокацій), дослідження процесів геотектоніки, геоморфологічної структури, стратиграфії, палеонтології, геофізики, географії, гляціології та ін. Тут збереглося також чимало цікавих і цінних реліктів української флори. На базі заповідника студенти Київського університету (біологи, географи, геологи) проходять учбову та виробничу практику кафедри ведуть наукові дослідження в галузі ботаніки, зоології, метеорології і археології. Підпорядкований Міністерству вищої і середньої спеціальної освіти УРСР.
16763. Запозичення зі східних мов в українському правописі
Разное

До української мови розглядуване слово прийшло доволі рано, ще за часів Киівської Русі. Поява його повязана з відомою “Олександрією” повістю про Олександра Македонського, створеною в Олександрії, очевидно, невдовзі по його смерті у II III ст. н.е. і неправильно приписувану племінникові Аристотеля Калісфену. Вважають, що переклад цієї повісті зявився у Киівській Русі вже в ХІ ХII ст. і, можливо, саме тут його було виконано. Внаслідок цього у мові давньоруського періоду зявилося і поширилося слово рахмане, врахмане множина для “брахмани” з грецьк. ????????? “брахмани” [Фасмер 1987 III, 449450]. Ще одне джерело цього слова це апокрифічне “Ходіння Зосими”. Надалі в українській мові слово рахман, рахманин набуло значення “житель казкової країни; праведний християнин; жебрак”, рахманний “тихий, сумирний” (пор. рос. рахманный “лінивий; кволий, недолугий; тихий, сумирний; дивний”) [там само, 449]5. Це питання розглядав свого часу А.П.Ковалівський у звязку з дослідженням звязків зі Сходом у Наддніпрянщині дотатарської доби, звернувши спеціальну увагу на слово рахмани і народні уявлення про них [Ковалівський 19951996, 157158]. Наведені ним відомості важливі не лише з історико-етнографічного погляду, але й дозволяють, на нашу думку, несуперечливим чином пояснити “поганську” і “християнську” складову у значенні цього слова (пор. фразеологізм на рахманський Великдень). Проте повернімося до орфографічної проблематики. Отже, наведені дані свідчать, що первісно слово на позначення брахманів було запозичене в українську мову за посередництвом грецької, чим, зокрема, пояснюється закономірний у цьому випадку варіант з х, початкове в в одному з давньоруських написань (для передачі грецьк. ?у візантійському читанні), а також відпадіння цього в внаслідок фонетичної адаптації на словянському ґрунті. Щодо повісті “Олександрія”, то, як зауважує А.П.Ковалівський, “відомі пізніші українські переклади й копії другої половини 16 віку й дані 1718 віків з західних мов” [там само, с. 157]. Це не виключає, що слово на позначення брахманів могло бути запозичене в українську мову ще раз, але вже в іншому, латинізованому вигляді, тобто з початковим б і, можливо, з г на місці лат. h (пор. польськ. brahman), хоча конкретних даних щодо цього в нас немає. Слід згадати також і про варіант брамін, що напевно зявився не раніше, ніж наприкінці ХІХ ст. з французьк. bramine (можливо, за російським посередництвом). В усякому випадку, всі ці дані свідчать, що жоден з варіантів (фонетичних та графічних): брагман, брахман, брамін та рахман не є “неправильним”, якщо розглядати їх під кутом зору суто лінгвістичних чинників усі вони лінгвістично обумовлені, а не випадкові. Однак з погляду вимог сучасної норми літературної мови, орфографічної та орфоепічної, нам доводиться робити між ними вибір.
16764. Заполняем книгу покупок
Юриспруденция, право, государство

Дата приобретения и номер документа Дата оплаты и номер документа Наименование продавца УНП продавца Всего покупок, включая НДС В том числе покупки, облагаемые налогом по ставке 20% 10% Расчетная ставка 6 7 8 стоимость покупок без НДС сумма НДС стоимость покупок без НДС сумма НДС стоимость покупок без НДС сумма НДС 1 2 3 4 5 6а 6б 7а 7б 8а 8б 31.05.2011 чек от 30.05.2011 N 101112, авансовый отчет от 31.05.2011 N 15 01.06.2011 РКО от 01.06.2011 N 45 ОАО "У", Республика Беларусь 107657890210,000 175,000 35,000 06.06.2011 ТТН-1 от 06.06.2011 N 003456 30.05.2011 платежное поручение от 30.05.2011 N 321 ООО "Г", Республика Беларусь 10020030112000,000 10000,000 2000,00007.06.2011 акт выполненных работ от 07.06.201109.06.2011 платежное поручение от 08.06.2011 N 329 ООО "Е", Республика Беларусь 1003017779000,000 7500,000 1500,00009.06.2011 ТТН-1 от 09.06.2011 N 122345 16.06.2011 платежное поручение от 15.06.2011 N 332 ЧУП "Д", Республика Беларусь 10020032511322,123 10000,000 1322,12322.06.2011 платежное поручение от 24.05.2011 Фирма "Л", Литва XXXXXXXXX13500,000 11250,000 2250,00016.06.2011 ТТН-1 от 15.06.2011 N 003566 24.06.2011 платежное поручение от 24.06.2011 N 343 ООО "Г", Республика Беларусь 10020030111500,000 5000,000 1000,0005000,000 500,00031.05.2011 чек от 30.05.2011 N 101112, авансовый отчет от 31.05.2011 N 15 01.06.2011 РКО от 01.06.2011 N 45 ОАО "У", Республика Беларусь 107657890210,000 175,000 35,000 06.06.2011 ТТН-1 от 06.06.2011 N 003456 30.05.2011 платежное поручение от 30.05.2011 N 321 ООО "Г", Республика Беларусь 10020030112000,000 10000,000 2000,00007.06.2011 акт выполненных работ от 07.06.201109.06.2011 платежное поручение от 08.06.2011 N 329 ООО "Е", Республика Беларусь 1003017779000,000 7500,000 1500,00009.06.2011 ТТН-1 от 09.06.2011 N 122345 16.06.2011 платежное поручение от 15.06.2011 N 332 ЧУП "Д", Республика Беларусь 10020032511322,123 10000,000 1322,12322.06.2011 платежное поручение от 24.05.2011 Фирма "Л", Литва XXXXXXXXX13500,000 11250,000 2250,00016.06.2011 ТТН-1 от 15.06.2011 N 003566 24.06.2011 платежное поручение от 24.06.2011 N 343 ООО "Г", Республика Беларусь 10020030111500,000 5000,000 1000,0005000,000 500,000
16765. Запоминающий электронно-лучевой прибор
История

В полутоновом запоминающем электронно-лучевом приборе сфокусирован электронный пучок, создаваемый записывающим электронным прожектором, модулируется по интенсивности входным электрическим сигналом. При сканировании мишени, представляющей собой металлическую сетку, покрытую слоем диэлектрика, промодулированный пучок производит на поверхности диэлектрика запись сигналов в виде потенциального рельефа. Второй ( воспроизводящий ) электронный прожектор создаёт непрерывно действующий всю поверхность мишени. Электроны этого пучка, пролетевшие сквозь сетку мишени, попадая на люминесцентный экран, создают на нём светящееся изображение, соответствующее записанному потенциальному рельефу. Поскольку потенциал диэлектрика отрицателен относительно катода воспроизводящего прожектора, то электроны воспроизводящего пучка не попадают на диэлектрик и не разрушают потенциального рельефа. Однократно записанное изображение воспроизводится на экране в течение нескольких минут, пока потенциальный рельеф не разрушится ионами, возникающими в результате ионизации остаточных газов воспроизводящим пучком. Стирание изображения осуществляется подачей на мишень положительного импульса; при этом электроны воспроизводящего пучка попадают на диэлектрик и уничтожают записанный потенциальный рельеф. Полутоновые запоминающие электронно-лучевые приборы имеют высокую яркость и относительно небольшую разрешающую способность ( 20-25 лин/см ).
16766. Запорізька Січ у 18 столітті
История
16767. Запорізька Січ: розвиток, становлення, право
История

Період польсько-литовської доби приніс в Україні нові структурні зміни в суспільстві. Передусім українська верхівка, яка окатоличилась, особливо після Берестейської унії 1596 року, оформлюється в новий стан. Міста дістають законодавство і систему самоврядування так зване магдебурзьке право. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, яка існувала на Заході. Усвідомлення своїх прав, відповідальності і обовязків перед законом було визначальним у громадській свідомості суспільства. Таке суспільне буття повязувало українське населення із західною політичною і правовою культурою. Головним чинником державотворення стає українське козацтво. На Запоріжжі утворюється нова військова організація, яка через деякий час стає основою української державності. Тут формуються підвалини республіканської форми правління, нові принципи судочинства, нові джерела права. Одною з найяскравіших сторінок в історії українського народу була Визвольна війна 1648-1654 рр. Саме в цей час починає міцніти Україна, в державі зявляється нова військово-адміністративна система. Український народ здобуває національну та особисту волю. Продовжує розвиватися право та судочинство. І лише після остаточного зруйнування Запорізької січі (4 червня 1775 р.) російською армією під командуванням генерала Текелі починається згасання найяскравішої сторінки в історії України Козацької доби.
16768. Запорізьке козацтво
История

Питання про форми і характер землеволодіння на теренах Вольностей Війська Запорізького поки що остаточно не з'ясовано. В історико-економічній літературі тривають дискусії з приводу того, чи була земля об'єктом приватної власності на Січі. Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козакові, аби тільки він сам був причислений до Коша. Стосовно землі, січового й курінного майна ніхто із запорожців не був особою, відокремленою від громади. Проте й саме Військо Запорізьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відповідала сучасній державній власності, тобто Січ знала на зразок «загальнонародної» колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями. Громадське володіння землею не виключало індивідуального землекористування членів війська, які належали до січових і паланкових одружених козаків. Особисте господарювання на землі війська дозволялося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежувалося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим, і стільки, скільки її брався обробити. З економічного погляду, козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Врешті-решт, рідкісність населення на безлічі угідь довго не була проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорізькі хуторські господарства зимівники, які можна було продавати, давати в заставу, дарувати тощо. Право займанщини мало на Запоріжжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення Коша та гетьманські універсали за Б.Хмельницького[3,с.231].
16769. Запорная арматура
Архитектура

в мкмПредельные размерыПредельные припускиRzi-1 Ti-1 i-1 уmaxminZimaxZiminВнутренняя поверхность 1400+0,4Заготовка, отливка250250245200-138,082000138,08136,08Точение черновое10010014,7121490139,57460139,57139,1114903030Чистовое точение2525--430140400140139,6430490Линейный размер 20-0,84Заготовка, отливка25025024514020,12200022,1220,12Расточка черновая10010014,78,4753,419,3736019,8319,372290750Расточка чистовая2525--214,719,1684019,5619,162702102.12 РАСЧЕТ РЕЖИМОВ РЕЗАНИЯ ПО НОРМАТИВАМ
16770. Запорожская Сечь
История

Войсковой асаул, так же, как кошевой атаман, судья и писарь, избирался общею радою из простых козаков низового товариства; обязанности войскового асаула были очень сложны: он наблюдал за порядком и благочинием между козаками в мирное время в Сичи, в военное в лагере; следил за исполнением судебных приговоров по решению кошевого или всей рады, как в самой Сичи, так и в отдаленных паланках войска; производил следствия по поводу разных споров и преступлений в среде семейных козаков запорожского поспольства; заготовлял продовольствие для войска на случай войны, принимал хлебное и денежное жалованье и, по приказу кошевого, разделял его сообразно должности каждого старшины; охранял всех проезжавших по степям запорожских вольностей; защищал интересы войска на пограничной линии; посылался впереди войска для разведки о неприятелях; следил за ходом битвы во время сражения; помогал той или другой стороне в жаркие минуты боя. Внешним знаком власти запорожского войскового асаула была деревянная трость, на обоих концах скованная серебряными кольцами, которую он обязан был держать во время войсковых собраний. Жизнь и доходы войскового асаула были такие же, как и войскового писаря; но жалованья он получал 40 рублей в год. В помощники войсковому асаулу выбирался войсковой подасаулий, а на случай войны войсковой обозный, ведавший артиллериею и войсковым продовольствием и разделявший все труды асаула.
16771. Запорозьке козацтво
История

Тим часом на ім'я Павла Полуботка в Глухів надійшов указ такого змісту: «Наше императорское величество указали Малую Россию, до избрания другого гетмана, по прошению вашему, ведать й все той Малой России управление чинить по правам Малороссийского народа вам й генеральной старшины обще, токмо во всех делах й советах и в посылках в Малую Россию универсалов иметь вам сношение й сообщение со определенным для охранения народа Малороссийского бригадиром нашим Вельяминовим». Варто підкреслити, що хоча в Україні Павла Полуботка по традиції йменували наказним гетьманом, його повноваження російським урядом офіційно затверджені не були. Скориставшись цією обставиною, Вельямінов, аби підкреслити свою зверхність, почав зноситися з Полуботком не звичайними в подібних випадках "промеморіями", а указами, як з підлеглим. Свідомо провокуючи заворушення (а підстав для невдоволення таки було чимало), Вельямінов закликав населення подавати в колегію скарги на місцевих панів і урядників. Як і слід було чекати, це спричинило загострення соціальних суперечностей, а відтак серйозно занепокоїло старшину. На цьому грунті сталася перша сутичка Вельямінова з Полуботком. Наказний гетьман наполягав, що будь-яка скарга, перш ніж потрапити до Малоросійської колегії, мусить бути розглянута в Генеральному суді. Переконати бригадира не поталанило, але, щоб якось запобігти дальшому втручанню у внутрішні справи Гетьманщини, 19 серпня 1722 року Полуботок видав універсал неабиякої ваги. «Він мав на меті застерегти старшину від зловживань, вдосконалити судочинство і таким чином на противагу зусиллям Вельямінова, бодай відносно консолідувати українське суспільство: "Писану во все концы универсалы упоминательные, чтобы паны полковники, старшины полковые, сотники, державцы духовные и светские, атаманы и прочие урядники, отнюдь не дерзали козаков до приватних своих работизн принуждать и употреблять; но имеют они, козаки, при своих слободах оставаясь, только войсковые, чину их козацкому приличные, отправлять услуги. А если кто вышеописанному явится преслушен, и то будет на него донесено и в правду доказано будет, таковой без пощады, какого бы ни был чина, знатно наказан будет. Также й суды везде по полкам должны быть устроены со всяким надлежащим порядком, так, чтобы тяжебние дела судья судил не самолично, но с участием и другой старшины и безурядовых, только бы честных и разумных людей, которых нарочно к тому определить нужно й абы те дела решались таким судом совместно, совестно и по правде, как требует закон й необходимость без всякого пристрастия и без вымогательства, никому не наровя, ни на кого не посягая. Таким же порядком должны судить урядники и по сотенным городкам и в особенности по селам, где, как слышно, атаманы и войты, стоя у дверей корчму судят и на всякого шею напивают. Нужно установить, чтобу и в селах споры разбирались в пристойних местах и не пьяным, а трезвым умом; корчемные же суди следует искоренить, о чем строго, под опасением строгой кары приказываем. А когда кто сельским или сотенным судом будет недоволен, должен апеллировать в суд полковой, а на суд полковой в генеральний суд; и тогда приказано будет судьям, пред которими тот апеллянт судим бил, выдать ему свое решение на письме, с подлинною описью всей справы и контроверсии обеих сторон"». Йшлося, як бачимо, про докорінну регламентацію судочинства на досить прогресивних для свого часу засадах.
16772. Запоры в клинической практике
Медицина, физкультура, здравоохранение

Лечение запоров преследует цель достижения регулярного опорожнения кишечника и нормализации консистенции кала. Если запор является симптомом какойлибо болезни, то ее лечение значительно повышает эффективность мероприятий, предпринимаемых для ликвидации запора [1]. На первом этапе лечения проводят просветительскую беседу с пациентом о причинах запоров и дают рекомендации по изменению образа жизни и питания. Прежде необходимо разъяснить больному, что ежедневная дефекация не является физиологической необходимостью. Если опорожнение кишечника полное, то стул может быть и 1 раз в 23 дня. Важную роль в лечении запоров играет диета . Питание должно быть четырехразовым. Если нет противопоказаний, в рацион при запоре включают больше продуктов и блюд, ускоряющих опорожнение кишечника: богатые растительной клетчаткой морковь, свеклу, кабачки, тыкву, хлеб из ржаной и пшеничной муки грубого помола, диетические сорта хлеба с добавлением пшеничных отрубей, каши из пшеничной, гречневой, перловой и овсяной круп. Стимулируют работу кишечника также органические кислоты и сахара, содержащиеся в овощах, фруктах и ягодах. Поэтому при запорах назначают фруктовые и овощные соки, инжир, финики, чернослив, курагу, бананы, некислые яблоки. Обязательно следует употреблять молочнокислые продукты: свежий кефир, простоквашу, ацидофилин. Общее количество поступающей в организм жидкости не менее 2 л/сут. Больным следует исключить из рациона питания хлеб из муки высших сортов, сдобное тесто, жирные сорта мяса, копчености, консервы, острые блюда, шоколад, крепкие кофе и чай, ограничить употребление каши из манной крупы и риса, вермишель, картофель; не рекомендуются продукты, вызывающие повышенное газообразование (бобовые, капуста, щавель, шпинат, яблочный и виноградный соки), а при спастической диспесии также продукты, содержащие эфирные масла: репу, редьку, лук, чеснок, редис.
16773. Запоры: диагностика и лечение
Медицина, физкультура, здравоохранение

Лактулоза. Детям и беременным при хронических запорах назначают лактулозу (Дюфалак) это синтетический препарат, который не всасывается в кровь, но в кишечнике способствует задержке воды и размягчению каловых масс. Лактулоза также раздражает кишечник, и повышает его перистальтику. Дюфалак выпускается в виде сиропа. Для лечения и профилактики запора взрослые, первое время, должны принимать в первые 1-2 дня лечения по 30-45мл, а затем по 30 мл Дюфалак 1 раз в день во время еды (желательно утром) 2-3 недели. Детям дозу Дюфалак подбирают индивидуально в зависимости от возраста: детям старше 6 лет в первые дни лечения дают по 20-30 мл Дюфалак, а затем по 10-15 мл. , 1 раз в день во время еды. Детям меньше 6 лет Дюфалак назначают по 10-15 мл. 1 раз в день (утром, после еды). Дюфалак (лактулоза) обычно хорошо переносится. В первые дни лечения препаратом Дюфалак может появиться вздутие живота и понос.
16774. Започаткування та становлення митної справи
Юриспруденция, право, государство

Гносеологічно тариф та митна справа є одним із напрямів здійснення фіскальної функції держави та засобом наповнення державної казни. Тому при провезенні товару чи пересуванні через митну територію тарифи стали стягуватися окремими князівствами, що з часом стало заважати пересуванню товарів. Тому й виникла потреба законодавчого врегулювання цих відносин на рівні країн. Але як вагоме джерело поповнення казни митна справа швидко розповсюдилася в Європі, а потім й на інших континентах. З цього часу й існують дві протилежні тенденції. Держава намагається стягнути мито, а особи, які переміщають товари, уникнути його сплати чи зменшити його правдами й неправдами. Можна стверджувати, що з появою митної справи з'явилась й контрабанда. Крім цього, через створення перешкод фінансового чи організаційного характеру захищався національний товаровиробник. У тому разі коли усередині країни було достатньо якого-небудь товару, то ставки мита підвищувались і напроти, якщо відчувався брак, то вони знижувалися. З тих пір й беруть початок політика протекціонізму щодо свого товаровиробника чи фритредерства (політика відкритих дверей).
16775. Заправочная установка ОЗ-5467
Разное

Закрывают кран и задвижку всасывающего трубопровода , открывают задвижку нагнетательного трубопровода . Снимают защитные крышки с заправочного рукава и крышку трубопровода для забора дизельного топлива. Соединяют с ним один конец заправочного рукава, а другой со стояком нефтесклада. Перед заполнением цистерны дизельным топливом на нефтескладе агрегат заземляющим шнуром соединяют с электрической розеткой заземления. Гнезда для штепселя заземляющего шнура находятся на задней поперечной балке рамы агрегата. Без заземления заполнять цистерну дизельным топливом запрещается. Пускают двигатель автомобиля, включают муфту сцепления, переводят рычаг включения коробки отбора мощности на себя, плавно отпускают педаль муфты сцепления и устанавливают средние обороты двигателя. Затем устанавливают переключатель указателя уровня на щите управления в положение «дизельное топливо» и следят за наполнением цистерны по указателю уровня. Как только цистерна заполнится и стрелка указателя уровня па щите управления дойдет до риски с обозначением «П» (полный), выключают насос и двигатель автомобиля. После этого закрывают задвижку нагнетательного трубопровода , снимают заправочный рукав и сливают оставшееся в нем топливо. Закрывают заборные концы рукава и трубопровода защитными крышками и укладывают рукав в задний отсек агрегата. Для выдачи топлива из цистерны устанавливают на нулевую отметку стрелки счетчика дизельного топлива , открывают задвижку всасывающего трубопровода и кран перед фильтром для дизельного топлива. Затем вытягивают из барабана рукав на нужную длину, устанавливают раздаточный кран в заливную горловину заправляемого резервуара и открывают его. Запускают двигатель автомобиля и включают насос . При отпуске дизельного топлива следят за показаниями счетчика и дифманометра на щите управления. Для прекращения выдачи дизельного топлива выключают насос, двигатель автомобиля, закрывают кран , задвижку нагнетательного трубопровода и наматывают рукав на барабан.
16776. Запрещенные методы и средства ведения военных действий
Безопасность жизнедеятельности

Наиболее универсальный запрет использования химического оружия содержится в Женевском протоколе 1925 года. Стороны исходили из того, что «применение на войне удушливых, ядовитых или других подобных газов, равно как и всяких аналогичных жидкостей ,веществ и процессов, справедливо было осуждено общественным мнением всего мира (особенно после WWI)». Ввиду этого они соглашаются распространить это запрещение и на бактериологические средства ведения войны. Кроме того, в этом протоколе дано более детальное понятие химического и бактериологического оружия с учетом всей правтики использования. Формулировки протокола достаточно гибки, чтобы под них позднее могли попасть и новые виды химического оружия.
16777. Запровадження Християнства на Русі
История

1. Вступ. 2. Основна частина: · Причини запровадження християнства. · Процес християнізації. · Наслідки запровадження християнства. 3. Висновок. 4. Список використаної літератури. Вступ Немає в сучасній історичній науці, присвяченій Давній Русі, більш визначного і також добре дослідженого питання, ніж питання про хрещення Київської Русі та розповсюдження християнства в перші століття хрещення. Найдавнішу докладну відомість про хрещення українського народу, яку знаходимо в нашій літературі, подає нам так званий Початковий літопис — пам'ятка початку XII віку, що була писана десь більш як по ста роках по охрещенні нашого народу. Цей літопис (звичайно зветься Літопис Нестора, але Нестор, певне, не писав його) докладно розповідає про охрещення князя Володимира та українського народу; літописне оповідання, стало в нас класичним — воно довго панувало в нашій науці та літературі, а в школі та серед широкого загалу панує ще й тепер. І тільки 1871 р. відомий професор Московської духовної академії Євген Євстигнійович Голубинський в «Журнале Министерства народного просвещения» за 1871 р., а потім 1880 р. в праці «История Русской Церкви», т. І (друге видання вийшло в 1901 р. в московських «Чтениях») піддав літописне оповідання про хрещення українського народу суворій, але чисто науковій критиці; Голубинський непохитно довів, що літописне оповідання — це пізніша вставка до нашого Початкового літопису (таких пізніших вставок у літопису багато). Голубинський влучно й науково розбив майже все оповідання літописця як таке, що не відповідає правді, і замість нього подав своє, що спирається головним чином на писання двох письменників XI віку, що писали за часу сина Володимирового — князя Ярослава Мудрого, мниха Якова («Похвала» князю Володимиру та «Сказание» про смерть мучеників Бориса й Гліба) та Нестора («Чтение» про страстотерпців Бориса та Гліба); Яків та Нестор жили ближче до Володимира Великого і тому могли знати події охрещення ліпше за літописця, що писав пізніше. Всі інші вчені, що пізніше писали про охрещення українського народу, звичайно або розбивали (невдало!) твердження Голубинського, або новими даними підпирали його думки. Дуже солідну рецензію на капітальний труд Є. Голубинського дав професор Київської духовної академії Іван Малишевський («Отчет о 24 присуждении наград гр. Уварова». Спб., 1882. С. 19 — 187), який не тільки підкреслив заслуги Голубинського, але подав і свої думки; в питанні про хрещення Володимира та українського народу Малишевський нерішуче боронить літописне оповідання. Вчений Василевський у статті «Русско-византийские отрывки» («Журн. Мин. нар. пр.». 1876. III) подав звістки візантійських та арабських джерел про охрещення. У 1883 р. вийшла цінна праця барона В. Р. Розена «Император Василий Болгаробойца. Извлечения из летописи Яхъи Антиохийского» (додаток до 44 т. «Записок» Академії наук); для нас цікаве те місце Ях'ї (жив у X — XI вв.), де він розказує про оженіння князя Володимира з Анною та про його охрещення. Добру рецензію на цю працю дав Ф. Успенський в «Журн. Мин. нар. пр.» (1884. Кн. IV. С. 282 — 315). Коротку, але змістовну статтю «Современное состояние вопроса об обстоятельствах крещения Руси» в «Трудах Киев. дух. акад.» (1886. Кн. XI. С. 587 — 606) написав /. Линниченко, спиняючись головним чином на Корсунській справі. В IX кн. «Киевской старины» за 1887 р. вміщено статтю П. Л. Лебединцева «Когда и где совершилось крещение киевлян при св. Владимире», де автор невдало боронить літописне оповідання. Проти цієї статті виступив професор В. Завитневич, умістивши в «Трудах Киев. дух. академии» за 1888 р. (Кн. І, с. 126 — 152) цінну й солідну статтю «О месте и времени крещения св. Владимира и о годе крещения киевлян». На статтю В. Завитневича звернув свою увагу професор А. Соболевський у «Журн. Мин. нар. пр.» 1888 року (Кн. VI, с. 396 — 403) в статті «В каком году крестился св. Владимир»; Соболевський боронить літописне оповідання, бажаючи розбити всі висновки Завитневича й довести, що Яків та диякон Нестор жили пізніше літописця, а тому їхнім писанням не можна давати більшої віри, як літописцеві. Віт. своєї «Історії України-Руси» (вид. 2) професор М. Грушевський дав добрий перегляд усієї справи охрещення й подав докладну літературу. На початку ХХ століття також з`явилось одразу декілька надзвичайно важливих робіт, які по-різному ставили та вирішували питання про прийняття християнства. Це праці академіка А.А. Шахматова, М.Д. Приселкова, В.А. Пархоменка, В.І. Ламаньского, Н.К. Нікольського, П. А. Лаврова, Н.Д. Полонської та багатьох інших. Але після 1918 року ця тема перестала вважатися значною. Вона попросту зникла зі сторінок наукового друку, залишаючись однією з найважливіших в світовій славістиці (праці Л.Мюллера, А. Поппе та інших). В пізніші радянські часи питання хрещення знову почало цікавити істориків. Факту запровадження християнства та його значенню присвячені були численні монографії та статті: «Запровадження християнства на Русі», М., 1987; Рапов, 1988 «Як була хрещена Русь», М., 1989; «Руська духовна культура», Тренто, 1992, порівняльні нариси «Прийняття християнства народами Центральної та Південно-Східної Європи і хрещення Русі». М., 1988; «Тисячоліття запровадження християнства на Русі» М., 1993 та багато інших. Але це тільки невелика вибірка з тої надзвичайної кількості істориків усіх часів, які вивчали питання запровадження християнства на Русі. Існує дуже багато різних поглядів на це питання, різних підходів. Чому ж проблема хрещення Русі є настільки популярною та актуальною в будь-які часи? На мою думку, це одна з найважливіших подій в нашій історії, яка визначила шляхи подальшого розвитку Київської Русі, а потім – і української держави. Запровадження нової релігії – це питання не тільки еволюції світогляду (хоча одного цього достатньо, щоб говорити про глобальність змін), це й зміни у політичному курсі, - тобто це можно вважати дуже важливою віхою в історії народу. Отже, в цьому рефераті ми спробуємо узагальнити усі підходи до вивчення проблеми запровадження християнства в Київській Русі (а саме остаточної християнізації, яку провадив князь Володимир Святославич) та стисло викласти основні факти, які стосуються цієї історичної події. Основна частина Причини запровадження християнства. Розгляд кожного історичного питання прийнято починати, перш за все, з розгляду причин та приводів певної події. Це є дуже важливим, тому що, якщо ми не знаємо чинників, які впливали на зародження проблеми, як ми можемо судити про проблему в цілому? Отже, якими були причини для запровадження християнства на Русі? Знамените «хрещення Русі», яке започаткувало православну цивілізацію на теренах України, було викликано цілим комплексом факторів: · Політичні передумови: Прагнення Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність. Спроба досягти цієї мети за допомогою створення єдиного пантеону язичницьких богів на чолі з Перуном не призвела до подолання племенного сепаратизму та посилення княжої влади. Надії Володимира в даному випадку покладались, очевидно, на те, що бог блискавок вважався головним в дружинному середовищі. Але тільки єдинобожжя могло згуртувати державу і освятити авторитет одноосібної княжої влади. · Міжнародні фактори: тільки християнизація могла дати Русі «перепустку» до родини європейських народів, а язичництво прирікало на ізоляцію та ворожість з боку християнізованих сусідів, які ставилися до язичників як до нелюдей. До того ж треба мати на увазі, що остаточний розкол християнства на католицьку та православну гілки стався лише в 1054 році. · Соціальні фактори: Наростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи. · Особисті міркування Володимира та деякі епізоди з його життя. Він, напевне, брав на увагу хрещення своєї бабусі Ольги, яка залишила по собі добру пам`ять. Не виключено, що деякі епізоди його гріховного життя, наприклад, братовбивство під час боротьби за владу, насильство, багатоженстов, в підсумку змусили його замислитися про духовне очищення, про таке діяння, яке могло б залишити про нього добру пам`ять. Але, скоріш за все, він діяв виходячи з прагматичних міркувань. Справа в тому, що запровадження християнства було зумовлено одруженням Володимира із сестрою візантійського імператора, Анною. Це надзвичайно підвищувало його авторитет, а отже, зміцнювало і княжу владу. Важливою вважається і так звана проблема «вибору віри», від вирішення якої залежав весь хід руської історії. Християнство не було єдиним варіантом. Реальна ситуація пропонувала і інші альтернативи: іудаїзм, іслам, буддизм, не кажучи вже про численні секти типу маніхейства, павликіанства, богомільства. Отож, питання було в тому, якій з цих релігійних систем віддати перевагу. Цей процес відображений у літописному епізоді “вибору віри” – досить своєрідному документі тієї епохи. Релігійний акт 988 р. є центральним епізодом в редакції “Повісті временних літ”, що дішла до нас. “Сказаніє про Володимирове хрещення” носить складний характер та розпадається на декілька епізодів, нез’єднаних органічно одне з одним. Під 986 р. розповідається про прибуття у Київ місіонерів від чотирьох найбільш значних монотеістичних церков, авторитет яких був забезпечений відповідними політичними організаціями ( це спеціально підкреслено у тексті): ісламу – від Волзької Булгарії; католицизму – від Німеччини, іудаїзму – від Хазарії, православ’я – від Візантії. Місія мусульман, латинян та іудеїв провалилася. Найбільш Володимиру сподобалася розповідь грецького проповідника, але не спонукала його прийняти остаточне рішення. Під наступним , 987 р. розміщена розповідь про посольство, яке направив київський князь у Волзьку Булгарію, Німеччину та Візантію для ознайомлення з богослужіннями та обрядами трьох релігійних систем. Повернувшися додому, посли негативно відізвалися про обряди магометан та латинян, натомість із захватом розповідали про “красу церковну”, яку вони побачили у Константинополі. Вони рішуче закликали князя до східного християнства, висуваючи у числі інших і такий аргумент: “Аще лихъ бы закон Гръчкъыи, то не бы баба твоя Олга прияла крещения, яже бъ мудръиши всих человъкь». Володимир дав себе переконати та спитав: “Где будем крестится?” – “Где захочешь”, відповіли посли. Це тільки легенда, але очевидно, що за цією легендою ховаються факти, які зупинили вибір Русі саме на православній формі християнства. Це, в першу чергу, міцні культурні та економічні зв`язки з Візантією, наявність власної впливової православної общини. Крім того, князем, ймовірно, враховувалась ситуація на міжнародній арені, відношення церкви з державою, а також деякі догматичні розходження різних релігій. Наприклад, зазіхання папи римсього на світську владу, небажання католицької церкви враховувати місцеві особливості та її войовничість не могли не відштовхнути голову молодої держави від цієї форми християнства. Православна ж церква підпорядковувалась світській владі. Це відповідало східнослов`янській традиції, згідно з якою князь був і головою релігіозного культу. Крім іншого, православ`я було більш терпимим до місцевих традицій, та й Візантія на ті часи була центром цивілізації, наступницею великого Риму, найрозвиненішою і найкультурнішою країною Європи. Процес християнізації. За джерелами, які згадують охрещення Русі, ховається певний парадокс: візантійські пам’ятки виразно зафіксували навернення, наприклад, Аскольда та його дружини у 60-х роках ІХ ст., але майже не коментують офіційного запровадження християнства при Володимирі Святославичі (988). Натомість, руські літописи про прийняття нової віри Аскольдом взагалі “не знають”, зате підносять до рівня догмату роль Володимира-першохрестителя. Намагаючись пояснити цю “змову мовчання”, дослідники припускають, що белетризовано-барвиста історія “Володимирового хрещення” була внесена до літописних текстів аж через сто років після події – наприкінці ХІ ст. Своєю чергою, вона спиралася на кілька попередніх сказань 40-х років ХІ ст., котрі виникли як публіцистичні твори, що переслідували мету довести незалежність Руської церкви від Грецької. Русь у баченні авторів сказань – це велика й могутня держава, рівна Візантії. Сам же Володимир уподібнений до імператора Константина Великого: той зробив християнство державною релігією Римської імперії, а цей офіційно проголосив християнство у власній державі. Відтак Володимирове хрещення трактувалося як сакралізований рубіж між передісторією – язичницькими часами, коли мешканці Русі були погани і невђголоси, і новою добою – християнською, що символізувала вихід з темряви на світло. Візантійській церкві у цій схемі відведена скромна роль пасивного взірця. Але все ж таки, як насправді проходив процес християнізації та історичні процеси, які передували йому? Отже, наприкінці X століття, оточена сусідами-християнами – поляками, чехами, болгарами, візантійцями – поганська Руська держава стояла на порозі перелому, який мав остаточно ввести її до кола християнської цивілізації, однак безпосереднім поштовхом стали причини політико-династичні. Восени 987 р. головнокомандувач східної візантійської армії Варда Фока проголосив себе імператором; невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному імператорові Василю ІІ Македонянину (976-1025) загрожувала катастрофа, і він звернувся за допомогою до київського князя, пославши до нього поcoльство взимку 987-988 р. Той погодився, але за умови, що Василю ІІ віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди був внесений ще один пункт – Володимир зобов’язувався охреститися разом з усім народом своєї країни, «а вони народ великий» (як запише один з тогочасних східних авторів). Навесні 988 р. 6-тисячна армія русів разом з військом імператора розбила збройні сили Фоки. Трон був таким чином врятований, але Василь ІІ не квапився віддавати багрянородну, тобто царственну від народження, сестру за варвара. Однак збройний похід Володимира на Херcoнес (Корсунь), коли місто було здобуте й сплюндроване, а до Константинополя надіслана погроза вчинити зі столицею імперії те саме, зробили візантійського володаря поступливішим. Тож, отримавши обіцяну багрянородну Анну, Володимир відбув з нею до Києва. Час і місце його оcoбистого охрещення дискусійні (за думкою О.Шахматова святий Володимир хрестився ще до 988 року, і, очевидно, у Києві. Існують також легенди щодо хрещення у Корсуні 988, які викладаються в літописних джерелах, але ми не можемо до кінця їм вірити), натомість примуcoве навернення киян, здійснене відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датує 988 р., описуючи його так: І коли прибув, повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями... Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: “Якщо не з’явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той противником буде...” А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду... а попи, стоячи, молитви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається... Щодо радості великої, то літописець, слід думати, перебільшив. Християнізація просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору. Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів: на півдні – печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки; на північному заході – литва, ятвяги; на північному сході – чудь, меря, весь, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та ін. угро-фінські народи. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. “Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем”, - так говорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило - зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) – до Воскресіння Ісуса Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в “нижчі духи”. Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки. Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на "біле" і "чорне". При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були т.зв. "церковні люди" - ігумен, диякон (“біле духовенство”), а також просфірниці, паломники, лікарі, задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для “білого” духовенства, всі церковні люди могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління. Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або “чорне” духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на відміну від церковних людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь від парафіян, давали обітницю безшлюбності. Життя перших київських ченців - Антонія, Феодосія Печерського та інш. - було винятково важким, наповненим виснажливою фізичною працею, самообмеженнями, молитвами. Пізніше з'являються справжні подвижники чернецтва - ченці-самітники, які здійснювали аскетичні подвиги: Даміан, Іван-Самітник, князь Святенник та інш. Систематичні пости стають нормою не тільки для ченців, але і для всіх віруючих. Їсти жирну їжу, наприклад, у Великий піст стало вважатися гріховним. У XIII ст. в Київській Русі було біля 50 монастирів, з них 17 - у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займає тільки "чорне" духовенство. У 990-996 роках в Києві було споруджено на замовлення князя Володимира Святославича собор Богородиці. На його утримання князь дав десяту частину своїх прибутків і звідси походить ще одна його назва — Десятинна церква. Церкву будували візантійські майстри. Це був характерний для візантійської архітектури багатоверхий хрестово-купольний шестистовпний храм з трьома апсидами, оточений галереями. Оздоблений мармуром, різьбленими шиферними плитами, розписаний фресками. Зруйнований монголо-татарами у 1240 році. Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного. Наслідки запровадження християнства. Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври деревяної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо. Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Запровадження християнства мало позитивні наслідки для розвитку Київської Русі (і не тільки в культурному та духовному плані). Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської «сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко переоцінити значення того, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами католицької віри — поляками. Значний поштовх також дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення зробило можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами. Християнська діалектика, активно використовувана давноруськими філософами та публіцистами, стала основою для багатьох (іноді дуже цікавих) ідей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сфері творчого життя, що забезпечило розвиток давньорусської культури. Було б помилкою вважати, що до 988 р. люди на Русі не знали науки, творчості, мистецтва, але бурхливий розквіт культури прийшовся на часи, коли затвердилася християнська релігія. В монастирських брамах концентрувалися основні кадри вчених того часу, письменників, публіцистів, художників, архітекторів. Судовий монастирський статут, який було введено на Русі у другій половині ХІ ст., зобов’язував ченців започатковувати у себе бібліотеки, скрипторії, школи, іконописні майстерні, лікарні та інші заклади. Серед монастирів у Київській Русі на першому місці був Києво – Печерський, який став, можливо, найвизначнішим центром давньоруської культури. З ним пов’язана діяльність визначних публіцистів (Феодосій Печерський, Іаков Мніх), істориків (Нікон Печерський, Ігумен Іван, Нестор Літописець), художників (Алімпій, Григорій), лікарів (Агапіт) та багатьох інших. Також функціонували культурні центри при архієрейських кафедрах. Найбільш відомим з них був Софійський гурток книжників, заснований у Києві при Ярославі Мудрому та очолюваний Іларіоном. Важливим чинником в історії ранньої Русі був розвиток писемності та розповсюдження грамоти. Як відомо, східонослов’янська писемність сформувалася раніше від офіційної християнизації країни та незалежно від неї, але використовувалася переважно у чисто практичних цілях. Принципово важливим етапом була поява книжковості у середині ІХ ст. Саме тоді Русь починає створювати свою церковну літературу та започатковує літописи. На основі археологічних знахідок (берестяні грамоти у Новгороді) можна припустити, що грамота у Київській Русі не була прерогативою одного тільки духовенства, вона охоплювала і феодалів і демократичні шари народу. Церква активно сприяла розвитку давноруської архітектури та образотворчого мистецтва. Більшість кам’яних споруд, збудованих на протязі Х – ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним та станковим живописом. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку. Висновок Отже, ми зробили невеличкий огляд подій, які відбувались наприкінці Х століття у Київській Русі за часів князя Володимира Святославича – тобто власне прийняття християнства як головної державної релігії, події, які цьому передували (а саме спроба язичницької реформи, «вибір релігії» та інші), перебіг та наслідки цього процесу. Яке ж історичне значення цього процесу? Християнізація Русі мала великий вплив на розвиток її культури та державності. Зміна релігії спричинила великі світоглядні зміни в людей – політеістична поганська релігія змінилась на монотеістичну – православне християнство (яке правда потерпіло досить великих видозмін протягом століть – відбулась так звана «асиміляція» деяких язичницьких вірувань та традицій з віруваннями та есхатологічними уявленнями релігіїї християнської). Щодо змін в культурі, то християнізація Русі справила великий вплив на розвиток кам'яної, архітектури, створила умови для виникнення такого виду мистецтва як іконопис, який набув самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послабились, і почали створюватися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Також запровадження християнства сприяло розвитку освіти та книгописання. Звичайно, ці зміни не були одномоментними, але все ж таки, як ми бачимо, вже за сто років, в ХІ сторіччі й пізніше, християнство досить міцно займає свої позиції в Київській Русі. І, безумовно, велике значення в історії мала постать хрестителя Русі – князя Володимира Святославича. Тобто позитивні зміни, які принесло за собою прийняття християнства досить численні. Так, були й негативні моменти – але все ж таки переоцінити роль цієї події в історії нашого народу неможливо. Завдяки цій епохальній події взагалі визначилося майбутнє Київської держави - Русь стала пов`язаною в першу чергу з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Саме через своє велике значення, питання про запровадження християнства на Русі завжди цікавило істориків: кількість наукових праць, статтей, монографій, нарисів на цю тему не підлягає підрахунку. На жаль, серед дійсно наукових та обґрунтованих робіт зустрічається багато і справжніх вигадок та «історичної фантастики», які подаються під виглядом наукових досліджень. Але спільним у всіх цих досліджень є те, що ніхто із дослідників просто не може применшувати значення володимирового хрещення Русі – одієї з найвизначніших подій нашої історії, яке стало поворотною подією у житті наших предків і, можна сказати, навіть вплинули на наші життя. Список використаної літератури: 1. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1992 – Т.2 2. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі.- К., 1988. 3. Боровський Я.Є. Світогляд давніх киян. – К., 1992. 4. Заболоцька К.В. «Українська та зарубіжна культура» Ч.3 «Історія Української культури», розділ «Культура Київської Русі». 5. Субтельний О. Історія України. – К., 1991. 6. Запровадження християнства на Русі. – К., 1988 7. Нікітенко Н.М. Нові дані до історії хрещення Русі. – К., 1998. 8. Белей Л. Стаття «Чи справді вогнем та мечем хрестили наших предків?» - http://www.zn.kiev.ua/nn/show/566/51351/ 9. Історія української культури. Том 1, розділ 9.7 – Релігія і церква (Моця О.П.). – К., 2001. 10. Українська культура. Лекції за редакцією Д. Антоновича. – В.Біднов – «Заведення християнства». – К., 1993 (Автор: Топилина Анна, Киево-Могилянская Академия)
16778. Запрограммированная ориентация
Медицина, физкультура, здравоохранение

В отечественном бизнесе принято смотреть сквозь пальцы на вопросы адаптации нового сотрудника на рабочем месте. Как данность воспринимается ситуация, когда для выведения работника на "нормальный" уровень требуется в среднем 2-3 месяца. Многие уже убедились, что ужесточением процедуры отбора персонала достичь быстрого выведения сотрудника на необходимый уровень производительности труда очень сложно. Между тем выход прост: нужно еще и установить тотальный контроль за адаптацией работника на рабочем месте в период испытательного срока без всякого к нему снисхождения. А для того чтобы этот процесс был эффективным, консультанты рекомендуют разработать и внедрить на предприятии программу ориентации сотрудников на рабочем месте.
16779. Запросы о спросе
Маркетинг

Одной из причин информационной инертности дистрибуторов поставщики называют отсутствие возможности влиять на них. Приобретение такого контроля еще один способ добиться оперативного информационного потока. Одним из средств борьбы российских производителей с информационным голодом является перевод оптовиков и дистрибуторов в разряд франчайзи. Так, несколько магазинов, сотрудничающих с фабрикой "Первомайская заря", уже работают по этой схеме. "Оптовик просто выкупает товар, и он не обязан отчитываться о ходе реализации этого товара. Что касается франчайзи, то его обязанность передавать информацию об объемах продаж и пожеланиях покупателей можно записать в договоре, говорит Ольга Софронова, руководитель службы стратегического маркетинга ЗАО „Первомайская заря”. От франчайзи данные могут начать поступать через две-три недели после поступления модели в зал. В договоре также можно предусмотреть и периодичность, и детализацию информации. От оптовика информацию вы получите значительно позже, может быть, только после реализации всей коллекции".
16780. Запуск двигателя зимой
История

Слить и подогреть тоже не выйдет -- масло-то почти как вакса. В подобных случаях мы поступали так. В какой-нибудь емкости нагревали литр-поллитра масла до градусов 90-120, затем заливали его в двигатель(в дополнение к имеющемуся) плюс туда же -- бензин. И сразу весь этот коктейль смешивали стартером. После мотор, как правило, пускал ся без проблем, при чем контрольная лампа давления не загоралась, не было лязга, повреждений. Даже если переохлажденная часть масла и не смешивалась с вновь залитым, то мотор исправно начинал работать, а потом температура всего объема масла выравнивалась. Не надо опасать ся, что превышение уровня масла в двигателе грозит катастрофой - куда хуже пускать его на холодном масле, когда некоторые детали вы нуждены работать всухую. Педант может, конечно, после этого на вся кий случай слить излишек, я, например, этого не делал -- в процессе естественного угара масло все равно выработается. Кому-то подготовка может показаться слишком хлопотной. Но,уверяю,из всех зол от мороза это -- меньшее. Еще одна "дедовская хитрость". Оставляя машину на несколько часов, совсем не вредно укрыть двигатель (под капотом) старым ватником, одеялом или чем-нибудь подобным. Даже после стоянки в течении 5 часов при 20-градусном морозе мотор под такой шубой на ощупь имел плюсовую температуру.

Blog

Информация