В спеціалізовану вчену раду д 64. 086. 04

Вид материала

Документы

Содержание Зауваження до дисертації

Подобный материал:

• У спеціалізовану вчену раду д 64. 086. 04 при Національній юридичній академії України, 105.95kb.
• Уважаемый абитуриент!, 23.37kb.
• Положення про наглядову раду відкритого акціонерного товариства, 780.64kb.
• Указу Президента України від 09. 04. 2010 №533/2010 „Про Раду регіонів та відповідно, 149.95kb.
• Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Географія, 884.29kb.
• Навчальна програма для 10 11 класів загальноосвітніх навчальних закладів, 586.62kb.
• Проект, 1474.75kb.
• Розпорядження, 78.97kb.
• Закону України «Про Вищу раду юстиції», 162.57kb.
• Сумський державний університет. Бібліотека. Довідково-інформаційний відділ, 277.25kb.

В спеціалізовану вчену раду Д 64.086.04

при Національній юридичній академії України

імені Я.Мудрого,

м. Харків, Пушкінська, 77


ВІДГУК

офіційного опонента на дисертацію

Атаманової Юлії Євгенівни

«Основні проблеми системного господарсько-правового регулювання відносин в інноваційній сфері»,

подану на здобуття наукового ступеню доктора

юридичних наук за спеціальністю 12.00.04 – господарське право,

господарсько-процесуальне право


Актуальність теми дослідження обумовлена тією обставиною, що вирішальним фактором у вирішенні проблем сучасної економіки є саме ефективне господарсько-правове регулювання інноваційних відносин, опанування місця та ролі інноваційної діяльності в системі господарської діяльності, а також її конститутивних властивостей в цілому для розвитку економічної системи. Невипадково побудова інноваційної моделі економіки визнано на державному рівні стратегічним пріоритетом країни, яке має отримати належне правове забезпечення. Однак до цього часу в Україні не отримала не тільки законодавчого закріплення, а й не стала предметом глибокого наукового правового дослідження низка питань, без вирішення яких важ4ко очікувати прогнозованих змін у засадах функціонування національної економіки в напрямку її переорієнтації на інноваційну модель: зміст інноваційної функції держави, предмет державної інноваційної політики, господарсько-правові засоби та механізм її реалізації. В тому числі повністю розбалансованою виявилася система органів державної влади, що наділені господарською компетенцією в інноваційній сфері та на які покладається забезпечення проведення державної інноваційної політики. Поза системного підходу до врегулювання цих чинників інноваційна реформа в державі не розпочнеться.

Можна відмітити, що Атаманова Ю.Є. не лише довела потребу науки та практики у комплексному погляді на цій правові проблеми, алей поставила низку нових питань, від вирішення яких залежить розбудова в цілому економічної системи держави. Робота охоплює найважливіші проблемні питання системного господарсько-правового регулювання відносин в інноваційній сфері, має безпосередній вихід на реальні економічні проблеми інновацій з точки зору встановлення зв’язку між економічними та юридичними категоріями, державним регулюванням економіки, господарської правосуб’єктності тощо.

Зокрема, аргументовано доведено (наприклад на с. 72), що мізерне державне фінансування інноваційної сфери призвело до того, що більшість досліджень, придатних до використання на виробництві в Україні тримається на альтруїзмі наукових співробітників, а інноваційна діяльність ледве відтворюється. Виникає необхідність рішуче змінити ситуацію в цій сфері, чому дисертація достеменно спиряє.

Актуальність теми підтверджується також і тим, що робота виконана відповідно до цільової комплексної програми Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого «Проблеми оптимізації правового регулювання економічних відносин в Україні» (номер державної реєстрації  0106U002289).

Наукова новизна, оцінка обґрунтованості наукових положень дисертації та їх достовірності. Новизна наукових положень дисертаційного дослідження Атаманової Ю.Є. полягає в тому, що це перше, виокремлене багатоаспектне дослідження проблем системного господарсько-правового регулювання відносин в інноваційній сфері.

Атаманова Ю.Є. провела науковий системний аналіз наявних теоретичних конструкцій щодо сутності, змісту та системотвірних чинників правового регулювання інноваційної діяльності, а також розробила теоретико-методологічні засади вдосконалення правового регулювання в цій сфері.

Серед найбільш значущих результатів новизни дослідження можна відзначити тезу про те, що з’ясовано зміст інноваційної функції держави, яка полягає в діяльності держави щодо стимулювання інноваційної діяльності, планування її результатів у контексті економічного розвитку країни, управління та контролю за діяльністю суб’єктів господарювання зі створення, комерціалізації, впровадження (використання) інноваційних продуктів як інновацій та випуску на їх основі нової продукції або застосування нових технологій (с. 277-278); визначення державної інноваційної політики як окремого напрямку економічної політики держави, в рамках якої розробляється та реалізується комплексна система заходів державного регулювання зі стимулювання, планування, управління, підтримання та контролю за інноваційними процесами, що мають місце в науково-технічній, виробничій та інших сферах соціально-економічного життя країни (с. 290); обґрунтування необхідності використання методологічною основою правового регулювання відносин в інноваційній сфері структури національної інноваційної системи, в тому числі визначення основних видів відносин, які складаються при функціонуванні останньої: 1) відносини, які виникають при реалізації інноваційного циклу; 2) відносини, які виникають при взаємодії з інноваційною інфраструктурою; 3) відносини, які складаються на інноваційному ринку (с. 200). Такі висновки дозволяють комплексно поглянути на предмет регулювання в сфері інноваційних відносин.

Теоретично обґрунтованими є положення роботи про неможливість забезпечення повною мірою за рахунок традиційної системи приватноправових засобів різноманітних інтересів, сформованих на ґрунті сучасних економічних потреб в сфері інноваційної діяльності, необхідності нуквово-обгрунтованого поєднання публічно-правового та приватно-првового регулюваня в цій сфері (с. 370, 372-373).

Вельми корисним є встановлення авторкою складу інноваційного продукту: визначено його обов’язкові та факультативні елементів. До обов’язкових елементів інноваційного продукту віднесено: а) об’єкт права інтелектуальної власності, щодо якого приймаються заходи з його доведення до стану впровадження та щодо якого наявні майнові права (виключні права або права використання у певний спосіб); б) проект його впровадження (інноваційний проект); в) технічна документація з впровадження об’єкта правв інтелектуальної власності із встановленням технічних умов виробництва нової продукції та/або використання у виробничому процесі нової технології, способу, процесу, ресурсу, іншого рішення; робочі інструкції, специфікації, рекомендації; г) результати експериментального впровадження об’єкта права інтелектуальної власності (експериментальні зразки, пробні партії, ін.). Факультативними елементами можуть бути послуги із супроводження впровадження у виробництво інтелектуального продукту та ведення авторського контролю; послуги з надання консультацій, додаткової інформації, пов’язаної з інноваційним продуктом та інші (с. 148-149). Ці висновки логічно відтворюють багатоаспектність інноваційної діяльності та відповідного держано-правового регулювання.

Не можна не відмітити пропозиції дисертантки щодо принципів державної інноваційної політики (с. 292): свобода інтелектуальної творчої діяльності; вільний оборот результатів інтелектуальної діяльності й вільне переміщення інформації та знань; спрямованість на практичне використання знань та результатів інтелектуальної діяльності; саморегулівні засади функціонування національної інноваційної системи; використання механізмів державного управління національної інноваційної системи з метою забезпечення та підтримання умов її функціонування та сталого розвитку, а також задоволення публічних інтересів. Чинні принципи, закріплені в Законі України „Про інноваційну діяльність”, не виконують своїх функцій, адже мають по суті технічно-прикладний, а не загально-правовий характер, не пристосовані для заповнення прогалин у правовому регулюванні інноваційної діяльності та вирішення питань тлумачення законодавства в сфері інноваційної діяльності, не відображають об’єктивні закономірності функціонування національної інноваційної системи.

Вельми корисним для подальшого вдосконалення законодавства є пропозиції авторки щодо доцільності визнання обов’язковою умовою договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об'єднання вкладів учасників технологічного парку умову про розподіл прав на об’єкти права інтелектуальної власності та інноваційні продукти між учасниками технопарку, а також щодо законодавчого закріплення обов’язку учасників технопарку щодо збереження своїх зобов’язань у разі виходу з технопарку до закінчення реалізації проекту, на виконання якого такий договір був укладений (с. 249).

Системну цінність мають пропозиції авторки щодо необхідності конкретизації в законодавстві обраного типу стратегії економічного розвитку держави саме із позиції піднесення ролі інноваційної діяльності та її державної підтримки (с. 320). Дійсно сьогоднішні пріоритети сформульовано настільки розпливчато, що по суті не стають реальною підставою для державного економічного регулювання.

Значну практичну користь також мають положення щодо з метою розроблення та прийняття Інноваційного кодексу України, який здійснював би регулювання відносин, які складаються при реалізації інноваційного циклу, а також таких, що пов’язані з організаційним, фінансовим, правовим забезпеченням, стимулюванням, управлінням та контролем за інноваційними процесами. Розроблено проект структури Інноваційного кодексу України (с. 392, 394-395. Практика сьогоднішнього правового регулювання в цій сфері доводить, що без такого кодифікованого акту сьогодні неможливо забезпечити системне правове забезпечення функціонування національної інноваційної системи.

Українська влада має звернути увагу на обґрунтовану критику дисертанткою існуючої системи управління інноваційною сферою (с. 308) та конкретні шляхи піднесення ролі центрального органу виконавчої влади в цій сфері (с. 310). Дійсно, поза цілеспрямованої координації, яка ґрунтується на чітких повноважень відповідного органу, якого доречно вивести на рівень міністерства, важко розраховувати на єдність державної політики в цій сфері.

Вельми корисними є висновки дисертантки про необхідність переходу на планові «рейкі» механізмів відповідного регулювання, в тому числі із використанням досвіду США щодо системи гнучкого п’ятирічного планування в цій сфері (с. 334 - 335). Адже інноваційна діяльність має перспективний та довгоочікуваний характер, а тому в межах термінових –відповідно до закону про державний бюджет на поточний рік – актів регулювання інноваційну сферу підтримати та розвинути неможливо.

Робота містить й інші позитивні висновки, відображені в дисертації та авторефераті.

Практична значимість результатів дослідження визначається пропозиціями щодо вдосконалення господарського законодавства. Підготовлені дисертантом пропозиції можуть бути використані суб'єктами законодавчої ініціативи, органами виконавчої влади, вченими та викладачами вищих навчальних закладів.

^ ЗАУВАЖЕННЯ ДО ДИСЕРТАЦІЇ

Не дивлячись на істотні здобутки роботи дисертація Ю.Є. Атаманової має вразливі місця, щодо яких необхідно зробити певні зауваження.

1. Певною проблемою роботи можна вважати те, що авторкою зміщено акценти в розумінні інновацій та інноваційної системи від засобу чи елементу інвестиційної діяльності до загальної сфери людської діяльності, опанованої результатами творчої діяльності та об’єктами інтелектуальної власності.

Про це свідчить критика положень закону «Про інвестиційну діяльність» в частині віднесення інноваційної діяльності до сфери інвестиційної діяльності (с. 72-73), прив’язування інновацій фактично до нових ідей та нововведень (с. 131), визначення об’єктів інноваційної групи винятково із позиції надання правової охорони на об’єкти інтелектуальної власності (с. 143) тощо. Фінансово-господарський чинник капіталовкладень в сфері інноваційних відносин певним чином в роботі розмито комплексом інших, подекуди загальних та другорядних елементів.

Натомість в господарсько-правовій літературі, зокрема у праці В.К. Мамутова «Развитие хозяйственного законодательства и хозяйственно-правовой мысли в суверенной Украине: Научн. доклад / Ин-т экон.-прав. исслед. НАН Украины. – Донецк, 2004.», у праці автора цього відгуку «Грошові зобов’язання господарського характеру: проблеми теорії та практики. – К., 2006» визначається необхідність підходу до інновацій як до «інвестицій в новації». Лише такий підхід дозволяє поглянути на проблему інноваційного розвитку із позиції базису суспільних відносин – економіки: за відсутності цілеспрямованої політики держави на стимулювання інвестицій у новації (а не власно стимулювання новацій) усі плани щодо інноваційного розвитку держави залишаються на папері. І дійсно, якщо не виписати чіткі та зрозумілі податкові стимули у цій сфері, державне субсидування та дотування, організаційні, митні, бюджетні, земельні та інші стимули до капіталовкладень в розвиток нововведень, будь-яка, навіть найдосконаліша правова модель інноваційної системи приречена на недієвість. Що і спостерігається в Україні.

Інвестиційний складник інноваційної діяльності дозволяє зосереджувати увагу на рушійних силах господарської діяльності, розглядати інновації саме із позиції господарської діяльності, зосереджуватися на правовому стимулюванні факторів виробництва та виробничих сил, на мікрорівні технологічного та технічного розвитку, а не лише на макроекономічних чинниках інноваційної діяльності. Тобто дозволяє перетворити інновації як статику у інновації як динаміку суспільного розвитку.

2. На продовження цього зауваження слід вказати на доречність більш глибокого пошуку балансу економічної та правової моделі інноваційного розвитку, обґрунтування співвідношення державної економічної політики щодо підтримки реального сектору економіки та інноваційної сфери, зокрема. Адже якщо предметно не відповісти на запитання як переорієнтувати економічні ресурси (досить обмежені), які засади для цього закласти в державній політиці та актах господарського, податкового та бюджетного законодавства, де, простою мовою, взяти кошти (з яких сфер забрати) для інноваційного розвитку підприємств, корисні пропозиції щодо побудови моделі інноваційної системи, правової охорони прав інтелектуальної власності тощо не матимуть результативності та будуть холостими.

3.Вельми цікавим є аналіз здобувачкою правового регулювання науково-технічного розвитку в умовах Радянського Союзу (с. с. 24-47), але це дослідження по суті є відірваним від інших висновків роботи з урахуванням того, що в роботі не визначено, які засоби правового регулювання, управлінського впливу чи загальні напрями можна використати в умовах сьогодення. Однак таке запозичення не можна відкидати. Науково-технічне регулювання в умовах СРСР набагато випереджало ставлення до інновацій в сучасній Україні передусім її реальним, а не декларативним характером, ставленням в цілому до науки як чиннику багатьох суспільних процесів.

4. Як для такої ґрунтовної роботи уявляється недостатнім формулювання загальних пропозицій до законодавства поза визначення змісту конкретних статей законодавчих актів та підготовки відповідних редакційних правок. Зокрема, це стосується пропозицій до спеціального правового режиму технологічних парків (с. с. 257, 354), змісту економічної політики держави відповідно до Господарського кодексу (с. 294), вміщення додаткових договірних інститутів щодо забезпечення інноваційної діяльності (с. с. 225 – 226), уточнення понятійного апарату інноваційної діяльності (с. с. 136 – 137, 138, 152, 153) тощо.

5. В роботі зустрічаються окремі неточності та слабко аргументовані місця. Наприклад, на с. 275 доводиться, що інноваційний спосіб господарювання має стати невід’ємною складовою сучасного суспільного господарського порядку. Це твердження не враховує, що категорія порядку є менш змістовною, аніж інноваційний спосіб господарювання.

Виділяються такі види суспільного господарського порядку як ліберальний, конкурентний, ринковий, адміністративний і т.д. (Теория хозяйственного порядка: «Фрайбургская школа» и немецкий неолиберализм: Пер. с нем. – М.: «Экономика», 2002; Шюллер А., Крюссельберг Х.Г. Анализ Экономических систем. Основные понятия теории хозяйственного порядка и политической экономии. – М.: Экономика, 2006 та ін.). Порядок, як певний якісний стан суспільного устрою, зокрема економічного (інноваційного), може мати абсолютно різносторонню регулятивну спрямованість, залежну від напрямів та способів державного втручання в економічні процеси. Вже сам факт порядку, незалежно від регулятивної його засади, є квінтесенцією економічного регулювання, його методологічною основою. Адже, як відомо, в умовах безладдя та безпорядку ні про яку економічну модель розвитку суспільства, ні про яку економічну політику, в тому числі інноваційну, взагалі говорити не доводиться.

Отже, навпаки – сучасний суспільний господарський порядок має стати невід’ємною складовою інноваційного способу господарювання. В цьому сенсі елементи порядку сприятимуть розвитку інноваційної сфери.

В той же час, як видно, висловлені зауваження мають дискусійний характер та не можуть вплинути на достатній науковий рівень, новизну та достовірність результатів дисертації Ю.Є. Атаманової.

Представлена на відгук дисертація є ґрунтовним науковим дослідженням, що свідчить про вирішення важливої проблеми в науці господарського права з питань системного господарсько-правового регулювання відносин в інноваційній сфері.

Дисертаційна робота Атаманової Ю.Є. відповідає спеціальності 12.00.04 – господарське право, господарсько-процесуальне право. В роботі не використовуються положення кандидатської дисертації авторки. У публікаціях здобувачки й авторефераті відбиті основні положення дисертації.

Таким чином, дисертація Атаманової Юлії Євгенівни «Основні проблеми системного господарсько-правового регулювання відносин в інноваційній сфері» відповідає п. 12 вимог «Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника», а її авторка заслуговує на присудження наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю – 12.00.04 – господарське право, господарсько-процесуальне право.


Завідувач кафедри

господарського права і процесу

Одеської національної

юридичної академії МОН України,

доктор юридичних наук, доцент О.П. Подцерковний


10.06.2009