Кредитно-модульний курс рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів «Центр учбової літератури»

Вид материала

Документы

Содержание Бжезінський 3. «Велика шахівниця» Бжезінський 3. «Велика шахівниця» Марк Леонард Марк Леонард Ор­ганізація Об'єднаних Націй Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун

Подобный материал:

• С. Б. Чехович елементарний курс міграційного права україни конспект, 2992.83kb.
• В. В. Бедь юридична психологія, 30871.16kb.
• Міністерство освіти І науки україни бердянський державний педагогічний інститут ім., 1802.26kb.
• Ацій. Екстрена медична допомога рекомендовано Міністерством освіти І науки України, 3604.63kb.
• Конкурентне, 6830.17kb.
• Р. С. Балакірєва конституційне право україни, 5831.21kb.
• Г. О. Фролова фінансовий аналіз навчально-методичний посібник, 5022.82kb.
• В. О. Штангеєв, доктор технічних наук, професор, директор Укрндіцп, 100.26kb.
• М. Б. та інші практикум з проходження практик студентами вищих навчальних закладів, 3048.19kb.
• Навчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних, 3345.03kb.

19*

291

даючи ясний опис організації того простору, над яким ще тільки мали встановити панування. Розподіл сфер впливу став традиційним для взаємин між європейськими країна­ми. Так, наприклад, укладений у ході англо-голландських торговельних воєн XVII ст. Бредський мирний договір фактично був спрямований на розмежування сфер політич­ного впливу: англійці залишили Індонезію, голландці — Північну Америку.

Говорити ж про системність у міжнародних відносинах, на думку більшості політологів, стає можливим лише з мо­менту закінчення Тридцятирічної війни й підписання Вест-фальського миру в 1648 p., Становлення перших націо­нальних держав (Англії, Франції, Іспанії, Швеції, Нідер­ландів) серйозно змінило характер міжнародних відносин. Взаємини між державами (що раніше залежали лише від волі монарха) стали носити більш стійкий та передбачува­ний характер, що створювало необхідні передумови для структурування всієї сукупності міждержавних відносин, вибудовування певної ієрархії навколо основних центрів сили — держав, які володіли достатньою силою для зав­дання визначального впливу на розвиток подій у тому або іншому регіоні світу. Боротьба за реалізацію державних інтересів стає визначальною в розвитку міжнародних від­носин.

Історія неодноразово підтверджувала тезу Н. Макіавел-лі, сформульовану в роботі «Роздуми над першою декадою Тита Лівія»: стійкий порядок у світі може зберігатися тільки за умови рів­ності сил між державами й недопу­щення надмірного посилення якої-не-будь із них. Інша справа, що в кожний історичний період така рівність дося­гається по-різному — і чим складніши­ми стають суспільство й суспільні від­носини, тим складнішим стає й досяг­нення такої рівноваги.

Так, Вестфальська модель міжна­родних відносин (XVII-XVII1 ст.) пе­редбачала безпеку, засновану, насам-

292

перед, на збройній силі. В умовах слабкої технічної осна­щеності армій ця сила залежала від кількості військ та наявності мережі оборонних споруд. У такій ситуації дер­жавні інтереси формулювалися досить просто: борися за нові території та зміцнюй кордони. Однак, із розвитком суспільства, ускладненням його економічної та політичної систем, зміст поняття «державні інтереси» також став змі­нюватися. І, хоча безпека країни, як і раніше, залежала від збройних сил, вона була зумовлена вже не тільки чисель­ністю армії й флоту, але й якістю їх технічної оснащеності, що безпосередньо залежало від рівня розвитку промисло­вості. Таким чином, турбота про нарощування економічного потенціалу стає однієї з головних складових державних інтересів провідних країн світу. Поряд із силовими метода­ми, все більшу роль у забезпеченні безпеки держави стали відводити політико-дишюматичним засобам. Тому не ви­падково саме в XIX столітті дипломатична інтрига набуває досить суттєвого значення у боротьбі за реалізацію дер­жавних інтересів великих держав. На цей період припадає діяльність таких видатних дипломатів, як III. Талейран, О. Горчаков, О. Бісмарк, К. Меттерніх. Професія дипломата стає однією з найпрестижніших видів державної служби.

Поява в провідних країн чітких, довгострокових, усві­домлених правлячими елітами державних інтересів, внесла в міжнародні відносини певну стабільність і передбачу­ваність. Все це, безсумнівно, вплинуло на ставлення дер­жав до договірних зобов'язань, даючи серйозний імпульс до формування основних принципів міжнародного права.

Історію системності в міжнародних відносинах в цілому можна поділити на кілька етапів (або окремих моделей), котрі істотно відрізняються один від одного за своїм внут­рішнім змістом, динамікою розвитку й ступенем стабіль­ності. У свою чергу, кожна з моделей проходила у своєму розвитку певний цикл, що складається з декількох фаз: становлення (консолідація), стійкий розвиток, криза та розпад системи. Вихідною точкою кожного витка розвитку системи міжнародних відносин виступав, як правило, вели­кий військовий конфлікт (Тридцятирічна війна, наполео­нівські війни, Перша й Друга світові війни), у ході якого

293

відбувалося кардинальне перегрупування сил, змінювався баланс інтересів, здійснювалося радикальне перекроюван­ня політичної карти світу. Стверджувався новий, довго­строковий статус-кво як у відносинах між переможцями та переможеними, так і всередині табору переможців. Так, на конференціях в Оснабрюці й Мюистері (1648 р.) були вироблені умови Вестфальського миру, Віденський конгрес 1815 р. завершив період наполеонівських воєн, проблема мирного врегулювання після Першої світової війни була вирішена на Паризькій мирній конференції (1919 p.), а на Потсдамській мирній конференції в 1945 р. були окресле­ні контури післявоєнного устрою світу.

Криза Вестфальської системи міжнародних відносин ви­никла в другій половині XVIII ст. з ослабленням позицій провідної європейської держави — Франції. Велика Фран­цузька революція почала тривалий період глобальних по­трясінь і конфліктів, у ході якої й сформувалися основи принципово нової системи відносин. Баланс сил став зсува­тися до сходу Європи. Складне перегрупування сил завер­шилося на Віденському конгресі в 1815 p., де були закла­дені політико-правові основи нової моделі міжнародних відносин — однієї з найбільш спірних в історії світової політики. Вітчизняні фахівці оцінювали Віденську систему вкрай негативно, стверджуючи, що «вона спорудила буди­нок, який практично відразу став розпадатися*^. На дум­ку ж західних учених, ця система, що проіснувала в не­змінному виді до Кримської війни (1853-1855 pp.), була найбільш стабільною моделлю міжнародних відносин.

Дійсно, протягом тривалого часу Європа не знала пря­мих військових зіткнень між великими державами. Саме в цей час у міжнародну теорію й практику входить термін «європейська згода», що символізувала новий рівень між­державних відносин.

Однак вже до середини XIX ст. під впливом низки фак­торів у функціонуванні системи стали відбуватися збої. Визначилися можливі напрямки її подальшого розвитку:

¹ История дипломатии: в 3т./ Под. Ред. В.П. Потемкина. Т. !. — М., 1941. — С. 382.

294

розпад системи під тиском нових проблем або зняття кри­зи шляхом інтеграції до її структури накопичених змін та стабілізація міждержавних відносин. Розвиток пішов іншим шляхом: після серії локальних конфліктів, кульмі­нацією яких стала франко-пруеська війна (1870-1871 pp.), система знову досягла стабільності та рівноваги, що й дозволило їй проіснувати в оновленому вигляді аж до початку XX ст.

Проте, при всій зовнішній наступності механізмів між­народних відносин, у структурі самої системи йшло при­ховане накопичення якісних змін. Розширився «клуб ве­ликих держав»: замість «великої п'ятірки» з'явилася «ве­лика вісімка» (Англія, Франція, Росія, Німеччина, Австро-Угорщина, США, Японія та Італія). Таке збільшен­ня центрів політичного впливу, безумовно, послабляло стійкість системи. Став розмиватися принцип європоцен­тризму, виникли центри сили поза межами Європи, що не передбачалося творцями Віденської системи. До того ж, на межі століть остаточно завершився розподіл світу, різ­ко скоротивши можливості для пошуку компромісів у ви­падку виникнення конфліктів між великими державами. І, нарешті, серйозні внутрішні зміни в розвитку провідних країн світу призвели до значного корегування та усклад­нення державних інтересів. Швидка поляризація елемен­тів системи знайшла своє відбиття у створенні двох про-тиборчих союзів — Антанти й Потрійного союзу. 1 якщо класична політика балансу сил припускає, що союзи ство­рюються для підтримки рівноваги, то в даному випадку обидва блоки були націлені на руйнування сформованого становища. Подібна політика неухильно підсилювала де­стабілізуючі тенденції, роблячи розпад системи незворот-ним. Запас міцності був вичерпаний у 1914 р. — спалах­нула Перша світова війна.

Внаслідок цього глобального конфлікту сформувалася нова модель міжнародних відносин — Версальсько-Вашинг-тонська, найбільш недовговічна модель організації світо­вого співтовариства. Утворення даної системи припало на один із самих складних періодів в історії розвитку людсь­кої цивілізації, який супроводжувався революційними

295

потрясіннями, соціально-економічними катаклізмами, наи-гострішим сплеском ідеологічної полеміки про магістральні напрями суспільного розвитку.

Витиснення з європейської політики США, що активно брали участь у формуванні нової системи міжнародних від­носин, а також ізоляція іншого центра політичного впли­ву — СРСР, також стали потужними дестабілізуючими факторами, які, зрештою, призвели до наймасштабнішого конфлікту в історії людства — Другої світової війни.

У результаті Другої світової війни відбулося кардиналь­не перегрупування сил на міжнародній арені. Повністю були розбиті й тимчасово втратили свій суверенітет Німеч­чина, Італія та Японія, вкрай ослабленими вийшли з війни Англія й Франція, і лише дві держави — США та СРСР — мали достатній потенціал для того, щоб взяти у свої руки справу післявоєнного врегулювання й конструювання но­вої моделі міжнародних відносин. Дві наддержави, які за рівнем сукупної сили в багато разів переважали своїх парт­нерів по антигітлерівській коаліції, стали диктувати свої правила у світовій політиці. Здавалося, що двом країнам-союзникам буде досить просто знайти спільну мову, але в дійсності з'ясувалося, що в СРСР та США абсолютно різні уявлення про післявоєнний світ. Значна розбіжність у цінностях і реальних політичних інтересах призвела до того, що тісне співробітництво військових років змінилося гострим протистоянням двох економічних та ідеологічних систем. Почалася «холодна війна», у ході якої відбулася інституціоналізація унікальної моделі міжнародних відно­син — біполярної.

Політики, вчені, журналісти багатьох країн стверджува­ли, що така примітивна конструкція міжнародних відно­син, заснована на глобальному протистоянні двох наддер­жав, загрожує миру катастрофою, адже будь-який локаль­ний конфлікт може вилитися в термоядерну війну. Однак, незважаючи на грізну риторику з обох боків, дана модель виявилася досить стабільним та добре прогнозованим утво­ренням. У світовій політиці склалася стійка рівновага, яку не молена було порушувати, тому що в ядерній війні не могло бути переможців.

296

Безумовно, стабільність, заснована на страху — далеко не ідеальний стан, але все ж набагато крайній, аніж війна. Підтримка усталеної моделі міжнарод­них відносин залежала від рівноваги сил наддержав, що змушувало як СРСР, так і США постійно нарощувати й удо­сконалювати свій військовий потен­ціал. Тривала й вимотуюча гонка оз­броєнь підсилювала наростання еконо- Збігнев Бжезінський мічної та політичної кризи в СРСР,

економіка якого явно уступала економіці США, і, в остаточ­ному підсумку, призвела до поразки в «холодній війні».

Я «Крах Радянського Союзу викликав колосальний геополітичний струс. Для Америки нова геополітична ситуація є серйозним викли­ком. Сполучені Штати опинилися в унікальному становищі — вони стали першою та єдиною світовою державою».

Содержание