Кредитно-модульний курс рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів «Центр учбової літератури»

Вид материалаДокументы

Содержание


Растоу Д. «Переходи до демократії: спроба динамічної моделі»
А. Пшеворський
Самуель Хантінгтон
Е. Гідденс
7.2. Політичні конфлікти і кризи
Тоффлер Е., Тоффлер X. «Війна та антивійна»
Подобный материал:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   33

таку зміну (або набуття) якостей і ха­рактеристик політичної системи, що дозволяє їй адаптуватися до нових умов соціально-політичного життя. Режим розвитку політичного процесу супроводжується істотною зміною структури і характеру політичних від­носин, механізмів функціонування елементів політичної системи, а також характеру її взаємодії із зовнішнім се­редовищем.

Намагання вчених виявити джерела, характер і спрямо­ваність політичних змін у суспільствах, що змінюють мо­делі економічного та політичного розвитку, призвело до формування теорії політичної модернізації.

Під політичною модернізацією (фр. modernisation, від moderne — сучасний) розуміють процес, пов'язаний із фор­муванням або відновленням інститутів політичної системи, а також характеру політичних відносин. Основний внесок у розвиток теорії політичної модернізації зробили такі вче­ні, як Г. Алмонд, Д. Пауелл, Л. Пай, Є. Хантіштон та ін.

На відміну від поняття «політичний розвиток», термін «політична модернізація» вживається стосовно до країн, що здійснюють перехід від традиційного (доіндустріально-го, аграрного) до індустріального суспільства. У більшості розвинених сучасних країн політична модернізація відбу­валася в період з кінця XVII до початку XX ст., протягом якого виникали нові політичні інститути, з'являлися різ­номанітні форми політичної участі громадян у політич­ному житті, формувався новий тип політичної культури.

Виділяють два основних типи модернізації:
  • первинну (оригінальну) або органічну модернізацію;
  • вторинну (віддзеркалену) або неорганічну модерні­зацію.

Первинна модернізація реалізовувалася в США, а також країнах Західної Європи шляхом еволюційного розвитку всіх сфер громадського життя, що призвело до формування громадянського суспільства та виникнення нового типу по­літичної системи. Так, наприклад, у Великобританії процес

255

модернізації політичної системи, по суті, бере свій початок ще в середині XVII ст., коли були істотно розширені повно­важення парламенту та уряду, і, тим самим, закладені ос­нови політичної системи нового типу. В середині XVIII ст. в Англії формуються перші прообрази політичних пар­тій — торі та віги, а політичні реформи призводять до оста­точної ліквідації абсолютизму й встановлення конститу­ційної монархії. Інституціональні зміни англійської полі­тичної системи закінчуються лише в середині XIX ст. з утворенням перших політичних партій — ліберальної та консервативної, а остаточне становлення громадянського суспільства пов'язується з прийняттям закону про місцеве самоврядування в кінці XIX ст.

Вторинна модернізація (Росія, Бразилія, Туреччина та ін.) здійснювалася шляхом запозичення досвіду розви­нених країн, що вже пройшли цей етап. Даний тип модер­нізації, заснований не на внутрішньому розвитку, а на впливі зовнішніх факторів, відрізнявся набагато більшою інтенсивністю, але, при цьому, й істотною нерівномірністю змін, що відбувалися в суспільстві.

Спочатку в політичній практиці (та й у політичній на­уці також) політична модернізація сприймалася винятково як вестернізація (англ. western, від west — захід), тобто без­умовна орієнтація на американський або західноєвропей­ський спосіб життя, західні моделі політичної поведінки, духовні та політичні цінності. Однак спроби прямого за­позичення західних політичних стандартів, заміна ціннос­тей традиційного суспільства цінностями західної цивілі­зації на практиці далеко не завжди виявлялися ефектив­ними, що призвело до переосмислення теорії політичної модернізації в 70-90 роки XX ст., з урахуванням своєрід­ності історичних і національних умов реформування тра­диційних політичних систем.

Ч«Щоб прийти до демократії, потрібне не копіювання конститу­ційних законів або парламентської практики будь-якої вже існую­чої демократії, а здатність чесно поглянути на свої специфічні конф­лікти та уміння винайти або запозичити ефективні механізми їх ви­рішення».

Содержание