Славич Владислав (м. Дружківка, Донецька обл.)
| Вид материала | Документы |
- Гайдамака Наталія (м. Дружківка, Донецька обл.), 128.07kb.
- Новости ->, 113.93kb.
- Новости ->, 114.99kb.
- Новости ->, 114.78kb.
- Новости ->, 113.27kb.
- Новости ->, 113.22kb.
- Новости ->, 112.35kb.
- Новости ->, 113.03kb.
- Новости ->, 113.39kb.
- Новости ->, 113.84kb.
ІІ місце
Славич Владислав (м. Дружківка, Донецька обл.)
Перехрестя наукових доріг і долей видатних учених
Західної та Східної України.
Вступ
Члени нашого краєзнавчого гуртка «Мій рідний край» вивчають різні періоди історії нашого краю. З хірургом П. Серняком познайомились, коли вивчали історію переселення лемків на Донбас у 1944 – 1947 рр. Вияснилось, що він з Лемківщини, а відомим хірургом став у Донецьку.В. Пірко, відомий історик Донбасу, родом з Львівської області, допомагав нам у вивчені історії заснування козаками міст Донбасу і консультував наших учнів на МАНі.
Про В. Крамаренка ми дізналися випадково, коли вивчали долі наших земляків у ХХ ст. У жовтні 2010 року учні нашої школи, коли були на екскурсії у м. Львові, зустрілися з членами сім'їВ.Крамаренко і привезли до краєзнавчого музею м. Дружківки речі В.Крамаренко. (Дод.В) Ці події стали поштовхом до написання роботи.
Предметом дослідження є вивчення життєвого і наукового шляху видатних вчених вихідців зі Сходу і Заходу України, яких науковий талант розквітнув далеко від рідного дому.
Метою роботи стало:
а) вивчення життєвого і наукового шляху П. Серняка, В. Крамаренка, В. Пірко;
б) знайти спільні і відмінні моменти в ставленні їх як науковців.
Завдання дослідження:
- Вивчити літературу по темі;
- Записати спогади про В.Крамаренка;
- Проаналізувати зібрані матеріали.
Основними матеріалами, які допомогли в написанні роботи стали спогади про П. Серняка, які записала Кратюк О, директор Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини.
Статті про В. Крамаренко у збірниках Львівського державного медичного університету, записані спогади учнів В.Крамаренко, які сьогодні працюють у аптеках м. Дружківки і статті місцевої преси.
При написанні роботи використані описові і аналітичні методи дослідження. Робота може бути використана при вивченні теми «Видатні вчені України ХХ ст.»
^ Розділ 1. Вихідці з Галичини і Лемківщини – видатні вчені Донбасу.
Лемко П.В. Серняк – видатний хірург і вчений Донецька.
«Пройшло більш ніж 60 років, як я, малолітній хлопець, покинув невеличке село Перегримку (Лемківщина), свій рідний край, і в пошуках щасливої долі подався в невідомість. Після нас з Польщі на схід виїхали тисячі українців. Багатьом переселенцям, в тому числі і мені, пощастило в житті, тому що ми були трудолюбиві», - так згадує свою юність доктор медичних наук, професор, заслужений працівник народної освіти, лауреат Державної премії, член Міжнародної академії наук, освіти та мистецтва США, член Всесвітньої та Європейської асоціації урологів, член правління Асоціації урологів України, голова Асоціації урологів Донецької області Петро Степанович Серняк.
У його житті та долі поєдналися Лемківщина і Донбас, де пройшло дитинство Петра Серняка. Традиції рідного краю зберігаються в сім'ї й сьогодні.
Народився Петро Серняк у 1929 році у селі Перегримка Яслівського повіту Краківського воєводства.
У 1945 році виїхав з батьками в Донецьку область. У 1946 році – родина переїхала у Львівську область, селище Переставки Краснянського району. У 1947 – 1949 роках батьки шукали роботу в місті Калуші й у місті Коломиї. Там і залишились. У цей час Петро Серняк: «… дуже хотів вчитись, чи хоча би найти гарну роботу, а потім поступити до вузу». З п’ятьма хлопцями з села вирішили їхати на схід.Пересадка була у Львові: «Ми порозкривали роти. Такого вокзалу, критого склом, з тунелями, які з’єднували вокзал з привокзальною площею ще не бачили. В місто ми не пішли, бо боялися відстати від потяга».
Петра направили на підготовчі курси Дніпропетровського металургійного технікуму, щоб бути ближче до своїх перевівся до Львівського будівельного технікуму на другий курс.
«Ким хочу бути – не знаю. Поки ще вітер в голові. Раптово довідався, що в Ужгороді при університеті відкривається підготовче відділення. І я в Ужгороді, який факультет не мало значення. Головне університет. Вечірню школу я закінчив. А маючи атестат зрілості, я став студентом першого курсу медичного факультету Ужгородського університету. У 1952 році я перевівся у Львівський медінститут. У Львові навчались брати. При розподілі на роботу директор інституту Леонід Миколайович Кузьменко запропонував поїхати на Донбас».
Із 1954 року, після закінчення Львівського медичного інституту, Петро Степанович працював лікарем-хірургом у медико-санітарній частині Макіївського заводу ім. Кірова. З 1958 року починається його трудовий шлях у клініці факультетської хірургії Донецького медінституту. Тут він захищає кандидатську дисертацію, стає асистентом, а згодом доцентом. Після успішного захисту докторської дисертації Петро Степанович, вперше при Донецькому медінституті, організовує кафедру урології, яку він очолював майже 30 років.
Кафедра та клініка урології під керівництвом Петра Степановича Серняка стали справжньою «кузнею» лікарів-урологів та трансплантологів у Донецькій області, а також хранителем та популяризатором безцінного досвіду лікарів-практиків і вчених, як своїх, так і закордонних. За участю Петра Степановича була вивчена та застосована на практиці перша в Донбасі «штучна» нирка. Петро Степанович вперше в Донецькій області розробив та виконав пересадку донорських нирок, а також підготував лікарів-трансплантологів для Південного та Східного регіонів України, що є найвищим досягненням професора. У 80-ті роки під керівництвом Петра Степановича були проведені наукові розробки з покращення результатів хірургічного лікування захворювань статевої залози, пухлин нирок та сечового міхура, а також уросепсиса. Ним були удосконалені принципи діагностики та комплексного хірургічного лікування найбільш складної сечокам'яної хвороби - двостороннього нефролітіаза та каменів єдиної нирки. Ці наукові розробки стосуються не лише операцій на нирках та сечовивідних шляхах, але і паратиреоїдектомії, а також методу позаниркового очищення крові, що підвищувало операбельність пацієнтів.
Підвищений виробничий травматизм шахтарів наштовхнув Петра Степановича на розробку та удосконалення пластичних операцій на нирках та сечовивідних шляхах. Петро Степанович організував придбання та ефективне використання ендоурологічних інструментів, а також першого в Донецькій області літотриптора. За активної участі професора П.С. Серняка на базі кафедри урології було створене відділення ендоурології та літотрипсії, що підвищило якість лікування урологічних хворих. Висока працездатність, організаційні здібності та безпомилкове професійне новаторство допомогли професору Петру Степановичу Серняку підняти на новий рівень надання медичної допомоги урологічним хворим у Донецькій області.
Здобуток Петра Степановича як хірурга - приблизно 10 000 операцій на сечостатевих органах. В арсеналі його наукових досягнень - понад 500 публікацій з урології та трансплантології, серед них -7 монографій, 17 авторських свідоцтв і патентів на виноходи; 28 підготованих кандидатів та 7 докторів медичних наук. Петро Степанович є засновником сучасної школи урологів та трансплантологів у Донецькому краї. Як керівник та адміністратор він був і залишається вимогливим, але ніколи не втрачає рівноваги, такту, відчуття професійної колегіальності. Петро Степанович є неформальним лідером в урології Донбасу. За розробку та втілення в медичну практику методів діагностики, лікування та профілактики захворювань статевої залози професору П.С. Серняку була присуджена Державна премія Української РСР. За добросовісне ставлення до праці та досягнуті успіхи він неодноразово нагороджувався державними нагородами: орденом «Знак пошани», орденом «Трудового Червоного прапора», орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Його праця відзначена Державною премією України. У 1991 році йому було присвоєно звання «Заслужений працівник народної освіти». Незважаючи на досягнуті успіхи, Петро Серняк ніколи не забував свого коріння. Любов до рідної землі була поштовхом до дослідницької діяльності, також автор своєю роботою намагається консолідувати вихідців з рідного села. Він очолює організацію «Лемківщина» на Донбасі, збирає спогади лемків, сприяє видавництву книжок, які присвячені депортації лемків з Польщі. Кожного року бере участь у фестивалях «Лемківська ватра».
^ Галичанин В.О. Пірко – видатний дослідник історії Донбасу.
На захисті робіт у Малій Академії Наук в Донецьку молоді науковці – учні завжди з хвилюванням чекали, яку рецензію дасть на їхню роботу видатний історик, професор Донецького державного університету Василь Олексійович Пірко. Велику увагу він приділяв роботі з різними видами джерел. Наукова школа історичного дослідження, якою славиться історичний факультет Львівського державного університету ім. І.Франка, малау його особі гідного учня. В.О.Пірко товаришував з нашим краєзнавчим гуртком «Мій рідний край».
Василь Олексійович Пірко народився 24 лютого 1935 року в Волошиново Старосамбірського повіту на Дрогобиччині в селянській родині.
1950 року, закінчивши на відмінно сільську семирічку, вступив до Самбірського педагогічного училища. 1954 року продовжив навчання на відділенні історії історико-філологічного факультету Дрогобицького педагогічного інституту. 1956 року, у зв'язку з ліквідацією історичного відділення в Дрогобицькому педінституті, був переведений до Львівського університету.
На третьому курсі під впливом лекцій професора Д. Л. Похилевича захопився проблемами аграрної історії країн Центральної та Східної Європи. Робота в спецсемінарі з даної проблеми сприяла ознайомленню з основними видами джерел до її вивчення та набуття навичок самостійного їх опрацювання в Центральному державному архіві України (Львів), науковій бібліотеці університету та Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника. Уже 1957 року визначився з темою майбутньої дипломної роботи «Становище селян Самбірської економії у другій половині 17 століття», яка в основному ґрунтувалася на матеріалах місцевих архівів і заклала підвалини майбутньої кандидатської дисертації.
1959 року з відзнакою закічив університет і до 1963 року працював учителем історії та вихователем у школі-інтернаті у місті Хирів на Львівщині, де керував краєзнавчим гуртком і разом з учнями вивчав місцеву історію, а в період літніх канікул в процесі туристських походів і екскурсій вивчав історичні пам'ятки не тільки України та Молдавії, але й Москви та Ленінграда.
1963 року вступив до аспірантури при кафедрі історії південних і західних слов'ян Львівського університету. Під час навчання в аспірантурі в архівах і рукописних відділах бібліотек Києва і Львова ним була опрацьована велика кількість різних видів джерел, що давали можливість відтворити стан аграрних відносин на Перемишльщині наприкінці XVII — у XVIII ст., особливо це стосується такого виду джерел, які мало використовувалися дослідниками як ревізії, що охоплювали всі населені пункти регіону. Опубліковані ним в архівознавчих і джерелознавчих українських виданнях статті про цей вид джерел були схвально оцінені спеціалістами. На підставі ревізій, люстрацій та інвентарних описів населених пунктів різних форм власності в його кандидатській дисертації була дана всебічна оцінка стану аграрних відносин в Перемишльській землі в зазначений період. Зібраний в архівах матеріал було використано ним при редагуванні окремих нарисів і довідок з історії міст і сіл Львівської області, які в той час готувалися до видання в серії книг «Історія міст і сіл УРСР». Після закінчення аспірантури Міністерством освіти УРСР був направлений на роботу до Донецького університету, де працює з 1 вересня 1966 року й понині, пройшовши шлях від асистента до професора (з 1997 р.).
У 1970-1974 роках виконував обов'язки заступника декана історичного факультету. У 1980-1985 роках і від 1992 року завідує кафедрою історіографії, джерелознавства, археології і методики викладання історії. З його ініціативи з 1997 року при кафедрі відкрито аспірантуру за спеціальністю «Історіографія, джерелознавство і спеціальні історичні дисципліни», а з 2000 року спеціалізацію «Архівознавство».
Кандидатську дисертацію захистив 1970 року на тему «Помісне господарство Перемишльської землі в першій половині XVIII ст.», докторську — 1996 року на тему «Освоєння Степової України в XVI — XVIII ст.» Вона стала підсумком майже 30-річної його роботи в архівах Києва, Москви, Ленінграда, Харкова, Одеси, Ростова, Дніпропетровська, Воронежа у пошуку джерел до історії регіону в зазначений час. 1968 року був включений до авторського колективу з написання історії міст і сіл Донецької області. Це спонукало його до глибшого вивчення проблеми, підготовки і публікації статей, підбірок документів і монографій історії Степової України 16-18 ст. На сьогодні Пірко опублікував 2 збірника документів «Описи Харківського намісництва кінця 18 ст.» (Київ, 1991), «Джерела до історії населених пунктів Донеччини» (Донецьк, 2001), а також ряд монографій: «Заселення Степової України у 16-18 ст.» (Донецьк, 1998), "Заселення Донеччини у 16-18 ст. " (Донецьк, 2003), "Заселення і господарське освоєння Степової України у 16-18 ст. " (Донецьк, 2004), «Соляні промисли Донеччини у 17-18 ст.» (Донецьк, 2005 р.) та ін. Крім того, Пірко співатор близько 20 колективних монографій з питань історії Донецького регіону. Визначною є його робота "Галицьке село наприкінці 17 — першій половині 18 ст. (Донецьк, 2006).
З 1998 року він очолює на громадських засадах Донецьке відділення Науково-дослідного інституту історії козацтва при Інституті Історії України НАН України. Понад 10 років очолює краєзнавчу секцію Донецького відділення Малої Академії Наук і передає свої знання і досвід дослідницької роботи школярам. Пірко — член Наукового Товариства ім. Шевченка (Донецьке відділення) з 1997 р., Дійсний член НТШ з 2005 р. Редактор розділів і спеціальних випусків «Донецького вісника НТШ» з історії, редактор історичної редакції фахового журналу «Схід».
Під його керівництвом підготовлено 10 кандидатських дисертацій, 1 докторська дисертація, які в основному присвячені історії регіону. (Дод.Ж)
Пірко входить до складу редакцій таких наукових та науково-громадських видань: «Історичні та політологічні дослідження» (Донецький національний університет), «Південна Україна у XVIII — ХХ ст.» (Запорізький національний університет), «Схід» (Український культурологічний центр). Член авторських колективів фундаментальних історичних видань: «Історія міст і сіл УРСР» (Донецька область) (1969, 1974), «Історія робітників Донбасу» (1981), «Мала енциклопедія українського козацтва» (2000, 2002), «Український енциклопедичний словник» (1999, 2002).
Пірко — член двох спеціалізованих рад із захисту кандидатських і докторських дисертацій з історії, історіографії та джерелознавства.
За багаторічну педагогічну та громадську роботу нагороджений нагрудними знаками: «Отличник высшей школы СССР»(1985), «Відмінник освіти України» (2000), Грамотою Міністра освіти та науки України (2000), Грамотою Президента України (2003) за краєзнавчу роботу, двічі (в 2003 і 2005 рр.) нагороджувався грамотами Всеукраїнської спілки краєзнавців, двічі (2003, 2004) — грамотами голови м. Донецька за роботу зі школярами по лінії МАН, тричі (1998, 2003, 2004) удостоєний звання лауреата конкурсу «Ділова книга Донбасу», знаком Міністра освіти та науки України за наукові успіхи (2007). Удостоєний звання "Почесний краєзнавець Донеччини" (2008), Почесний професор Донецького національного університету.
Помер В.О. Пірко у 2010 році.
^ Розділ 2. Дружківчанин В. Крамаренко – гордість Львівського національного медичного університету.
Неподалік від нашої школи, яка знаходиться у селищі Горняк м. Дружківки, пройшла юність людини, яка стала видатним ученим у Львові.
З хвилюванням тримаю у руці книгу «Сув’язь поколінь», яка видана у Львові в 2009 році. Вона написана групою авторів на чолі з ректором Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького Борисом Зименковським. Книга присвячена 225 – річчю медичного університету і 155 – річчю фармацевтичного факультету цього навчального учбового закладу. Четвертий розділ видання присвячений історії розвитку кафедри токсикологічної й аналітичної хімії, яку майже 40 років очолював професор, державний стипендіат у номінації «Видатні діячі науки, освіти і культури» (1996р) Василь Крамаренко.
Його стартовим майданчиком у науку стало у 30 – х роках м. Дружківка.
Це був фанат своєї справи. Лекції читав без шпаргалок, мав феноменальну пам'ять. Він враховував, «що 80% студентів факультету були вихідцями із західних областей України, гарно розповідав зміст на українській мові», - згадує його учень, Василь Короткий, який зараз завідує аптекою у м. Дружківці/
Василь Крамаренко з’явився на світ 9 березня 1916 року в селі Береживка Чернігівської області в простій селянській родині. Ще тут його доля була відмічена бідою: за декілька місяців помирає батько від непосильної роботи. Мати сама виховувала дітей. Хлопчик росте розумним.
У кінці 20-х і 30-х років починає розповсюджуватись голод. На Чернігівщині немає шансів вижити. Мати відправляє юнака до дядька в Донбас. Федір Видаєв працював директором молокозаводу в радгоспі “Гірняк №1”, що під Дружківкою. Закінчує райфак при Торецькому заводі і визначив, що буде фармацевтом. В 1935 році він став студентом Одеського фармацевтичного інституту. Щорік приїжджав на канікули до родичів.
Після закінчення навчання Василь Крамаренко ставзавідуючим аптеки. У роки Великої Вітчизняної війни він учасник підпільного та партизанського руху (1941 – 1942 рр.). Був нагороджений орденами: Червоної Зірки,Вітчизняної війни II степеня. Війну В.Крамаренко закінчив у Чехії. Після закінчення війни В.Ф.Крамаренко став аспірантом кафедри фармацевтичної хімії Київського інституту, навчався під управлінням члена - кореспондента АН УРСР,професора Фіалкова Я.А.(1945 – 1947 рр.). З 1947 р. працював у Львівському медінституті асистентом,професором судової кафедри, деканом фармацевтичного факультету, проректором з навчальної роботи.
В.Ф.Крамаренко видав 250 наукових і навчально-методичних праць, і з них -3 монографії. Його посібник “Токсикологічна хімія” був виданий у 1989р.і 1995р., ним користуються студенти до сьогодні. Учений розробив метод ізоляції алкалоїдів і їх синтетичних аналогів із біологічного матеріалу. В 1982р. вперше в УРСР видав практикум”Хіміко-технологічний аналіз”. Його відкриттями користуються судові експерти всіх країн. Професор Крамаренко створив школу хіміків – токсикологів, підготував 35 кандидатів, 7 лікарів. Його студенти є високо посадовцями в Узбекистані, Латвії, Росії, в ліцеях України. Сьогодні у Львівському національному медичному університеті працює його донька – Галина Крамаренко – кандидат медичних наук, доцент, автор 100 публікацій тощо. Внук його - Сергій Крамаренко – аспірант, асистент кафедри токсикологічної і аналітичної хімії.
Багато сподвижників і студентів Василя Крамаренка знають як гарного товаришаі згадують добрим словом.
У місті Дружківка живуть родичі В.Ф.Крамаренка – це Верещагіни, Шаламови, чиїматері разом із ними в 20-х роках переїхали в Дружківку до Федора Видаєва й так залишилися тут. Тут є його внуки, правнуки, праправнуки – Мартопляс, Мороз.
Двічі вчений приїздив в Дружківку – в 1964 і 1974 роках.Згадує колишній студент Василь Короткий, зараз завідуючий аптекою у м. Дружківка: «Я народився на Чернігівщині в учительській сім'ї. Мій брат Валерій служиву Львові, я приїздив до нього на канікули. Після армії Валерій поступив до Львівського медінституту, а я став його студентом після закінчення школи у 1968 році. На фармфакультеті аналітичну хімію читав професор В.Ф.Крамаренко. Це був майстер своєї справи. Лекції читав без шпаргалок, мав феноменальну пам'ять»/
Згадує Галина Коротка: «Гарно згадую професора Крамаренка. Це був педагог, вчений від Бога. Невисокий, гарний, з кучерявим волоссям. Хлопці завжди заздрили йому. Він вимагав і в ту ж хвилину був добрим. Допомагав студентам у вирішенні побутових питань. Любив жартувати. Його внесок у розвиток науки неоцінений. Я думаю, що В Дружківці, його початком до науки, повинна бути меморіальна дошка, відкритий куток його пам’ятів міському історико - художньому музеї, а можливо, і присвоєне звання Почесного громадянина Дружківки. Лікар Неля Верещагіна: «Я закінчила Львівський медінститут в 60-ті роки. Завжди згадую Крамаренка. Коли б таких людейти (земля)інколи не посилала світу, зо глохла б нива життя.”
Держава піклувалася про нього, створила йому умови життя і роботи. Він жив на вулиці І.Франка, біля Стрийського парку. Тут залишилась його велика бібліотека, ліжко, де він міг відпочивати.
Деякі речі сім'я В.Крамаренка передала у краєзнавчий музей м. Дружківки.
В.Крамаренко трохи не дожив до своїх 83-ох років, помер у 1998 році, але за цей час він встиг залишити слід в науці і серцях рідних.
Силами ентузіастів – краєзнавців у 2010 році у Дружківському краєзнавчому музеї відкрився розділ, присвячений видатному вченому, професору Львівського національного медичного університету В.Ф. Крамаренко.
Приємно, що у цьому брали участь учні нашої школи.
Висновки
«Де народився – там і згодився», - говорить українське прислів’я.
Лемко П. Серняк стає видатним хірургом у Донецьку, хворі до нього їдуть з багатьох країн.Галичанин В. Пірко – відомий історик Донбасу.Наш земляк дружківчанин В.Крамаренко – видатний фармацевт м. Львова.
Галичина і Донбас стали рідними у долях цих видатних людей, як і в долях багатьох громадян України.
Спільним в їх долі і творчому житті є те, що вони вихідці з сімей робітників і селян. Період навчання і становлення як науковців приходить на 50 - 60 роки, розквіт таланту на 80 – 90-ті роки ХХ ст. Незалежна Україна високо оцінила їх працю. Ці люди не тільки талановиті у своїй галузі. «Працелюбство і чесність – ось важливі риси для вченого», - наказував П. Серняк на зустрічі з учнями нашої школи на «Лемківській варті». Ці риси притаманні і вченим, з якими ми познайомились.