Geum.ru

Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте

Вид материалаДокументы

Содержание


Для заказа доставки работы
Подобный материал:
1   2   3   4   5

Для заказа доставки работы

воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl


Висновки


І. Обґрунтовані наступні основні теоретичні висновки.

Підвищена увага до монетарних чинників господарського зобов'язального права в умовах ринкових відносин виникає у зв'язку з капіталізацією грошей, появою кризових явищ у платіжних відносинах, чому сприяють урізноманітнення форм власності та включення підприємств у конкурентну боротьбу, зникнення державної банківської монополії, врешті-решт завдяки залученню українських суб'єктів господарювання до міжнародних валютно-фінансових ринків, впровадженню нових платіжних засобів та виведенню великого обсягу коштів у тіньовий обіг.

Великий пласт проблем науково-практичного характеру можна виявити в системі господарських зобов'язань для наступного творчого осмислення та вдосконалення при виділенні грошових зобов'язань учасників господарських відносин в якості окремого інституту господарського права. Програмно-функціональний та предметно-прикладний характер господарсько-правового регулювання дозволяє вирішити більшість цих проблем, узгодивши економіко-правові інтереси приватних осіб та публічних організацій.

Поняття господарського грошового зобов'язання є похідним від загальноправового поняття грошового зобов'язання, під яким варто розуміти відносне правовідношення, у межах якого учасники наділені взаємними правами і обов'язками активного характеру з приймання передачі визначеної, або такої, що може бути визначена суми грошей, що є легальним засобом платежу. Господарські грошові зобов'язання – це грошові зобов'язання виробничо-комерційного або організаційно-технічного характеру, що опосередковують рух грошової форми вартості у сфері суспільного виробництва, спрямовані на максимальне задоволення господарських потреб учасників господарських відносин та існують в рамках, визначених нормами господарського права.

Система грошових зобов’язань господарського характеру виконує дві функції. Перша полягає у виділенні сукупності грошових зобов'язань, що мають суто господарську специфіку та є предметом господарсько-правового впливу (статична функція системи). Друга – передбачає побудову на підставі взаємопов'язаних та дієвих господарсько-правових засобів ефективної та рівноважної сукупності грошових зобов'язань господарського характеру, єдиних за духом та суттю правового змісту (динамічна функція системи господарських грошових зобов'язань).

Цілісність, упорядкованість, рівноважний стан та програмно-функціональна організація системи грошових зобов'язань господарського характеру є необхідною передумовою не лише для нормального функціонування товарно-грошових відносин, які становлять стрижень господарських процесів, але й для формування інструментальної основи для реалізації державної грошово-кредитної, інвестиційної, валютної та податково-бюджетної політики. Будучи закладеними в Господарському кодексі ці прояви державної політики вимагають чіткої уяви про можливу реакцію ринкового середовища на засоби державного впливу.

Саме з цієї ідеї випливає необхідність закладення в систему грошових зобов'язань господарського характеру програмно функціональних елементів публічного характеру, які утворюватимуть налаштованість цієї системи на взаємодію з державно-владними інструментами монетарного характеру. Мова йде про обмеження на використання іноземної валюти в якості валюти боргу та платежу, примус до своєчасного повернення в Україну валютної виручки, стимулювання безготівкових розрахунків, пристосування платіжних операцій до бухгалтерського та податкового обліку, обмеження свободи волевиявлення в рамках безпеки грошових операцій та непорушення прав інших суб'єктів, підтримання цілісності системи загалом, пристосування до контрольно-наглядових заходів та чинників прискорення фінансово-грошового обігу (в т. ч. за допомогою впровадження ефективних механізмів примусового стягнення грошових боргів у рамках виконавчих процедур та банкрутства), встановлення підстав та порядку визнання недійсними правочинів, що не відповідають публічним інтересам у сфері грошового обігу, попередження проникнення в грошові відносини доходів, здобутих злочинним шляхом, ін.

Причому, виникаюче у такій спосіб поєднання приватних та публічних інтересів у правовому регулювання порядку виникнення, зміни та припинення, зокрема виконання грошових зобов'язань, потребує гармонізації як один з одним, так і з чинниками економічної системи, вітчизняними традиціями господарських відносин, а також з величезним масивом нормативно-інституційних важелів міжнародних валютно-фінансових відносин в умовах глобальних фінансів. Цього важко досягти, якщо розглядати майнові та організаційні аспекти грошових зобов'язань окремо один від одного. Господарсько-правовий підхід не лише орієнтує на цю єдність, алей пропонує дієві заходи щодо утвердження суспільного господарського порядку в цій сфері.

Обґрунтованими способами підвищення якості господарсько-правового регулювання тут служить не лише глибоке, багатостороннє та комплексне тлумачення актів господарського, цивільного та фінансового законодавства, але й подальше вдосконалення поза "революційних" руйнацій господарсько-правових норм, перш за все, уточнення та нарощування систематизованих у Господарському кодексі положень про грошові зобов'язання, в тому числі за обґрунтованими в роботі пропозиціями. Натомість, подальших розробок потребують проблеми застосування грошових зобов'язань між суб'єктами структурованих господарських систем, господарські грошові зобов'язання держави та територіальних громад, узгодження з цих питань позицій фінансово-правової та господарсько-правової наук та ін.

Рішення суду лише у разі реституції за недійсним договором породжує грошове зобов'язання майново-господарського характеру. В інших випадках судове рішення забезпечує примусове виконання існуючого грошового зобов'язання.

Організаційно-господарські зобов'язання грошового характеру утворюються на підставі адміністративного договору чи іншого управлінського рішення в межах державних, корпоративних та інших господарсько-управлінських відносин, спрямованих на утворення умов для функціонування в сфері господарювання легального засобу платежу та управління грошовими активами господарської організації.

Поза грошовими зобов'язаннями рух коштів є лише технічною стороною економічних процесів, позбавленою суб'єктно-вольового елементу, а отже не здатною бути об'єктом економічного регулювання. Лише в тому випадку, коли грошові відносини мають системні принципи існування, єдиний порядок приймання-передачі предмету грошових зобов'язань, здатність до юридичного опосередкування кредитних, страхових, фондових, облікових та валютно-конвертаційних операцій, форму відображення вартості товарів (робіт і послуг) та інші правові інститути взаємодії учасників господарських відносин, тобто забезпечена динамічна рівновага в сфері функціонування грошових зобов'язань, лише тоді можна розраховувати на прогнозування певних наслідків впливу, а значить і здійснювати заходи грошово-кредитної політики.

Майново-господарські зобов'язання, в тому числі грошового характеру, за участю держави лише до певної міри можуть вважатися такими, що підпадають під заходи оперативно-управлінського впливу. Об'єктом управління в цих відносинах понад нормативно-правовий вплив вступають форми та методи організації діяльності державного апарату з приводу формування пропозиції чи акцепту на адресу інших учасників господарських відносин.

Державному впливу на грошово-кредитні відносини найбільш притаманні непрямі методи (економічне стимулювання). Але без конструктивного поєднання непрямих методів з прямими методами (адміністративно-господарським примусом) у цій сфері неможливо організувати сучасні товарно-грошові відносини, підтримати рівень купівельної сили національної грошової одиниці, забезпечити порядок у фінансово-господарському обігу.

Одним з провідних напрямів погодження приватних та публічних інтересів у сфері функціонування грошових зобов'язань учасників господарських відносин має виступити системне державне санкціонування тих актів локальної нормотворчості та ділових звичаїв, які вироблені в фінансово-господарській системі. Зокрема, в умовах глобальних фінансів потребують уведення у правове поле транскордонні недержавні комп'ютерні платіжні системи та електронні гроші, для чого необхідно використати досвід ЕС.

Техніко-процедурні питання господарсько-фінансових відносин не мають виноситися на розгляд законодавця. Натомість, матеріально-правові засади відповідних відносин, досі врегульовані в підзаконних актах (окремі адміністративно-господарські санкції, граничні суми відповідних касових та готівкових операцій, норми резервування кредитних коштів), потребують закріплення в законах, у тому числі в ГК України.

Господарський кодекс є оптимальним інструментом законодавчого відображення специфіки господарських грошових зобов'язань по відношенню до грошових зобов'язань загальноцивільного та фінансового характеру, дозволяє системно вирішувати проблеми правового регулювання в сфері грошового обігу та функціонування грошових зобов'язань господарського характеру, сприяє налагодженню правопорядку в сфері кредитно-грошових відносин та гармонізації специфічних українських законодавчих правил щодо професійної фінансової діяльності з законодавством ЕС.

Проблеми руху грошей в системі господарських зв’язків, зокрема в середині великих господарських систем, мають вирішуватися за допомогою наукового та законодавчого інструментарію не лише фінансового права, але й господарського права, інакше виникає неприродне відділення товарних елементів від грошових у системі єдиних за економічною сутністю відносин.

За відсутності публічно-правових механізмів уведення грошей у рамки легального платіжного засобу унеможливлюється здійснення у правових формах господарсько-договірних та фінансово-податкових зв'язків. Обігові та вартісні функції грошей не лише можуть становити об'єкт державно-правових заходів, алей за відсутності таких заходів неможливо забезпечити стабільне функціонування товарно-грошового обігу у сучасній економіці.

Правові конструкції господарських грошових зобов'язань, особливо приватноправового змісту, якими б устояними вони не були, яку б давню історію теоретичного обґрунтування вони не мали, не можуть гостро входити у протиріччя з економічними відносинами та засадами фінансово-господарської політики держави. Юридичне відображення змісту цих зобов'язань об'єктивно потребує відображення сучасних економічних механізмів.

Потреби детінізації відносин у сфері функціонування грошових зобов'язань господарського характеру вимагають пристосування податкової системи до реальної господарської практики, в тому числі орієнтувати на оподаткування, перш за все, прибуткової діяльності підприємців, уніфікацію податкового та бухгалтерського обліку, стягнення податків з дохідної частини бізнесу, а не з витратної, скасування ПДВ, який сьогодні призводить до обов'язку сплачувати податок при неодержанні оплати за продукцію та стимулює корупцію, зміщення акцентів від оподаткування господарсько-виробничих на оподаткування споживчих грошових операцій тощо.

Неузгодженість положень ГК України з положеннями ЦК України стосовно регулювання грошових зобов'язань може тлумачитися лише як виняткове явище, що основане на вторгненні норм ГК України в сферу окремих приватно-майнових відносин, які за природою не мають особливостей застосування в сфері господарювання. Не можуть вважатися дефектними положення ГК України про особливість визначення в сфері господарювання валюти боргу, строку нарахування штрафних санкцій та складу збитків, презумпція залікового характеру неустойки, грошова форма неустойки, положення про стягнення за порушення грошових зобов'язань господарського характеру збитків у повному розмірі тощо.

Науково-прикладне визначення та підтримання стилю господарсько-правової спеціалізації дозволяє досягти рівноважного та прогнозованого стану системи господарсько-правового регулювання грошових зобов'язань. Чинниками цього стилю є: розуміння професійно-орієнтованих елементів господарсько-грошових відносин по відношенню до інших приватно-майнових відносин; уникнення дублювання приватноправових положень там, де відсутнє особливе регулювання; відтворення системоутворюючих засад суспільного господарського порядку, в тому числі налаштування відносин на рівноважне відтворення заходів грошово-кредитної політки держави; спрямованість господарсько-правових інструментів на відображення перехідної моделі економічного розвитку, в т. ч. з допомогою збереження господарсько-правових традицій, для попередження руйнівних наслідків економічних реформ; прогнозованість та внутрішня логіка відповідного регулювання тощо.

Розмежування юридичних ознак та юридичних властивостей грошей дозволяє визначити співвідношення необхідного та похідного в правовій організації грошових зобов'язань. Юридичні ознаки грошей – це сукупність нормативно-інституційних встановлень про гроші, які виділяють ці предмети із усього різноманіття інших об'єктів майнових прав, дозволяють їм служити об'єктом погашення боргів і передбачають примусові заходи стосовно осіб, що відмовляються визнавати легальну силу грошей. До цих ознак відносяться: наявність закону, як правило конституційного, що встановлює назву і номінал грошової одиниці; здатність грошової одиниці обраховувати майнові борги; натурально-речовинна визначеність готівкового грошового знака; наявність організованої державою грошової системи, правил емісії та форм обігу грошей; наявність заходів юридичного забезпечення легальної платіжної сили грошей, зокрема не лише цивільно-правового, але й публічно-правового змісту (забезпечення касових операцій, примус до повернення в країну валютної виручки, обмеження і ліцензування валютних операцій тощо).

Юридичні властивості грошей – це еволюційно сформовані характеристики грошей, що активно використовуються в правовому регулюванні грошових операцій. Під кутом зору господарсько-правових особливостей доречно визначати вихідні (рухливість, абсолютна еквівалентність, замінність, споживаний характер, подільність, абсолютна еквівалентність і конвертованість) та похідні властивості грошей (абсолютна господарська корисність та універсальність).

Безготівкові гроші – це лише щаблина у розвитку грошової системи “монети – паперові гроші – безготівкові гроші”. Використання кожного із зазначених засобів має особливості, але охоплюється єдиним поняттям грошей, визнаних державою законним засобом платежу.

Динаміка законодавчих перетворень вимагає визнати безготівкові кошти особливого роду річчю, що існує у якості спеціальних записів на банківських рахунках про легальний платіжний засіб. Легальна платіжна сила цих грошей у сфері господарювання за багатьма параметрами переважає платіжну силу готівковки. Спостерігається своєрідне роздвоєння інституційного відображення прав на безготівкові кошти, коли суб'єкту господарювання у відносинах з уповноваженим банком належить зобов'язальне право вимоги на безготівкові кошти, а у відносинах з контрагентами, податковими та іншими державними органами, засновниками – законодавством визнається право власності клієнта банку, що проявляється у можливості їх бухгалтерського обліку, застави, кредитування, погашення податкових зобов'язань тощо.

Хоча юридичні властивості грошей вимагають застосування правового режиму власності, проте запровадження дуалізму речових прав на майно унітарних господарських організацій, що володіють основними засобами на праві оперативного управління чи господарського відання, призвело б до невиправданого ускладнення порядку обліку майна та послабило би контрольно-наглядові функції держави та інших засновників стосовно цих організацій. Кошти можуть передаватися в довірче управління лише в порядку інституту фінансового трасту, як різновиду професійних фінансових послуг та не можуть опосередковувати відносини між засновником і підприємством.

Комерційні, інформаційно-психологічні, податково-облікові, планово-прогнозні та інші професійно-орієнтовані чинники господарської діяльності доводять об'єктивність приписів ст. 189 ГК України про ціну як істотну умову господарського договору. Ціна не набуває вирішального значення в договорах, які не мають господарського характеру. Тут спрямованість дій окремого споживача на укладання одиничного договору означає те, що споживач будь-яким чином бажає набути (позбутися) майна чи отримати послуги (роботи) на умовах ціноутворення, не гірших від звичайних. Для підприємця факт переговорного процесу, тим паче погодження товарної складової договору, зазвичай нічого не вартий без встановлення конкретної ціни товару (послуги, роботи), тому що товар оцінюється суб’єктом господарювання не з точки зору його споживної якості, а з позиції виробничо-комерційних можливостей, які у цього суб’єкта виникають з отриманням цього товару. Це передбачає, специфічні вимоги, від яких повною мірою залежить ціноутворення: обсяги закупівлі, строки отримання товару, транспорт доставки, місце розвантаження, систематичність поставок, пристосованість до зайнятих на виробництві механізмів та агрегатів, наявність обслуговуючого персоналу, можливості перепродажу товару, нарешті, податковий режиму обігу товару.

Застосування "звичайних", або тих, що визначаються експертним шляхом, цін при опосередкуванні господарських договірних зв'язків, несе несприятливі наслідки. Зокрема, похибки у ціноутворенні унеможливлюють нормальну комерційну діяльність. Цінова визначеність договорів стримує девальвацію національної валюти (через фіксацію номінальних боргів), сприяє контрольно-наглядовим суспільним очікуванням та попереджає тіньові операції. Ціна є тією ж складовою в предметі двостороннього господарського зобов'язання, якою є власно характеристика товару (послуги, роботи).

Лише в окремих випадках, зокрема, у разі відступлення права негрошової вимоги чи переведення негрошового боргу, коли метою договору є організаційно-технічні вигоди сторін, може вестися мова про об'єктивну відсутність цінової визначеності господарського договору.

Могутнє економіко-правове значення має обмеження свободи сторін господарського договору у визначенні валюти боргу та валюти платежу (ст.ст. 189, 198 ГК). За наявності вираження боргу в іноземній валюті самі платежі незмінно тяжіють до використання іноземної валюти, провокуючи тіньові платежі. Крім того, податковий і бухгалтерський облік не можуть бути ефективно пристосовані до грошового еквівалента, який повсякденно змінюється. Валютні застереження провокують девальвацію національної грошової одиниці, але у відповідних умовах не здатні вирішити проблему збереження капіталів навіть для окремого кредитора. По-перше, знецінюються тимчасово вільні кошти суб'єктів господарювання; по-друге, виникають їх прямі втрати у результаті банкрутства тих контрагентів, які не змогли привести свою діяльність відповідно до ритму девальваційних процесів; по-третє, відбувається зниження ділової активності на ринку, викликане необхідністю підбору не просто платоспроможних контрагентів, а динамічно платоспроможних контрагентів, тобто таких, які мають можливість примножувати свої активи відповідно до динаміки девальваційних процесів. Це робить практику заборони "валютних застережень" виправданою не тільки з точки зору публічного, але й приватного інтересу.

Застосування валютного застереження в договорі не може вважатися однозначним винятком з принципу номіналізму грошових зобов'язань. Встановленням валюти боргу, відмінної від валюти платежу, сторони передбачають винятки із принципу номіналізму тільки для валюти платежу. Валютні застереження не можуть тлумачитися як заборонені лише для тих видів господарських договорів, які передбачено в розділі IV ГК – загальногосподарський характер цих обмежень вимагає їх поширення на будь-які господарські договори, навіть якщо регулювання їх змісту здійснює ЦК.

Можна говорити про дві особливості форс-мажорних обставин, що можуть звільнити суб’єкта господарювання від відповідальності за неналежне виконання грошового зобов’язання. По-перше, це припускається лише у випадках, зазначених у законі, договорі або формалізованому звичаї. По-друге, "форс-мажорні" обставини в сфері грошових зобов'язань суб'єктів господарювання викликають лише тимчасову неможливість виконання, тобто зупиняють, а не припиняють виконання.

Категорія черговості виконання грошових зобов'язань у сфері господарювання потребує виділення трьох аспектів, один з яких ґрунтується на активній, а два на пасивній формі їх реалізації. Перший виникає на підставі активних дій банку з приводу виконання платіжних документів, ініційованих відносно коштів клієнта на банківському рахунку. Другий – передбачає градацію вимог кредиторів (стягувачів), що задовольняються з маси майна суб'єкта господарювання – юридичної особи, який ліквідується відповідно до ст. 61 ГК України, ст. 112 ЦК України, Закону “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, ст. 44 Закону "Про виконавче провадження". Третій – заснований на формально-розрахунковому (тому "пасивному") віднесенні тієї чи іншої суми, що надійшла кредиторові від боржника, на погашення того чи іншого грошового зобов'язання.

Положення ст. 534 ЦК які застосовують поняття процентів та неустойки у другій черзі задоволення вимог ущемляють право кредитора одержати повну неустойку на проценти. При вдосконалюванні ЦК України необхідно або виключити поняття неустойки зі ст. 534, що призведе до необхідності розглядати неустойку поза сукупної проблеми черговості й, таким чином, нараховувати її на кожну одиницю простроченого боргу (така модель дії в Російській Федерації), або віднести її до першої черги задоволення грошового боргу, збільшивши кількість черг до чотирьох. Крім того, ЦК України не здійснює розмежування понять основного та простроченого боргу (останній зазвичай більш обтяжений штрафними санкціями). Це може призводити до зловживань кредиторів, а тому необхідно в ст. 534 ЦК закріпити погашатися простроченої заборгованості перед непростроченою. Призначення платежу в платіжному дорученні не може служити підставою для зміни черговості погашення вимог, зазначеної в законі.

Грошове зобов'язання є тим винятком із правила ст. 193 ГК (ст. 529 ЦК), що припускає можливість часткового виконання виходячи із змісту грошового зобов'язання та звичаїв ділового обігу.

Обмеження в законодавстві строків погашення векселів, виданих підприємствами державного сектора економіки, а також обмеження строків виконання інших грошових зобов'язань для державних підприємств, що мають бюджетну заборгованість, має правові наслідки лише для керівників державних підприємств, але не може впливати на права їх контрагентів – суб'єктів недержавного сектора економіки.

Строк погашення податкових векселів: а) може відноситися безпосередньо до порядку погашення податкового зобов'язання, коли вексель виконує платіжну функцію (при відстроченні податкових платежів), або цей строк може б) визначати час, протягом якого платник податків повинен виконати інше господарське зобов'язання, щоб одержати можливість погашення вексельного зобов'язання. Тут податковий вексель виконує забезпечувальну функцію (вексель, який оформляється для підтвердження права підприємства з іноземними інвестиціями на пільги зі сплати митних платежів).

Момент виконання грошового зобов'язання у разі безготівкових розрахунків залежить від того, публічно-правовий чи приватноправовий характер мають відносини відповідних сторін, який вид безготівкових розрахунків, яка форма відповідальності банку перед суб'єктами платежів тощо.

Вимоги ст. 197 ГК про місце платежу як місцезнаходження кредитора в момент виникнення зобов'язання можуть стосуватися лише готівкового способу виконання грошового зобов'язання. При безготівковому способі платежу у випадку, якщо кредитор і боржник обслуговуються різними банками, місцем виконання приватно-господарського грошового зобов'язання є банк кредитора, якщо інше не встановлено сторонами грошових правовідносин. При публічно-правових платежах місцем платежу має вважатися банк платника, адже завдяки принципу соціальної орієнтованості економіки на суб'єкта господарювання не може бути покладено ризик неспроможності банка виконати публічні платежі. Це правило Закону "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" має бути перенесено на будь-які інші публічно-господарські платежі.

Дострокове виконання боржником грошового господарського зобов'язання, на відміну від більшості інших (“товарних”) зобов'язань, а також окремих цивільно-правових грошових зобов’язань, допускається виходячи із суті цього зобов'язання, якщо інше не встановлено в законі або договорі, але має супроводжуватися компенсацією кредиторові процентів та можливих збитків дострокового повернення коштів. Єдиним способом дострокового виконання може стати платіж у безготівковій формі, натомість у цьому разі на платника лягає ризик неплатоспроможності банківської установи, що може виникнути між фактичним та погодженим строком платежу. Якщо сторони обмовили готівковий платіж як спосіб виконання зобов'язання, то у цьому разі на боржника повинні покладатися додаткові витрати, викликані зміною способу виконання, зокрема, щодо оплати кредитором касових послуг банку.

Обґрунтування російських дослідників (В. А. Бєлов, О. М. Садіков, Д. Г. Лавров, Л. О. Новосьолова), які розглядають проценти за користування чужими коштами в умовах прострочення в якості особливого роду збитків є такими, повністю відповідають приписам ч. 2 ст. 625 ЦК України. Категорія відсотків, що називається в гл. 26 ГК України, є тотожна поняттю процентів. Але згадування цієї категорії при характеристиці штрафних санкцій не означає ототожнення цієї міри відповідальності з штрафними санкціями (неустойка, пеня, штраф), а лише служить підставою для їх розмежування, зокрема, щодо періоду нарахування (порівняти ч. 4 ст. 232 та ч. 6 ст. 232 ГК).

Співвідношення збитків (ст. 229 ГК) і негативних процентів є заліковим у тому розумінні, що компенсація негативних процентів де-факто завжди зменшує збитки кредитора, а тому збитки мають стягуватися в частині, не покритій “негативними” процентами. Сторона, що прострочила виконання грошового господарського зобов'язання, має відшкодувати іншій стороні збитки (ст. 229 ГК), які за відсутності доказів про більш значний розмір визначаються на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, а також штрафні санкції.

Для несвоєчасного повернення коштів за судовим рішенням про стягнення грошового боргу не можна застосовувати положення ЦК України про збереження майна без достатньої правової підстави. При порушення грошового зобов’язання суд ухвалює рішення, яке встановлює правову підставу для повернення коштів. До цих відносин мають бути цілком застосовані положення ст. 229 ГК та ст. 625 ЦК України про сплату збитків, у тому числі процентів при простроченні виконання грошового зобов'язання.

За оспорюваним недійсним договором не є правомірним нарахування процентів за користування бенефіціаром чужими коштами з моменту їх отримання до рішення суду про недійсність договору, адже сам факт "оспорюваності" таких договорів унеможливлює абсолютну впевненість особи в безпідставності володіння коштами. З моменту ухвалення такого рішення суду можуть нараховуватися і відповідно стягуватися з бенефіціара доходи, які він міг отримати в результаті володіння коштами, отриманими від первісного володільця, – для визначення цих доходів за аналогією можуть застосуватися проценти, встановлені законом для позики. Оскільки з моменту рішення суду про примусове стягнення коштів за недійсним договором починається прострочення виконання грошового зобов'язання, встановленого рішенням суду, то з цього моменту і до моменту фактичного повернення коштів первісному володільцеві до боржника мають застосовуватися проценти за користування чужими коштами згідно з ст. 625 ЦК, а також відшкодовуватися збитки, що перевищують ці проценти та виникли у первісного володільця в результаті прострочення повернення йому коштів (ст. 229 ГК). Відповідно за нікчемним договором доходи мають відшкодовуватися бенефіціаром з моменту отримання грошей, адже він не може не знати про недійсність зобов'язання.

Вимоги ст. 1071 ЦК України про судове рішення як підставу примусового стягнення коштів з банківських рахунків боржників не відповідає, по-перше, публічно-правовим процедурам виконавчого провадження, а, по-друге, потребам господарських механізмів, що вимагають ефективного та оперативного стягнення безспірних боргів. Норми ЦК України можуть обмежувати права приватних кредиторів на стягнення коштів за їх самостійними (непримусовими) вимогами до боржника, проте не призвані обмежувати права державної виконавчої служби, яка діє на підставі і у спосіб, передбачений у публічно-правовому законі "Про виконавче провадження", накладати арешт та здійснювати стягнення за рахунок коштів на банківських рахунках боржника. Додаткові формальні процедури судового підтвердження дій державного виконавця використовуються недобросовісними боржниками для уникнення від сплати боргів. Законодавчого забезпечення потребує прискорення реалізації виконавчих документів про стягнення грошових коштів, що має ґрунтуватися на розширені прав державних виконавців за одночасного збереження можливості судового оскарження їхніх дій.

Необхідно в новому ГПК віднести судове провадження за спорами про стягнення грошових боргів до особливого (спрощеного) провадження, що виключає участь свідків, перенесення розгляду справи у зв'язку з неявкою сторін тощо. Крім того, необхідність віднесення до наказового провадження у новому ГПК вимог щодо накладення арешту та стягнення на кошти боржника на банківських рахунках, підтвердження визнаної претензії та рішень третейських судів та інших безспірних вимог.

Проблеми черговості виконання банками платіжних документів, поданих одночасно в банк самим платником або органами, повноважними законом здійснювати примусове стягнення коштів, за умови недостатності коштів платника на банківському рахунку випливають з формулювань ст. 1072 ЦК України. Ці положення не враховують особливість виконавчого провадження, зокрема, вимагають від банку контролювати зміст судових рішень, вести облік заборгованості та здійснювати інші функції, що покладено на державну виконавчу службу Законом "Про виконавче провадження". Це не лише утворює численні колізії, а й фактично не виконується.

Економічна та юридична природа відносин, що виникають у сфері банківського обслуговування, цілком вписується в можливість використання коштів з кореспондентських рахунків банків для погашення вимог кредиторів банків. Водночас доречно встановити першочерговість задоволення вимог клієнтів за розрахунково-касовим обслуговуванням перед вимогами інших кредиторів банків у разі недостатності майна останніх для задоволення всіх вимог кредиторів. Заборона на видаткові операції як форма арешту банківських рахунків має бути закріплена в Законі "Про виконавче провадження" для випадків, коли боржник добровільно не сплачує грошовий борг.

Можна виділити дві групи грошових зобов'язань у господарських системах: а) між структурними підрозділами, а також між структурними підрозділами та головним органом юридичної особи (внутрішньогосподарські відносини); б) між дочірніми підприємствами, а також між дочірніми підприємствами та центрами господарських систем, як то: материнська компанія, холдинг, господарське об'єднання, транснаціональна корпорація, промислово-фінансова група (внутрісистемні господарські відносини).

Особливістю цих зобов'язань є їх планово-господарський характер, що виходить на рівень примату групового (колективного) інтересу господарської системи над приватними фінансово-господарськими інтересами суб’єктів, які входять до їх складу. Розгляд цих зобов'язань інструментами приватного права не можливий, адже форма виникнення, зміни та припинення грошових зобов'язань тут залежить від локального адміністрування з боку центру виробничо-фінансової системи та її сукупних планово-програмних цілей. Необхідність комплексних фінансово-правових та господарсько-правових рішень у цій сфері виникає у зв'язку з тим, що без врахування загальних правил (потреб) господарської діяльності, які виходять за рамки монетаристики та прив'язують фінансову діяльність господарського комплексу до його сукупної виробничо-комерційної діяльності, неможливо забезпечити належну правову організацію фінансів підприємств та їх об'єднань.

Заперечення окремих науковців із приводу правового характеру відносин у середині господарських систем насправді торкаються не принципової неможливості такого регулювання, а лише обсягу такого регулювання. Крім того, держава, встановлюючи внутрішньогосподарські правила обігу грошей та грошових зобов'язань у рамках господарських об'єднань та підприємств державної та комунальної форм власності, здійснює не локальне, а повноцінне правове регулювання, яке має досліджуватися в рамках господарсько-правової науки.

Цілком виправданими в сфері грошових зобов'язань господарських систем, у тому числі транснаціональних корпорацій залишаються пропозиції науковців, вироблені ще за часів СРСР щодо застосування грошових санкцій у відносинах між господарським об'єднанням та підприємствами, що входять до його складу, централізованого фінансування капітальних вкладень через єдиний рахунок об'єднання, про впорядкування непланового перерозподілу всередині господарського об'єднання вільних коштів та про врахування характеру дій кожного суб'єкта системи при перерозподілі майнової шкоди, спричиненої порушенням зобов'язання, в тому числі використання зобов'язально-договірних форм для розвитку бригадних форм організації та стимулювання праці.

Правова робота з оперування грошовими зобов'язаннями – складова управління грошовими потоками господарської організації, що має на меті обрання творчого способу формалізації її грошових зобов'язань задля оптимізації руху грошових коштів та товарів, податкових зобов'язань, пристосування до поточних і перспективних господарських планів організації.

Правова робота з оперування грошовими зобов'язаннями господарської організації вимагає: а) аналізу ризиків, оперативних та перспективних переваг і недоліків виникнення, зміни та припинення тих чи інших грошових зобов’язань, б) налагодження оперативного обліку дебіторської та кредиторської заборгованості господарської організації, в) використання адекватних способів забезпечення грошових зобов'язань, які дозволяють попередити порушення виконання зобов'язань контрагентами, але у той же час не заважає динаміці господарських відносин, г) обрання способів стягнення боргів за безспірними грошовими зобов’язаннями шляхом звичайних виконавчих процедур відповідно до Закону "Про виконавче провадження" або процедур банкрутства у відповідності із Законом "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", ґ) використання диференційованих правових інструментів оформлення угод задля оптимізації податкових зобов’язань, д) прискорення або уповільнення обігу грошових коштів шляхом маневрування грошовими зобов'язаннями, і) залучення банківських установ, гарантів та інших суб’єктів, які здатні сприяти виконанню грошових зобов'язань, нарешті, ї) ефективного використання оперативно-господарських санкцій та інших мір самозахисту суб'єктів господарювання, а також заходів відповідальності за порушення іншими особами грошових зобов'язань тощо.

Поняття оптимізації податків, зокрема при оперуванні грошовими зобов'язаннями має отримати суспільне визнання та чіткі господарсько-правові рамки правомірного вчинення, а не заперечуватися.

Теорія сумісних стимулів, що фактично реалізована сьогодні у законодавстві про державне фінансування інноваційної діяльності, неприродно розрахована на її неризикований характер та неодмінну прибутковість отриманих результатів такої діяльності. Це має бути переглянуто для державних капіталовкладень у сфері інновацій.

В сфері грошових зобов’язань господарського характеру за участю держави та територіальних громад варто виділити групи відносин у залежності від того, чи мають вони паритетний, чи субординаційний характер. Перші виникають у спосіб, рівнозначний з виникненням горизонтальних господарських зобов’язань. Другі – під час перерозподілу централізованих коштів державного бюджету, виконання його видаткової та дохідної частини та мають публічно-фінансовий характер.

Господарсько-правові грошові зобов'язання виникають з правовідносин першої групи, в тому числі з угод, що укладаються в забезпечення державної грошово-кредитної політики, з неподаткових доходів бюджетів, у тому числі за надання послуг суб'єктам господарювання, отримання дивідендів від діяльності підприємств державної та комунальної форм власності (фінансова рента), державного кредиту, сфері міжнародного економічного співробітництва держави тощо.

Стосовно другої групи відносин господарсько-правові заходи мають обмежену дію, тут перевагу мають фінансово-правові норми. Натомість, зміст грошових зобов'язань публічно-фінансового характеру потребує дослідження з точки зору відповідності потребам господарюючих суб’єктів при вступі ними в сферу бюджетно-податкового упорядкування, зокрема, з питань державної підтримки суб’єктів господарювання (ст. 19 ГК).

Повноцінна участь суб’єктів державної та комунальної форм власності у господарських відносинах неможлива без забезпечення механізмів реалізації заходів майнової відповідальності, зокрема, щодо примусового стягнення грошових боргів. Для цього необхідно усунути інструментальні та інституційні проблеми в цій сфері, в тому числі пристосувати примусове провадження до бюджетного процесу, запровадити визнання субсидіарних боргів державним та комунальним боргом, встановити заборону на утворення суб'єктів господарювання публічними установами, крім уповноважених державних та комунальних органів, встановити заборону на поруку суб'єктів господарювання державної та комунальної форми власності за боргами юридичних осіб інших форм власності, розробити механізм трансформації виконавчого провадження і банкрутства державних підприємств та організацій у механізм державного субсидування заходів щодо їх санації.