Законодавство про основні політичні
| Вид материала | Закон |
- Законодавство україни про видавничу справу, 150.62kb.
- Типові тематичний план І програма навчання посадових осіб І спеціалістів з питань охорони, 193.21kb.
- Політичні партії та їх участь у державному апараті, 179.27kb.
- «Екологічне законодавство України», 205.05kb.
- Тарас Андрусяк історія політичних та правових вчень, 3273.38kb.
- Історія політичних та правових вчень лекції ЗмІст, 3260.43kb.
- План. Вступ. Політичні вчення епохи Реформації. Вчення про політику Н. Мак’явелі. Політичні, 94.16kb.
- О. В. Михайлов господарське законодавство (право) Курс лекцій, 7599.32kb.
- Закону України «Про доступ до публічної інформації», 100.6kb.
- Тема предмет вивчення курсу, основні поняття, методи та основні цілі курсу Предмет, 60.95kb.
1 2
НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ
імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
ЛИЗОГУБ ВІТАЛІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ
ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ОСНОВНІ ПОЛІТИЧНІ
І ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА І СВОБОДИ ПІДДАНИХ
РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ –
НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Спеціальність: 12.00.01 – теорія і історія держави і права;
історія політичних і правових вчень
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Харків-2004
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі історії держави і права України і зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України
Науковий керівник – доктор юридичних наук, професор Гончаренко Володимир Дмитрович, завідувач кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого.
Офіційні опоненти:
- доктор юридичних наук, професор Святоцький Олександр Дмитрович, Головний редактор журналу „Право України”
- кандидат юридичних наук, доцент Грозовський Іван Миколайович, проректор з наукової роботи, Гуманітарний університет „ЗІДМУ”
Провідна організація – Національний університет внутрішніх справ України, кафедра історії держави і права, м. Харків
Захист відбудеться 27 жовтня 2004 р. о 9.00 годині на засіданні спеціалізованої ради Д 64.086.02 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.
Автореферат розісланий 24 вересня 2004 року
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Гончаренко В.Д.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. Сучасна незалежна Україна вибрала свій подальший шлях історичного розвитку – побудову демократичної, соціальної, правової держави. Стаття 3 Конституції України проголошує: "Людину, його життя і здоров'я, честь і достоїнство, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. ... Затвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".
Незалежна Україна приєдналася до основних міжнародних угод по правах людини. Повага і дотримання прав і основних свобод людини було головною умовою вступу нашої держави в Раду Європи і в даний час залишається одним з основних вимог членства в Європейському Союзі.
Однієї з найважливіших проблем на шляху демократизації Української держави є формування громадянського суспільства - суспільства розвинутих соціально-економічних, політичних і духовно-моральних відносин, що автономне і незалежне від держави, що будує відношення з ним на основі визнання пріоритету суспільства і необхідності його державі. Громадянське суспільство не може насаджуватися "зверху" і впроваджуватися "за планом" навіть під впливом міжнародно-правових зобов'язань. Воно - природний і закономірний результат розвитку соціальних відносин, наступності правових традицій.
Одна з фундаментальних основ громадянського суспільства - це висока правова культура його громадян. Людина, щоб відстоювати свої права і свободи, повинна почувати себе вільною. Хоча за десятиліття радянської влади це почуття в більшій мірі було підірвано, даний період у розвитку нашого суспільства не зміг перекреслити багатовікову вітчизняну історію. Протягом сторіч збройна боротьба народних мас за свободу, "за волю" відбувалася одночасно з розвитком вітчизняної філософської думки, у якій ідеали загальної рівності і братерства були визначальними.
В другій половині ХІХ - початку ХХ століття вперше в історії Російської держави ідея захисту прав людини одержує широкий розвиток у юридичній літературі і деякою мірою була закріплена в законодавстві. Скасовується кріпосне право, створюються економічні і юридичні передумови для розвитку капіталістичних відносин.
Історія України нерозривно пов'язана з історією Росії. Наші народи і наші держави на віка об'єднали загальну культурну, філософську і правову спадщину. Далеко не все в цій спадщині викликає розуміння і заслуговує схвалення. У наших відносинах було чимало "чорних" сторінок. Населення України, як і Росії в цілому, несло тяжкі державні повинності, але, крім того, ще і випробувало дискримінацію по національній ознаці. Тому загальна боротьба народів Росії за свої громадянські і політичні права, що найбільше гостро розгорнулася в другій половині ХІХ - початку ХХ століття, стала заставою успішної боротьби українського народу за своє національне самовизначення, за свою незалежність. Російське й українське суспільство вперше у своїй спільній історії осягали демократичні цінності і здобували досвід демократичного розвитку.
Щось подібне відбувається й у сучасній Україні. Переймаючи закордонні стандарти демократії, вітчизняним законодавцям дуже важливо знати власний історичний досвід у цій сфері. Останні роки були проведені деякі дослідження, що стосуються розвитку російської й української доктрини прав людини дореволюційного періоду. Однак комплексного аналізу стану й еволюції законодавства в період другої половини ХІХ - початку ХХ століття практично ще не було, а наявний матеріал уривчастий і не систематизований.
Автор дисертації зробив спробу внести певний вклад у розробку даної проблеми, і дати більш повне уявлення про законодавчі заходи для захисту, головним чином, громадянських та політичних прав і свобод підданих Російської імперії в другій половині ХІХ - початку ХХ століття.
Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн в межах цільової комплексної програми Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого "Актуальні проблеми історії Українського національного державотворення" (державна реєстрація № 0186.0.0070872).
Головною метою і задачею дослідження є комплексний аналіз законодавства про основні громадянські і політичні права і свободи (право на особисту недоторканність, право на майнову недоторканність, свобода економічної діяльності, свобода пересування, свобода створення союзів, суспільств і подачі петицій, свобода віросповідання, свобода друку) підданих Російської імперії в другій половині ХІХ - початку ХХ століття для виявлення тенденцій і закономірностей формування зачатків демократичних відносин у Росії і на території України, зокрема, у цей період історії.
Для досягнення мети дослідження поставлені наступні задачі:
- показати вплив російської й української суспільно-політичної і юридичної думки на розвиток російського законодавства про громадянські і політичні права підданих у другій половині ХІХ - початку ХХ століття;
- показати вплив політичних процесів, що відбувалися в дореволюційному російському суспільстві, на розвиток законодавства з громадянських і політичних прав;
- розкрити зміст і розвиток інституту підданства в законодавстві Російської імперії в другій половині ХІХ - початку ХХ століття;
- виявити основні підходи як представників влади, так і вчених, мислителів того часу до законодавчого закріплення громадянських і політичних прав підданих Російської імперії в зазначений період;
- розкрити характерні риси російського законодавства про основні громадянські і політичні права;
- установити вплив на зазначений комплекс прав взаємин держави й особистості, держави і російської громадськості.
Об'єктом дослідження є правові відносини, що існували між Російською державою і його підданими в другій половині ХІХ - початку ХХ століття.
Предмет дослідження складає законодавство про основні громадянські права і політичні свободи (право на особисту недоторканність, право на майнову недоторканність, свобода економічної діяльності, свобода пересування, свобода створення союзів, суспільств і подачі петицій, свобода віросповідання, свобода друку) населення Російської імперії. Особлива увага приділяється вивченню взаємозв'язку між дореволюційними російськими філософськими і юридичними ідеями та концепціями про права і свободи людини і формуванням законодавства в цій сфері.
Методологічна основа дисертаційного дослідження. Для досягнення наукової об'єктивності і вірогідності результатів дійсної роботи були використані загальнонаукові і спеціальні методи дослідження, що широко застосовуються в сучасній історико-правовій науці:
- метод об'єктивності використаний для встановлення імовірності і повноти використаної в процесі дослідження інформації;
- діалектичний метод - для аналізу розвитку суспільно-політичних і правових концепцій по правах людини, представлених у роботах дореволюційних російських учених, і встановлення їхніх взаємозв'язків із законотворчістю в Російській імперії в другій половині XІХ - початку ХХ століття;
- історико-правовий метод - для характеристики змісту прав і свобод підданих Російської імперії на різних етапах розвитку держави аж до революційних подій 1917 р.;
- порівняльно-правовий метод - для визначення поняття "підданий Російської імперії" та його основних прав і свобод у другій половині XІХ - початку ХХ століття;
- спеціально-юридичний метод - для аналізу положень різних російських законодавчих актів і законопроектів по правах людини в зазначений період.
Теоретична основа дослідження. Як теоретичну основу дослідження були використані наукові праці, насамперед, дореволюційних російських учених: А. С. Алексєєва, Н.А.Бердяєва, В.М.Гессена, А.С.Градовського, Н.Езерського, В.В.Іванівського, И.А.Ільїна, Б.А.Кистяковського, В.О.Ключевського, М.М.Ковалевського, Н.М.Коркунова, П.И.Новгородцева, П.И.Пестеля, К.П.Победоносцева, И.А.Покровського, А.Н.Радищева, Г.Г.Савича, М.Н.Свєшникова, В.С.Соловьйова, Н.С.Таганцева, В.А.Удинцева, Б.Н.Чичерина й інших дослідників кінця XІХ - початку XX століття.
Найважливішу роль для проведення дослідження зіграли роботи сучасних українських і російських учених. Серед них варто виділити роботи Г.Б.Гальперина, О.І.Чистякова, В.Ю.Багдасарова, Н.И.Васильєва, В.Д.Гончаренко, Н.М.Золотухиної, І.А.Ісаєва, М.І.Левиної, О.Д.Святоцького, С.С.Секеринського, Т.А.Філіппової, Н.Н.Страхова, М.В.Цвіка, А.Н.Ярмиша, В.К.Пінкевича, В.М.Курицина, Н.Г.Патрушева, Н.А.Азаркіна, П.М.Рабиновича, В.В.Леонтовича, В.В.Левицького, В.Сичової, Г.Йоффе, Г.М.Даниленко, М.Ш.Кіян.
Нормативно-правовою базою роботи стали Повні зібрання законів Російської імперії, царські маніфести та укази, інші нормативно-правові акти Російської імперії.
Наукова новизна дисертаційного дослідження визначається тим, що дана дисертація є самостійною завершеною роботою, першим в Україні комплексним дослідженням монографічного характеру інститутів підданства й основних громадянських прав і політичних свобод населення Російської імперії другої половини ХІХ - початку ХХ століття.
У дисертації обгрунтовується ряд нових наукових положень, отриманих особисто здобувачем, а саме:
1. Вперше в історико-правовій науці України обґрунтований висновок про те, що в другій половині XІХ - початку ХХ століття в законодавстві Російської імперії вперше в історії держави громадянські права і політичні свободи підданих знайшли своє комплексне нормативне закріплення.
2. Одержала подальший розвиток теза про те, що ідея прав людини в Росії мала власну специфіку і ґрунтувалася на вітчизняних культурних, духовних і правових традиціях. Вплив західноєвропейських ідей про права людини на формування відповідного російського законодавства був значним, але не вирішальним.
3. Розвинуто положення про те, що законодавче розширення громадянських прав і політичних свобод людини в досліджений період припускало поступове їхнє введення одночасне з розвитком у російському суспільстві капіталістичних відносин.
4. Вперше в історико-правовій науці зроблений висновок про те, що найбільші законодавчі перетворення в сфері прав і свобод російських підданих у другій половині XІХ - початку ХХ століття були проведені у відношенні права недоторканості особи.
Уперше для попередження свавілля при здійсненні державними органами каральної функції законодавчо закріплювалися наступні загальні початки, що складають гарантії права недоторканості особи:
1) покарання, зв'язане з позбавленням волі, могло бути призначене тільки судом;
2) судові органи при призначенні покарань, зв'язаних з обмеженням особистої волі, були обмежені визначеними правилами, покликаними забезпечити їхнє безстороннє відношення до підданих Російської імперії.
5. Вперше в історико-правовій науці України обґрунтований висновок про те, що в Російському законодавстві і правовій науці другої половини XІХ - початку ХХ століття майнова недоторканність і свобода здійснення якої б не було економічної діяльності (торгівлі, промисловості, ремісництва, сільського господарства) розглядалися як центральні елементи правового статусу особистості.
6. Зроблено висновок про те, що в законодавстві Російської імперії другої половини XІХ - початку ХХ століття збереглися істотні обмеження низки найважливіших основних прав і свобод підданих. Їхнє законодавче закріплення, на думку влади, могло вести до небажаних для правлячої верхівки перетворень державного ладу і суспільного порядку країни. До них насамперед відносилися: свобода пересування; свобода зборів і асоціацій; свобода віросповідання; свобода друку; право на подачу петицій.
Разом з тим, видання Маніфесту від 17 жовтня 1905 року стає відправним моментом у подальших істотних перетвореннях законодавства стосовно основних прав і свобод підданих Російської імперії.
7. Одержала подальший розвиток теза про те, що діяльність Державної думи Російської імперії, з одного боку, демонструвала величезний інтерес до проблеми прав і свобод людини в самих широких прошарків населення, а з іншого боку - ставала важливим фактором, що впливає на реформування законодавства в цій сфері.
Практична значимість роботи. Практична значимість роботи складається з розвитку окремих теоретичних положень науки історії держави і права.
Теоретичні результати дисертації можуть бути використані в науково-дослідницькій роботі, зв'язаній з правами і свободами людини, а також у науково-освітній діяльності в рамках викладання навчальних курсів "історія держави і права України", "історія держави і права зарубіжних країн".
З практичної точки зору дисертаційне дослідження розраховане, насамперед, на юристів, що вивчають історію держави і права, істориків, політологів, практичних працівників державних органів.
Апробація результатів дослідження. Теоретичні висновки, сформульовані в дисертації, були відображені в наукових публікаціях здобувача й обговорені на конференціях молодих учених "Актуальні проблеми історії держави і права", що проходили в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого в 2000, 2001, 2002 рр.
Публікації. Основні положення дисертації знайшли відображення в наступних статтях, опублікованих у наукових спеціальних (фахових) періодичних виданнях з юридичних наук, затверджених Вищою атестаційною комісією України: "Інститут підданства в законодавстві Російської імперії" // Проблеми законності. Вип. 39. Х: НЮАУ, 1999; "Поняття стану і становища по зводу законів Російської імперії" // Проблеми законності. Вип. 40. Х.: НЮАУ, 2000; "Право майнової недоторканності в законодавстві Російської імперії" // Проблеми законності. Вип. 46. Х: НЮАУ, 2001, а також у тезах доповідей і наукових повідомлень на наукових конференціях.
Структура дисертації визначається її цілями, задачами і предметом дослідження. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, що включають десять підрозділів, висновків і списку використаної літератури (184 джерел). Загальний обсяг дисертації - 207 сторінок, з них основного тексту 187 сторінок. Кількість використаних джерел - 184.
ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано її мету, розкрито методи дослідження, аналізується стан її наукової новизни, теоретичне і практичне значення роботи.
Розділ перший – „Історіографія”.
У процесі дослідження встановлено, що проблема політичних і громадянських прав підданих у Російській імперії в другій половині XІХ - початку ХХ сторіччя і її окремих питань торкалися у величезній кількості наукових праць дореволюційного, радянського і пострадянського періодів.
При цьому чітко визначити аспекти проблеми, що підлягають дослідженню в рамках кандидатської дисертації виявилося досить складно. Для цього треба було виробити ряд спеціальних методів, що були сформульовані у виді загальних зауважень і використовувалися для обробки літератури.
По-перше, за рамками предмета дослідження залишилися деякі політичні права, зв'язані за участю населення в керуванні державою (виборче право, право на доступ до державної служби і т.д.). Такий підхід зв'язаний з тим, що в процесі аналізу ми рахували раціональним зосередити увагу на тих політичних і громадянських правах і свободах, що знайшли своє нормативне закріплення в законодавстві Російської імперії в другій половині XІХ століття. Перелік даних прав викладений у першій частині Маніфесту 17 жовтня 1905 року.
По-друге, в історико-правовому аспекті основні громадянські права підданих Російської імперії досліджуються не в руслі цивілістики, тобто як майнові і зв'язані з ними особисті немайнові права, а винятково в руслі конституційного права, чи права, що відносяться до області особистого життя й індивідуальної свободи людини.
По-третє, дореволюційні правові, політичні і філософські ідеї і концепції, що торкаються проблеми законодавства про основні громадянські і політичні права підданих нерозривно зв'язані з їхньою еволюцією. Дані ідеї і концепції нерідко знаходять своє пряме втілення в нормах дореволюційного права, а дискусії між прихильниками тих чи інших доктрин є найважливішим способом розвитку юридичної науки.
По-четверте, у процесі дослідження перед нами виникло запитання: яку з класифікацій прав, свобод і обов'язків людини і громадянина використовувати як теоретичну основу. Дану класифікацію можна проводити в залежності від різних критеріїв.
Насамперед, варто розрізняти права і свободи людини та права і свободи громадянина (підданого в державах з монархічною формою правління).
Так, права і свободи людини визначаються як права і свободи автономного індивіда без обліку його зв'язку з визначеною державою. Реалізація прав і свобод людини обумовлена приватним інтересом і здійснюється за допомогою інститутів громадянського суспільства. До таких прав відносяться право на життя, свободу, особисту недоторканність, свободу думки, світогляду, віросповідання.
Права і свободи громадянина розглядаються, як юридичні можливості тільки громадян визначеної держави, правовий статус яких зв'язаний з наявністю стійкого політико-правового зв'язку між особою і державою. Тому ці права і свободи громадянина знаходяться в сфері взаємин індивіда і держави, тобто публічних інтересів. Це права, які стосуються насамперед керування державою: право на громадянство (підданство), на свободу поєднуватися в політичні партії, право збиратися мирно без зброї.
Слід також зазначити, що права людини і громадянина в залежності від спрямованості потреб особистості стосовно сфери суспільних відносин розділяються на фізичні, особисті (у нашому досліджені громадянські), політичні, економічні, гуманітарні, права на соціальний захист.
Однак, система прав і свобод підданих у законодавстві Російської імперії побудована не на основі приведеної сучасної класифікації.
Справа в тім, що питання про єдину класифікацію прав і свобод підданих у юридичній науці того часу не тільки не було дозволено, але не було навіть поставлено. Таким чином, у процесі дослідження ми вирішили керуватися переліком прав і свобод, запропонованих Царським маніфестом 17 жовтня 1905р.
По-п'яте, у нашому дослідженні правові політичні і філософські ідеї та концепції виступають як невід'ємний елемент, що пояснює головні етапи розвитку законодавства про основні громадянські і політичні права і свободи підданих Російської імперії в другій половині XІХ - початку ХХ століття.
По-шосте, за рамками дослідження знаходиться:
а) проблема абсолютизму, як форма державного правління в Російській імперії;
б) проблема судової реформи 1864, що має важливе значення в процесі еволюції законодавства про основні громадянські і політичні права.
У результаті аналізу проблеми основних політичних і громадянських прав і свобод нами встановлено, що в роботах досліджень даного питання існує два підходи:
1) Широкий філософський правовий підхід з позицій категорій: прав людини, рівності, свободи особи, що дозволяє:
а) установити взаємозв'язок між законодавчим закріпленням політичних і громадянських прав і розвитком правової думки;
б) виявити концептуальні підходи до проблеми громадянських і політичних прав підданих російських дореволюційних мислителів.
Даний підхід знайшов відображення в роботах Н.А.Бердяєва, П.І.Новгородцева, Б.А.Кистяковського, И.А.Ільїна, Б.Н.Чичерина, В.С.Соловйова, С.Л.Франка, Ю.Г.Гамбарова.
2) Вузький (юридичний підхід) з позицій правових категорій: недоторканість особи, майна, житла, свободи пересування, економічної діяльності та ін.
Даний підхід має місце в роботах А.С.Алексєєва, В.В.Іванівського, А.Градовського, М.Н.Свєшникова, М.М.Коркунова та ін.
У радянській науці до проблеми законодавства про основні громадянські і політичні права свободи підданих у дореволюційній Росії домінував критичний підхід, загальний напрямок якому задав В.І.Ленін, який відзначив розрив між правами і свободами, що декларуються, та політичною реальністю.
В оцінці урядових реформ, що торкаються громадянські і політичні права і свободи підданих у радянській історико-правовій науці, немає різко протилежних точок зору. Майже усі вчені одностайні в тім, що дані реформи були спрямовані на введення основних початків буржуазного конституціоналізму. Однак, більшість радянських учених недооцінювали конкретну роль, що зіграв інститут громадянських і політичних прав у розвитку форми правління в Російській імперії.
Визначений внесок у дослідження історії цензури внесли вже в радянський час такі вчені, як О.А. Омельченко, П.М. Федченко.
У 90-х рр. вийшли публікації російських і українських авторів (А.С.Логвинюков, В.К.Пинкевич, М.И.Левіна, А.Н.Ярмиш, Н.Г.Патрушева, А.Я.Аврех, Н.А.Азаркін, В.Ю.Багдасаров, М.Ш.Кіян), що досліджували окремі аспекти проблеми законодавства про основні громадянські і політичні права та свободи підданих Російської імперії.
Однак перераховані роботи дослідників, що торкаються проблеми законодавства про основні громадянські і політичні права в Російській імперії в другій половині ХІХ - початку ХХ століття, або являють собою аналіз розвитку правової, філософської і політичної думки, або фрагментарно торкаються окремих питань поставленої проблеми.
Таким чином, назріла необхідність у першому комплексному аналізі законодавства про основні громадянські і політичні права та свободи підданих Російської імперії другій половині ХІХ - початку ХХ століття.
Розділ другий – „Інститут основних політичних і громадських прав і свобод у контексті розвитку законодавства Російської імперії у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття”.
Розділ складається з трьох підрозділів:
- „Розвиток законодавства про права і свободи підданих Російської імперії до початку ХХ століття”;
- „Інститут підданства у законодавстві Російської імперії у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття”;
- „Початок ХХ століття – період реконструкції інституту громадянських і політичних прав і свобод”.
У першому підрозділі аналізується виникнення окремих елементів у контексті політичних і громадянських прав і свобод на початку XVIII століття.
Окремим періодом в розвитку інституту політичних і громадянських прав і свобод стає епоха петровських реформ, коли були знищені практично всі прояви незалежності та вільнодумства. Але навіть Петро І у своєму указі 1722 р. „О хранении прав гражданских” заявляв не тільки про необхідність забезпечення цих прав на рівні законодавства, а й на рівні практичної реалізації. Після смерті Петра І деякі свободи і вільності отримало лише дворянство. Катерина ІІ власноруч складала „Проекты законов о Правах жителей или людей среднего Рода”. Але реального переходу від розмірковувань до законодавчого закріплення хоча б окремих прав підданих не відбулося не тільки в епоху Катерини ІІ, але й Олександра І, хоча законопроектна робота в цій сфері в той час вже тривала.
Політика Миколи І була кроком назад в порівнянні з попереднім періодом. Вона характеризувалася особливою консервативністю та відсутністю будь-яких прогресивних змін у сфері прав людини. З приходом до влади Олександра ІІ у країні починаються ліберальні перетворення, що знайшли своє відображення у селянській, судовій, земській та інших реформах, що значним чином розширювали інститут прав підданих.
У епоху Олександра ІІІ знову починається період контрреформ, обмежень проявів лібералізму в тому числі і громадських, і політичних прав населення Російської імперії.
У другому підрозділі другого розділу „Інститут підданства у Російській імперії на початку ХХ століття” аналізується зміст і значення даного інституту, як одного з центральних елементів правового статусу населення Російській імперії. В процесі дослідження розглядаються різні точки зору на зміст поняття „підданства”, порядок його набуття та втрати.
Третій підрозділ другого розділу „Початок ХХ століття – період реконструкції інституту громадянських і політичних прав”. Початок ХХ століття розглядається як переломний етап розвитку інституту громадянських і політичних прав.
Реформи законодавства в галузі основних політичних і громадських прав, що мали майже кардинальний характер розглядаються у зв’язку з політичними подіями, діяльністю уряду по підготовці і проведенні цих заходів, які почались ще перед початком революційних подій 1905 року.
З прийняттям Маніфесту від 17 жовтня 1905 року „Про вдосконалення державного порядку” та „Основних законів Російської імперії” в редакції від 23 квітня 1906 року громадянські і політичні права і свободи були виведені на новий конституційний рівень. Однак у історико-правовій науці оцінка ролі цих нормативних актів неоднозначна.
Оцінка Маніфесту в радянській історичній і історико-правовій науці в основному негативна. Проте, багато учених вважали, що Маніфест декларував основні положення буржуазного конституціоналізму, але абсолютно не гарантував їхню реалізацію. Сучасними дослідниками Маніфест 17 жовтня 1905 р. розглядається як російський варіант Декларації прав людини. Разом з тим, Маніфест мав величезне суспільно-політичне значення. Робота по підготовці текстів Основних законів, що розвивають положення Маніфесту від 17 жовтня 1905 р., велася державною канцелярією.
Законопроект, підготовлений державною канцелярією, подібною радикальністю не відрізнявся, хоча і був досить революційним для свого часу. Пропозиції про передачу повноважень по складанню і прийняттю Основних законів, що створювалася в той момент Державній думі підтримки в царському уряді не знайшли.
Назва глави, присвяченої конституційним правам і обов'язкам населення Російської імперії, змінювалося кілька разів. Подальший розвиток інститут основних громадянських і політичних прав і обов'язків одержав у законодавчій діяльності Державної думи.
Незважаючи на те, що Перша Державна дума проіснувала ледве більш 2-х місяців - 73 дня (з 27 квітня по 8 червня 1906 р.), велика частина її депутатів зайняла прогресивну позицію з питань про права і свободи російських підданих. Були підготовлені наступні законопроекти фундаментальної важливості: про скасування страти; про недоторканість особи, житла і приватного переписування; про громадянську рівність; про свободу друку, зборів та союзів. У цілому 13 законопроектів так чи інакше стосувалися прав і свобод російських підданих.
Робота Другої Державної думи, що проіснувала деяким більш Думи першого скликання (20 лютого - 2 червня 1907 р.), з питань прав особистості виявилася менш успішною. І тільки Дума третього скликання, скликана 1 листопада 1907 р., і яка стала єдиною, якій удалося проіснувати весь відведений їй п'ятилітній термін повноважень, повернулася до розгляду прав російських підданих. Нею обговорювався проект закону про недоторканість особи, були прийняті закони про соціальні права, а саме, про відпочинок торгових службовців і страхування робітників.
Розділ третій – „Основні громадянські права і політичні свободи підданих Російської імперії в другій половині XІХ - на початку ХХ століття”.
Перший підрозділ третього розділу „Право на недоторканість особи”.
Під правом недоторканості особи прийнято розуміти заборону зробити довільно які б те ні було дії, що зазіхають на життя, здоров'я, свободу, особисте життя й інші блага, що належать людині і громадянину.
Даний інститут має основне значення для всього комплексу прав особистості і виступає, поряд з недоторканністю майна, його центральним елементом.
Царський маніфест 19 лютого 1861 р. скасував кріпацьку залежність - самий тяжкий вид обмеження особистої волі. Право на особисту свободу і недоторканність знайшла сама численна частина підданих Російської імперії. З цього часу право на недоторканість особи формується в правовий інститут, що надає і гарантує свободу особи як з боку приватних осіб, так і з боку держави.
Подальше законодавче закріплення право на особисту недоторканність одержало в Судових статутах, прийнятих під час проведення судової реформи і затверджених Олександром ІІ 20 листопада 1864 р.
Для попередження сваволі при здійсненні державними органами каральної діяльності були встановлені наступні загальні принципи: 1) покарання, зв'язане з позбавленням волі, могло бути накладене тільки судом; 2) суд при накладенні покарання був зв'язаний визначеними правилами, що забезпечують його неупередженість.
Перший зазначений принцип закріплювався в статті 10 ІX тому Зводу законів Російської імперії 1876 р. видання. Ця стаття говорила: "Ніхто не може бути позбавлений прав стану чи обмежений у цих правах інакше, як по суду за злочин".
Поряд із системою загальних судів Російської імперії існували органи адміністративної юстиції, що володіють функціями судового характеру, і система спеціальних судів (військових, морських і духовних) повноважних обмежувати недоторканість особи.
Право недоторканості особи може бути обмежено в зв’язку з здійсненням певних дій, які порушують права інших осіб, в тому числі, якщо суд визнає дані дії такими.
Згідно з цим принципом на право недоторканості особи могли бути накладені обмеження лише як: кара за злочин; спосіб позбавити підозрілого в злочині відхилитися від суду; міра попередження і припинення злочину.
Разом з тим, для попередження свавілля при здійсненні державними органами карної діяльності запроваджувалися окремі обов’язкові умови. Так, кара зв’язана з обмеженням або позбавленням свободи особи, могла бути накладена лише судом.
Російське законодавство передбачало широкі повноваження адміністративних органів, які значно звужували сферу судового контролю за проведення ряда правопорушень. Повноваження адміністративної юрисдикції визначені в статті 1214 Статута Карного судочинства (1864 та 1892 рр., статті 1239 (1876 р. видання)).
Після судової реформи 1864 року важливими принципами, які забезпечували права і свободи російських підданих, і, перш за все, їх особистої недоторканості, стали об’єктивність і безсторонність. В законодавстві вони виражені в вимогах до судів, органів дізнання і попереднього слідства керуватися суворо визначеними правилами.
Слід розглянути деякі особливості забезпечення права на особисту недоторканість з боку органів попереднього слідства і дізнання.
До 1860 р. попереднє слідство в повному об’єму проводилось органами поліції. З 1860 р. в Російській імперії згідно з принципом розмежування судової і адміністративної влад повсюдно вводяться установи судових слідчих. По загальному правилу, поліція своїми діями не втручається в діяльність слідчої влади. Вона володіла владними повноваженнями лише в тій мірі, настільки це було необхідно для підготовки судового слідства. При цьому судовий слідчий міг відмінити будь-яке розпорядження поліції. Більш того, російське законодавство встановлювало певні міри стягнення, накладені на чиновників поліцейського відомства за перевищення своїх повноважень.
Особливу категорію складали справи по державних злочинах. Дізнання по них проводили особливо призначені особи згідно з нормами Статута Карного судочинства під нагляданням міністра юстиції, шефа жандармів, при особистій присутності прокурора судової палати.
На поліцію покладалися широкі зобов’язання, як то, повідомляти слідчого прокурора чи його товариша про кожну подію, до прибуття судового слідчого проводити дізнання, збирати певні дані для попереднього слідства і інше.
Крім цього для збереження слідів злочину поліція мала право застосовувати міри, які, по загальному правилу, застосовував лише судовий слідчий.
Російське законодавство встановлювало точні межі прав, якими міг користуватись слідчий для обмеження особистої свободи підозрюваного.
Важливе місце в системі гарантій недоторканості особи займало право затриманого на оскарження постанови по своєму затриманню. По російському законодавству існував особливий порядок перегляду такого роду постанов. Закон розглядав два рода осіб, які мали повноваження переглядати постанови судового слідчого при затриманні: особи, зобов’язані переглядати в силу посадового стану (судді, прокурори), і особи, до яких затримані могли звертатись з проханням про перегляд постанов.
Значний недолік дореволюційного російського законодавства полягав в тому, що воно цілком не регламентувало строки утримання під вартою, чим надавалась повна свобода слідчим і поліцейським органами.
Одною з мір обмеження права особистої недоторканості, зокрема недоторканості житла, було право судового слідчого на проведення домашнього обшуку. Так назване право „домашньої недоторканості” регулювалось статтею 357 Статута Карного судочинства, а також статтями 359, 363.
В результаті судової реформи другої половини ХХ століття були признані теорія побічних доказів, свобода суда керуватись внутрішнім переконанням, введено суди присяжних. Важливе значення мало признання однакового права в судовому змаганні прокурора і підсудного бо його захисника.
Слід підкреслити, що прогресивні зміни в російському законодавстві супроводжувались з наявністю цілої системи виключень, які підривали вплив і авторитет нововведень. Наприклад, особливі повноваження поліцейських і інших адміністративних органів по попередженню і припиненню злочинів.
В сукупності питань про права і свободи підданих (в тому числі недоторканості особи) Російської імперії займає проблема участі збройних сил і застосування вогнепальної зброї при рішенні неординарних ситуацій. Згідно ст.688 Звід Законів (вид. 1892 р.) війська можуть бути викликані громадськими владами для охорони порядка і внутрішньої безпеки при не хватці поліції. Це давало змогу царській владі зловживати і занадто широко і необ’єктивно трактувати це положення (коли виникала загроза монархічній владі). Існували також тимчасові правила застосування зброї поліцейськими і жандармськими чинами.
Питання недоторканості особи на початку ХХ століття зберігають основні принципи, закладені в законодавстві Російської імперії з середини ХІХ століття.
Нове теоретичне осмислення і законодавчі положення по правах і свободах підданих вніс царський маніфест 17 жовтня 1905 року „Про удосконалення державного порядка”, а також діяльність І-ІІ і ІІІ-ї Державних Дум.
В процесі реформ царизма на початку ХХ століття здійснена спроба радикально змінити законодавчі розпорядження відносно правових положень російських підданих.
Другий підрозділ третього розділу „Свобода пересування. Зміна постійного місця проживання (осілості)”.
Основним нормативним актом, який регулює переміщення підданих і іноземців на початку ХХ століття був Статус про паспорта і збіглих.
Всі піддані Російської імперії повинні були десь приписані. Це місце вважалось осілістю. Згідно статті 1 Статута про паспорта і збіглих, ніхто не може відлучатися з місця проживання без узаконеного вида або паспорта. Визначальне значення для установлення місця постійного проживання мала належність до певного стану, тобто існували деякі особливості визначення місця осілості для дворян, представників духовенства, купців, міщан, селян і ремісників. Найбільш детально визначалась осілість дворян.
Характерними особливостями Російської імперії було те, що в ній існували певні обмеження в праві на зміну постійного місця проживання по національним і релігійним ознакам. Так, наприклад, право постійного місця проживання на просторі Російської імперії мали лише євреї: купці першої гільдії, ті, що мали вчені ступені, або закінчили курс навчання в вищих учбових закладах, в тому числі медичні працівники і прирівняні до них.
Разом з тим і в місця проживання для євреїв існували певні обмеження, зокрема заборонено селитись поза міст і містечок, набувати нерухоме майно або таке орендувати, управляти і розпоряджуватися ним. В 1884 і 1885 рр. євреям заборонено набувати землі в західних губерніях в селян і поміщиків. Євреї не допускались займати деякі посади міського управління, а також окремих службових посад. По загальному правилу євреї не мали можливості поступати на державну службу, за винятком тих, які мали університетську ступінь доктора, магістра чи диплом першого ступеня. Вступ євреїв в вищі навчальні заклади було обмежено процентними нормами.
Пореформене законодавство початку ХХ століття майже не торкалось становища євреїв.
Що стосується обмежень по релігійним ознакам, то заборонялось розкольникам всіх сект селитись в західних губерніях і межах Бессарабської губернії, не дозволялась зміна місця осілості сектантам скопців, духоборів, іншим членам сект, які вважались особливо шкідливими.
В Російській імперії були встановлені відмінні паспорта для окремих категорій підданих, існували деякі умови, які затрудняли отримання паспорта. По загальному правилу видавались лише термінові паспорта, за винятком чиновників, звільнених від служби, їх вдовам і дочкам, нижніх військових чинів в відставці і їх дружинам. Вони мали можливість одержати безтермінові паспорти.
Найбільші пільги надавались чиновникам і дворянам. Для купців заміною паспорта служили річні посвідчення. З січня 1883 р. вони були замінені особливими посвідченнями про належність до купецького сімейства. Право на переміщення громадських і військових службовців, поряд з регламентацією Статуса про паспорта і збіглих, було зв’язано з їх службовим станом.
Священнослужителі й монахи не мали права відлучатись без відома свого духовного начальства.
Порядок видачі паспортів чітко розмежовував податні стани від неподатних. Одною з найбільш тяжких повинностей податного стану була військова повинність (рекрутчина).
В дореволюційному російському законодавстві була розроблена система санкцій за порушення постанов про паспорта, які містилися в Статуті про попередження і припинення злочинів і Уложенні про покарання карні і виправні.
Одним з найбільш серйозних правопорушень вважалась відсутність паспорта, що відразу підводилось до поняття збіглих або бродяг.
Законодавство Російської імперії не містило вказівок і не закріпляло прав переходу з підданства Росії в підданство інших держав. Що стосується паспортної системи розрізнялись лише паспорта з поверненням, для російських підданих, і без повернення для іноземців.
Паспорта система Російської імперії носила дискримінаційний характер і забезпечувала тотальний контроль за переміщенням в державі як для своїх підданих, так і для іноземців.
Третій підрозділ третього розділу „Майнова недоторканість і свобода економічної діяльності”.
Право майнової недоторканості в Російській імперії вважалось ще в більшій мірі невід’ємним ніж право особистої недоторканості.
По загальному правилу, відношення державної влади до майнових прав підданих базувалось на наступних принципах:
- ніхто на міг бути полишених наданих йому майнових прав;
- якщо об’єкт права власності був необхідний для громадських потреб, то власник мав право на попереднє одержання справедливого винагородження. Винятком виступала конфіскація майна.
Випадки втрати майнових прав в другій половині ХІХ століття достатньо докладно регламентована в російському законодавстві. Втрата майнових прав по суду не носила характер конфіскації, тобто перехода цього майна і власність держави. Зміна майнових прав відбувалась в зв’язку зі смертю власника на користь його законних спадкоємців.
Конфіскація майна застосовувалась в випадках державного злочину. В цілому вона характеризується положеннями:
- застосовувалась в екстраординарних випадках;
- не виступала як форма покарання, яка накладась звичайним судом;
- застосовувалась, згідно статті 255 Укладення про покарання карних і виправних, лише в деяких надзвичайних випадках і в наслідок особливих постанов;
- право судів застосовувати конфіскацію надавалось особливим розпорядженням верховної влади.
Цікаво зазначити, що сфера застосовувати конфіскацію майна в Російській імперії була значно звуженішою, ніж в радянській період, зокрема в Україні.
Аналіз права недоторканості майна включає спосіб експропріації майна. Вона мала місце в випадках, якщо держава вважала потрібним, щоб приватна особа пожертвувала своїм майном заради загального блага при умові компенсації вартості відчужуваного майна.
На основі викладено, слід зазначити, що право недоторканості майна в російському законодавстві періода кінця ХІХ і початку ХХ століть виступало одним з центральних елементів правового статута особи, який служив гарантією стабільності економічного життя в державі.
По відношенню до законодавства, яке регулювало торгівлю і промисловість, слід зазначити, що для Росії ніколи не існували жорстокі станові обмеження для занять, наприклад, торгівлею, яка здавна існувала в Західній Європі завдяки корпоративним монополіям.
Таким чином слід зазначити, що законодавство Російської імперії того періоду містило всі необхідні правові гарантії реалізації прав власності і свободи економічної діяльності.
Четвертий підрозділ третього розділу „Свобода зборів і асоціацій. Право на подачу петицій”.
Не зважаючи на революційні законодавчі зміни на початку ХХ століття в Росії, законодавче розширення свободи зборів і асоціацій було надзвичайно важким. З одного боку, законодавець декларував невід’ємні права і свободи, з другого, встановлював такий порядок їх реалізації, що дійсна цінність змін в значній мірі втрачалась. Така подвійна позиція склалась по відношенню до реалізації на вільне проведення зборів, створення асоціацій і подання петицій.
Перше і головне, до видання Маніфесту 17 жовтня 1905 року не допускалось створення асоціацій, які мали політичні цілі. Дозволялись товариства, які переслідували економічні інтереси (торгові кампанії, банки, біржові, ощадні товариства, „каси взаємодопомоги” та ін.); такі, що займались науковою діяльністю (юридичні, фізико-хімічні, геологічні, математичні і т. ін.); товариства і асоціації, що займалися розробкою як наукового, так і прикладного характера. Таких як вільно-економічні, географічні, сільські господарства, охорони народного здоров’я, технічні промисловості і торговельні товариства.
Так, наприклад, імператорське Вільно-економічне товариство, створене ще при Катерині ІІ, виконувало ряд господарських функцій в державі, зокрема, розсилало противіспову сироватку в усі кінці імперії, влаштовувало різні виставки, розповсюджувало корисні сільськогосподарські відомості.
Політичними асоціаціями можливі бути дворянські, земські і міські збори, проте вони більш нагадували органи державної влади.
Законодавство визначало публічні і приватні збори. Останні без права звертання з заявами для рішення державних органів. Під публічними закон призначав збори, приступні невизначеному числі осіб, які особисто невідомі упорядникам зборів. Такі збори проводились як під відкритим небом, так і в закритих приміщеннях, обов’язково з дозволу владних органів.
Існував цілий ряд вимог для проведення публічних зборів, недотримання яких вело до їх закриття. Підстави для закриття зборів характеризувались невизначеністю і неясністю. Лиця, винні в проведенні публічних зборів без належного дозволу, несли карну відповідальність.
За створеними товариствами здійснювався постійний адміністративний контроль.
Створення і функціонування товариств і асоціацій регулювалось „Тимчасовими правилами про товариства і союзи”, прийняті 4 березня 1906 року. В цих правилах вперше законодавчо визначені поняття „товариство” і „союз”. В статті 6 цього закону встановлено заборону на створення товариств: діяльність яких суперечить суспільній моралі, або заборонені карним законом, або загрожують суспільному спокою і безпеці; заборонено товариства, якими управляють установи або лиця, які знаходяться за кордоном, якщо ці товариства переслідували політичні цілі.
Припинення діяльності товариств, їх закриття залежало від адміністративних установ, а не судових.
Власне, російське законодавство кінця ХІХ – початку ХХ століть по відношенню прав підданих на свобод не проведення зборів і створення асоціацій знаходилось на стадії формування. Влада намагалась поставити ці права під контроль, якщо вони не відповідали інтересам держави.
Що стосується права подання петицій, то його як такого не існувало. Подання петицій в Державну думу і в Державну Раду було заборонено. Дозволялись прохання і скарги на ім’я царя, проте вони торкались виключно прав і інтересів приватних особ, не носили колективний характер і не чіпали загальнодержавні інтереси.
Така позиція законодавця, на наш погляд, пояснюється тим, що в монархічній Росії демократичні інститути лише зароджувались.
П’ятий підрозділ третього розділу „Свобода віросповідання”.
Свобода віросповідання і свобода совісті в загальному розумінні є право людей на добровільний вибір власної віри.
В Російській імперії початку ХХ століття найбільш привілейоване становище мало православне віросповідання. Воно офіційно визнавалось панівним і навіть державною релігією, що найшло своє втілення в Основних законах. Управління церквою, як і питання свободи віросповідання були зосереджені в руках Священного Урядового Синоду. Управління духовенством находилось під керівництвом Обер-прокурора Синоду.
Іноземне сповідання управлялось Департаментом духовних справ іноземних сповідань, підпорядковане Міністру внутрішніх справ. Римсько-католицьке, євангелічно-лютеранське, євангелічно-реформаторське, армяно-григорианське, армяно-католицьке, караїмське, єврейське, магометанське, ламаїстське і буддійське сповідання були організовані в так звані „віросповідні товариства”. Духовної організації для так званих язичників не існувало.
Офіційній забороні в Російській імперії належали секти, які вважались особливо шкідливими і відзначались найбільшим бузувірством (скопці, хмести і т. ін.).
Перехід з православ’я в інше віросповідання заборонявся під загрозою карної відповідальності. Діти від шлюбу лиця православного з неправославним повинні були виховані в православній вірі.
Всі віросповідання не користувались всім комплексом прав, який був наданий православній вірі як панівній. Між тим їм дозволялось відправляти богослужіння за обрядом своєї віри.
Винятком з загального правила складали розкольники. Вони переслідувались царським режимом, не користувались правом публічного відправлення богослужіння. Значна частина обмежень відмінена законом про пільги розкольників від 3 травня 1883 року.
На початку ХХ століття російське законодавство, яке регулювало питання релігії, піддано значних змін. Питання свободи совісті і віросповідання зайняли одно з головних місць в програмах політичних партій.
Законом від 17 квітня 1905 року відмінено більшість обмежень свободи богослужіння і вибору віросповідання, особливо що стосується розкольників. Проте перехід з православ’я в інші нехристиянські сповідання по цьому закону як завжди заборонявся.
Важливу роль в законодавчім забезпеченні свободи віросповідання відіграв Маніфест 17 жовтня 1905 року. В переліку прав і свобод підданих свобода совісті виступає на друге місце.
Питанням свободи віросповідання значно зайнялась Державна Дума, особливо третього скликання (1907-1912 рр.).
Таким чином в Російській імперії на початку ХХ століття вперше в історії країни починаються зміни у відношенні держави і суспільства до питань свободи віросповідання і свободи совісті.
Шостий підрозділ третього розділу „Свобода друку”.
Свобода думок, слова і свобода преси – найважливіша проява свободи особи, могутній засіб людського спілкування.
Можливість слова впливати не тільки благодійно, але й шкідливо привели до виникнення цензури, яка вперше виникає ще в XV столітті по ініціативі католицької церкви. В Росії при Петрі І, на початку XVІІІ століття цензура набуває організований характер.
В ІІ половині ХІХ століття в Російській імперії 6 квітня 1865 року видано закон про пресу, який встановлював тимчасові правила для надрукування періодичних і неперіодичних видань. Згідно з тимчасовими правилами зберігався раніше запропонований поділ цензури на світську і духовну. На колишніх основах діяла іноземна цензура. Для багатьох видань зберігалась система попередньої цензури.
Вихід в світ книг був обмежений умовами: на виданнях і переводах повинно було виставлено ім’я і адреса типографії, а по закінченню друкування воно повинно було передано за тиждень до вихода в світ в цензурний комітет. Відповідальність визначалась по принципу карної цензури, тобто конфіскацією книги.
За зловживання в пресі російське законодавство встановлювало так звану послідовну відповідальність: автор видання ніс відповідальність, якщо не зміг доказати, що його книга вийшла без його згоди. В інакшому випадку відповідальність несли друкар і літограф.
Для видань, що виходили без попередній цензури, існувала особлива карна система. Поняття „попередня цензура” мало достатньо широке тлумачення, то ж зловживання пресою зводилось до двох карних видів: відповідальність по суду, якщо видання містило в собі ознаки злочинного діяння; адміністративну кару відносно „шкідливого напряму”.
Головна адміністративна кара по закону 1865 року – закриття періодичного видання. Цей засіб широко використовувався царським урядом. Щоб надати цьому дійству легальну форму, застосовувалась система перестороги, які супроводжувались певними штрафними санкціями.
Закрите видання поновлювалось лише після особливого дозволу міністра внутрішніх справа.
Крім цього періодичні видання підлягали ще й ряду обмежень особливого роду, як то обов’язкове і безплатне спростування „брехливої інформації” і т. ін.
16 червня 1873 року періодичні видання піддані були ще одному обмеженню – право уряду забороняти обнародувати певні чутки, чи питання, коли це вважалось урядом шкідливим в виду дипломатичних чи політичних міркувань, або будь-яких надзвичайних обставин. Крім того, деякі зведення, які друкувались в тимчасових виданнях, вимагали попереднього дозволу.
Цензура не повинна була дозволяти друкування видань, в яких містились „шкідливі вчення соціалізму і комунізму”.
Крім загальної світської цензури в Російській імперії діяли ще три вида цензури: духовна, іноземна і придворна.
Розгляду комітетів внутрішньої духовної цензури підлягали всі видання і переводи на російській і слов’янській мові духовного змісту. Ці видання розглядалися на основі більш суворих правил, ніж постанови світської цензури. Поряд з цим, духовній цензурі підлягали книги для духовних училищ всіх християнських сповідань і на всіх мовах. В цілому духовна цензура носила більш суворий характер, ніж світська.
Розгляду Комітета іноземної цензури підлягали всі видання з-за кордону, в тому числі гравюри, карти, плани, ноти і ін. Як і внутрішня, іноземна цензура повинна була забороняти видання, що суперечили началам священного писання, моралі, державним законам.
Придворна цензура знаходилась в веденні міністра імператорського двору і застосовувалась відносно всіх друкованих видань, в яких містились усні висловлення імператора і членів його прізвище.
Духовна цензура підлягала веденню Священного Синоду і здійснювалась духовними цензурними комітетами.
Цензура медичних видань, поварених, кондитерських і подібних книг знаходилась в веденні Медичної ради Міністерства внутрішніх справ.
Комітети внутрішньої і іноземної цензури були підпорядковані Головному управлінню в справах преси, яке відносилось до Міністерства внутрішніх справ.
Таким чином, можна прийти до наступних висновків:
- Обмеженість свободи преси ведуть свій початок з періода правління Петра І;
- Певні ліберальні перетворення в цензурній політиці починаються з правління Олександра ІІ;
- Головним карним засобом виступала конфіскація видань, їх тимчасове закриття при умові попереднього застеження;
- Істотні перетворення в сфері російської цензури покладено царським Маніфестом 17 жовтня 1905 року, який вивів свободу преси на новий конституційний рівень.