Geum.ru

Записки Наукового Товариства їм

Вид материалаДокументы

Содержание


Вроцлавськє воєвідство
Зеленопрське воєвідство
Подобный материал:
1   2   3
"було й так, що українці мусіли займати господарства вкрай спустошені, нездатні до вжитку", стверджувала:


"Виселену українську людність у багатьох випадках поселено в бараках непридатних до вжитку, в чвораках, стодолах, бункерах. Виселені, як правило, були залишені самі собі. Окремі ланки народної влади бачили в переселених малощо не бандитів, не турбувалися про матеріальні потреби переселених, а що гірше, то тут, то там стосували дискримінацію. Занедбано культурні і освітні потреби українського населення".1


Згідно з законом, всі переселенці мали право на відшкоду­вання за залишені на Сході господарства, тобто повинні були отримати такі самі господарства на Заході. Практично це не завжди було можливе, бо часто таких господарств у даній місцевості не було, або господарські будинки не надавалися до вжитку. Таким чином, велика частина українських селян ніколи не отримала відповідної компенсації.

Утворена з членів Польської Об'єднаної Робітничої Партії (ПОРП) комісія, яка десять років після переселення, в серпні 1957 року перевіряла умови життя українських селян на території повіту Ґурово, відвідавши 167 українських родин в 5 селах, ствердила, що "коло 30% селян не має де тримати своєї худоби. Коло 60% не має своїх стодіп".2

На першому етапі акції "В", послідовно реалізуючи постанову центральної влади (розміщенням селян на західніх землях зай­малися міністерства внутрішніх справ і озисканих земель при співучасті міністерства публічної безпеки), українців поселювано так, щоб вони в жодній місцевості не становили більше, ніж 10% місцевого польського населення. Цікаві матеріяли відносно роз­порошення переселенців зібрав А. Квілецький. За його даними 30-35 тисяч лемків з п'ятьох повітів південної Польщі (Новий Санч, Горлиці, Кросно, Ясло і Сянік), переселено до 45 різних повітів західньої і північної Польщі.

Досліджуючи долю переселенців із села Фльоринка (звідти походять скульптор Г. Пецух, диригент М. Дуда і єпископ О. Дубець), польський соціолог подає, що 169 родин з цього села поселено на території 2 воєвідств (Вроцлав і Зелена Гора) в 32 різних місцевостях. Одначе, дбайливо зіставивши цифри щодо розпорошення фльоринчан в окремих місцевостях, Квілецький не проаналізував їх. А шкода, бо вже перший погляд на його таблицю дозволяє прийти до цікавого висновку. Виявляється, що аж у 10 випадках мешканців Фльоринки розкинено по одній родині на польські села, з чого виходить, що влада трактувала їх як підозрілих у співпраці з УПА, хоч Фльоринка знаходиться на території, де не було більшої діяльности українського підпілля. У 17 польських селах поселено по 2-3 фльоринські родини, а тільки в 5 випадках кількість поселених в одному селі родин була більша. Дані Квілецького, з одного боку, суперечать про­пагованій лемко-самостійниками тезі, що мешканці західньої Лемківщини зовсім не підтримували УПА, з другого підтвер­джують асиміляційні мотиви акції "В".

Загальновідомо, що внаслідок акції "В" українське населення опинилося кількасот кілометрів від рідних земель у західніх і північних реґіонах польської держави, розкинене велетенською підковою від Вроцлава по Ольштин, одначе, дані про його розміщення ніколи не були опубліковані Головним Статистичним Управлінням у Варшаві. В результаті — важко зібрати відповідні статистичні матеріяли, а тими, що їх зібрано, належить користува­тися з великою обережністю.

Зіставлення зібраних з різних джерел фрагментарних даних дає ось яку картину розміщення українців в окремих воєвідствах Польщі безпосередньо після закінчення переселенської акції. Для порівняння другий стовпець цифр показує дещо пізніші дані, опубліковані науковим працівником Західнього інституту в Познані А. Квілецьким.3



Воєвідство
Українське населення в тис. 1947 1960/61


1. Ольштин
60-70
51

2. Кошалін
30-40
29

3. Вроцлав
20
16

4. Ґданськ
10
4,5

5. Щецін
10
10

6. Зелена Гора
10
9

7. Познань (пов. Тшцянка)
3
1

8. Ополє
2 1,5



9. Білосток {пов. Ґолдап)
5
5

Разом західні землі 150-170 127,0

На старих землях залишилося:

Краків (пов. Новий Санч) 10 брак даних

Ряшів 20 26

Люблін 20-30 брак даних

Разом східні землі 50-60 тисяч

Разом усіх українців 200-230 тисяч


Беручи до уваги те, що в статистиці Квілецького вже нема 20-30 тисяч осіб, які в 1956-58 рр. повернулися на старі землі, статистичні дані в обох випадках майже ідентичні.


Основну масу переселенців направлено на Ольштинщину, головно в північні повіти цього воєвідства, де воєнні знищення сягали 80% і з цього приводу вони були слабо заселені поль­ськими репатріянтами. Решту українського населення розкинено в околицях Ґданська, Кошаліна, Щеціна, Зеленої Гори і Вроцлава.

Ще під час переселення виявилося, що приступаючи до акції "В", адміністративні органи мали в своєму розпорядженні за­нижені статистичні дані щодо числа українського населення. Згідно з пляном переселенської акції, на Захід мало переїхати 90 тисяч осіб, натомість в дійсності треба було переселити 60-70 тисяч більше. Внаслідок далекої від точности статистики, окремі воєвідства були змушені прийняти додаткові континґенти пере­селенців, яких поселювано всюди там, де були вільні госпо­дарства, нерідко відступаючи від наказаного 10% ліміту. Дещо пізніше такі самовільні рішення місцевої влади були на вимогу Варшави змінені, в результаті чого в кількох повітах Ольштин-ського воєвідства ще раз переселювано вже поселених селян. За даними польського дослідника Станіслава Жиромського, пов­торне переселення охопило біля однієї тисячі українських родин у повітах Бартошиці, Бранєво, Венґожево, Ілава і Пасленк.4

Кінець-кінцем внаслідок післявоєнного хаосу та дезорганіза­ції адміністративного апарату, а перш за все труднощів з тран­спортними засобами, польській владі не вдалося повністю здійснити свого пляну, розрахованого на цілковите розпорошен­ня українського населення. Після закінчення акції в деяких місцевостях західніх і північних земель опинилося багато більше, ніж 10% українців. В результаті — за даними з грудня 1947 р., в кількох повітах Ольштинщини українці становили значний про­цент населення.5


повіт % українців


1. Ґурово Ілавецьке 48,8

2. Венґожево 41,5

3. Бранєво 37,2

4. Пасленк 31,7

5. Бартошиці 30,3

6. Кентшин 22,9


У деяких місцевостях Ольштинського воєвідства та сусід­нього повіту Ґолдап (Білостоцьке воєвідство), передусім в таких селах як Остре Бардо, Пенцішево, Бані Мазурські, Будри, Ліси, Врублє, Сонґніти, Лельково і Круклянки — переселенці з акції "В" становили навіть більшість населення.

Докладнішу картину розселення українців на Ольштинщині дає нижченаведене зіставлення, опрацьоване на підставі двох різних джерел, уже після повернення частини українського на­селення на свої землі.


Повіт
Кількість українського населення

за "НС"6 за А. Квілецьким7

(1958) (1960/61)

1.
Пасленк
6.010
6.000

2.
Бранєво
5.600
7.000

3.
Венґожево
5.500
4.400

4.
Ґурово Іпавецьке
5.500
6.000

5.
Кентшин
5.300
3.500

6.
Моронґ
4.600
3.500

7.
Ґіжицько
3.580
3.200

8.
Біскупєц
2.980
2.300

9.
Ілава
2.970
2.100

10.
Лідзбарк
2.890
2.300

11.
Бартошиці
2.700
5.700

12.
Оструда
1.770
2.000

13.
Нідзіца
1.300
1.000

14.
Щитно
780
780

15.
Мронґово
740
600

16.
Піш
570
570

17.
Ольштин
330
300

18.
М. Опьштин
160
150

Разом воєвідство 53.280 51.400 чол.


Незважаючи на наявні в деяких повітах різниці між цифрами Квілецького, а ститистикою зібраною діячами УСКТ, спричинені неповними й неточними даними, що їх мали в своєму розпоря­дженні органи місцевої адміністрації, загальне число українців Ольштинського воєвідства в обох випадках майже ідентичне.

Коло 5 тисяч переселенців опинилося на території сусіднього Білостоцького воєвідства в пов. Ґолдап, де вони становили біля 15% усього населення повіту, їх поселено в 20 селах і 18 державних сільських господарствах (ПҐР), а центром їхнього орга­нізаційного й культурного життя стало містечко Бані Мазурські.

Великий статистичний матеріял щодо поселення українців на західніх і північних землях зібрав не раз уже згадуваний А. Квілецький. Головне статистичне управління у Варшаві не мало жодних даних, тому він був змушений шукати їх з допомогою Міністерства Внутрішніх Справ. Враховуючи те, що експозитури МВС при воєвідствах і повітах мали настанову вести облік українського населення на потреби органів публічної безпеки, відповідальних за нагляд за "непевним елементом" з акції "В", немає сумніву, що отримані Квілецьким цифри — це найдо-кладніші статистичні дані, які можна було зібрати. У зв'язку з цим, при обговорюванні окремих воєвідств, в яких поселено українців, буде доцільним користуватися даними польського соціолога, що їх він зібрав у 1961-62 рр. і опублікував у праці: "Число та розміщення груп національних меншостей на західніх землях". Це тим більше, що, як виникає з попередніх таблиць, його цифрові дані в основному згідні з даними зібраними діячами УСКТ, поміщеними на сторінках українського тижневика.8

Друге після Ольштинщини найбільше скупчення українського населення на західніх землях — це Кошалінщина, де українців розселено в таких повітах:


Повіт _______ Число українців

1. Члухів 4.000

2. Щецінек 3.300

3. М'ястко 3.200

4. Кошалін 3.000

5. Славно 3.000

6. Колобжеґ 2.900

7. Валч 2.300

8. Битів 2.000

9. Слупськ 1.900

10. Дравсько 1.300

11. Сьвідвін 650

12. Бялоґард 250

13. Злотів 110

14. м. Кошалін 300

15. м. Слупськ 100

28.310


На території Кошалінського воєвідства до сіл, в яких пере­селенці з акції "В" становили більшість населення, належали Білий Бір і Надажиці.

75% українців, які опинилися на території Щецінського воє­відства, поселено в повітах Старґард, Ґрифіце і Лобез, натомість у сімох інших повітах вони становили тільки незначий відсоток всього населення.


Повіт Кількість українців

1. Старґард Щецінський 3.030

2. Ґрифіце 2.500

3. Лобез 1.326

4. Пижице 695

5. Хощно 640

6. Новоґард 482

7. Мисьлібуж 232

8. Ґоленюв 217

9. Щецін 57

10. Хойна 33

11. м. Щецін 140

9.352


Варшавський соціолог Збіґнєв Вєжбіцький, який в 1969-1973 рр. досліджував Щецінщину, писав, що в цьому воєвідстві посе­лено біля 8 тисяч українських селян в 135 селах, тобто в серед­ньому припадає 12 родин на одно село, натомість 2 тисячі пере­селенців проживали в містах.

За його даними, тільки в кількох селах, таких як Бяла (пов. Старґард), Ґожислав, Роби і Тшенсач (пов, Ґрифіце) і Сосново (пов. Лобез) українці становили більшість населення.

На території Ґданського воєвідства літом 1947 р. опинилося 10 тисяч українців. Більшість українського населення поселено в повітах Новий Двір (1400 осіб) і Ельблонґ (1200). Крім цього, їх можна було зустріти в повітах Квідзинь (700), Штум (650), Лем-борк (600) і в невеликому числі в багатьох інших місцевостях воєвідства.

У воєвідствах Вроцлав і Зелена Гора 90% українського на­селення становили переселенці з Лемківщини. Ось їх розміщення на території окремих повітів:


ВРОЦЛАВСЬКЄ ВОЄВІДСТВО


повіт___________ кількість переселенців

1. Любін 3.770

2. Волів 2.740

3. Лігниця 1.950

4. Сьрода 1.450

5. Злотория 1.060

6. Олєсьніца 870

7. Олава 700

8. Тшебніца 650

9. Міліч 600

10. Ґура 600

11. Болеславець 500

12. Явор 130

13. Стшелін 120

14. м. Вроцлав 600

15. м. Лігниця 250

16. м. Валбжих 60

16.100


ЗЕЛЕНОПРСЬКЕ ВОЄВІДСТВО


повіт____________ кількість переселенців

1. Шпротава 2.200

2. Стшельце Краєньске 1.400

3. Сьвєбодзін 1.200

4. Ґлоґув 1.050

5. Сквєжина 750

6. Зелена Гора 620

7. Нова Сіль 600

8. Ґожів 440

9. Мєндзижеч 400

10. Сулєнцін 250

11. Всхова 250

12. Жаґань 150

9.310


2-3 тисячну групу лемків з повітів Горлиці та Новий Санч поселено в Познанському воєвідстві на території пов. Тшцянка, де вони створили найбільші скупчення в селах Стобно, Нікорськ, Страдом-Рихлін і Дзєронжно. Невелика чисельно група пересе­ленців (1-2 тис.) опинилася на території двох повітів Опольського воєвідства.


Безсумнівно, якщо врахувати прогресуючу денаціоналізацію та міграційні рухи населення, зокрема великий відплив молоді з сіл до міст, наведені цифрові дані з 1961-62 рр. сьогодні можуть мати тільки орієнтаційний характер.

Польське населення поставилося до переселенців з акції "В", яких в розмовах між собою називало бандерівцями, неприхильне, а то й вороже, особливо та його частина, яка приїхала на західні землі в рамках репатрінції з УРСР. Годі цьому дивуватися, адже саме цим людям у першу чергу урядникам, священикам, учителям і військовим осадникам перед 1939 р. польська держава виз­начила ролю бастіону польськости на українських землях. Водночас не можна забувати, що вони на власній шкірі відчули всю безпощадність українсько-польської боротьби, яка охопила Волинь і Галичину під час німецької окупації. Відносно добре ставилися до переселенців поляки з Познанщини. Місцеві органи влади звичайно дивилися на "тих з акції "В", як на громадян другої катеґорії, в багатьох випадках безправно домагаючись від них заплати за одержані на Заході господарства.

У 1947-1955 рр. переселенці могли змінювати місце прожи­вання тільки за спеціяльним дозволом влади. На практиці це було можливе лише в цьому випадку, коли окремі члени родини загубилися під час переселення. І так в XX столітті, в країні народньої демократії, як польські комуністи з гордістю називали свою державу, панували феодальні порядки, а українські селяни протягом 8 років були "glebae adscripti".


Автори згаданої вже статті "10 років неіснування" так бачили безправне становище українців на нових місцях поселення:


"Перед приїздом переселенців скликувано зібрання й пересте­рігалося польське населення, нотабене, переважно з-за Бугу, отже вже обізнане з проблематикою, що приїжджають бандити з УПА. їм унеможливили свободу рухів, зміну місця проживання. Вони підлягали спеціяльній контролі УБ".9


Це саме підтверджує польський журналіст Мацєй Козловський пишучи, що після приїзду на Захід, українці


"далі залишилися під пильним наглядом УБ, їм заборонено за­лишати місце проживання, а при кожній нагоді давали їм зрозуміти, що вони щось гірше".10


Також К. Пудло, описуючи перші місяці перебування лемків на західніх землях згадує, що "в акції розміщення бере участь ПУБП... організують над ними нагляд".11


Місцевих поляків зобов'язано слідкувати за переселенцями й регулярно давати органам влади письмові звіти про їхню по­ведінку. Ось уривок одного з таких звітів, що заховався в державному архіві у Вроцлаві:


"Сходяться вечорами кожного разу в іншій хаті. В неділю роблять збірні екскурсії до сусідніх громад..- Всі вони збираються в Й., з'їжджаються до нього з усіх громад. Він часто їздить до Вроцлава та в інших невідомих напрямках...

У декого з них помітна апатія та знеохочення. До К. приходять українські газети з Америки. Відчувається в них вороже ставлення до старих поселенців, які мають великі будинки й гарні госпо­дарства... Дружина Б, повернулася з їх сторін, тепер усі її від­відують".12

Переселенці, яких мучила носталгія та які мали труднощі з акліматизацією в новому середовищі, при чому особливо серед лемків помічалися симптоми меланхолії І порушення психосома­тичного ладу; тішили себе надією, що їх перебування на Заході матиме тимчасовий характер і після закінчення боїв вони зможуть повернутися на свої господарства. Надії на повернення вони не втрачали протягом багатьох років після ліквідації УПА, тому не хотіли звертати переселенських карт і приймати актів власности на понімецькі господарства, побоюючись, що це унеможливить їм у майбутньому повернення "на своє". З цього самого приводу відмовлялися від державних кредитів.

Це почуття тимчасовости, до речі, не чуже також місцевому польському населенню, яке довгі роки вірило, що на ці землі незабаром повернуться німці, спричинилося до того, що в перші роки перебування на Заході як українці, так і поляки мало дбали про ремонт та розбудову своїх господарств. Довгий час слово "інвестиція" було тут незнаним поняттям, а ремонтувалося тільки найнеобхідніше.

Одначе, минали роки й суворі закони життя підказували тверезо глянути на дійсність. Завдяки вродженій працьовитості, а також фактові, що вони весь час відчували на собі пильний погляд органів влади й місцевого польського населення, мало-вимогливі українські селяни, як правило, працювали краще від своїх польських сусідів і вже незабаром в економічній ділянці домоглися непоганих результатів. Порушуючи це питання, до­слідник Ольштинщини Олександер Колянчук писав: