Geum.ru

Записки Наукового Товариства їм

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3
"Багато селян, які роками мріяли про власне господарство з достатньою кількістю землі, вже через 2-3 роки обробляло по 15-20 га. й мали по 6-10 штук худоби та чимало свиней і домашнього птаства. Згодом багато з них замінило свої господарства на кращі, залишені принагідними поселенцями або провело докладні ре­монти, В п'ятдесятих роках чимало українських хліборобів стало членами сільсько-господарських кооперативів, а кооператив у Брушинах Ілавського повіту, до якого належали майже виключно українці, став найкращим господарством у воєвідстві".13


Недовірливі до селян з акції "В" представники місцевої влади поступово почали позитивно висловлюватися про них, указуючи на їхню працьовитість і високі показники рільничого виробництва. Завдяки цьому багатьох переселенців уже в другому десятилітті свого перебування на Заході стали заможними хліборобами. На воєвідській конференції УСКТ в Ольштині, обговорюючи еконо­мічні проблеми, представник ВК ПОРП з признанням ствердив:


"Середня врожайности 4 зернових культур у повітах, де госпо­дарюють українці, набагато вища в порівнянні з повітами, в яких їх немає".14


Публіцист Єжи Льовель, який у 1960-тих рр. об'їхав українські поселення на західніх землях також зауважив:


"До речі, всюди де я був останнім часом, на Біпосточчині, Ольштин-щині, Зеленогірщині та Кошалінщині — загалом хвалять українців за господарність, порядок, заможність"15

Так само схарактеризував поселених у західній Польщі ураїнських селян на сторінках журналу "Ргzegląd Zachodni" науковий працівник Познанського університету Юзеср Буршта;


Виявилося, що в господарській ділянці вони дуже здібні й гнучкі. За короткий час, завдяки цим здібностям, а особливо властивій їм працьовитості, запобігливості та старанності, вони зуміли засвоїти високий рівень аґротехнічних знань. Сьогодні це найчастіше зразкові хлібороби".16


Цікавий матеріал для кращого зрозуміння економічного ста­новища переселенців на Заході дає зіставлення карти розміщення українського населення в ПНР з картою якости ґрунтів. Вияв­ляється, що з економічної точки зору найкориснішою була зміна місця проживання для лемківського й бойківського населення. Переселені з малородючих прикарпатських околиць, вони в більшості опинилися на корисних або дуже корисних ґрунтах Вроцлавщини і Зеленогірщини (передусім околиці Вроцлава, Любіня і Зеленої Гори). Непогані ґрунти отримала невелика частина селян Надсяння поселена в околицях Щеціна, Ґданська і Ельблонґа, натомість переселені в околиці Венґожева, Ґіжицька, Бань і Битова опинилися на більш-менш подібних щодо родю-чости ґрунтах.

А проте основна маса українського населення поселеного на ОльштинщинІ і Кошалінщині програла на цій заміні, отримавши гірші ґрунти т.зв. середні. Це стосується повітів, в яких проживає відносно багато українців (Бартошиці, Ґурово, Лідзбарк, Біскупєц, Моронґ і Оструда (Ольштинщина) та Члухів, Мястко, Щецінек і Валч (Кошалінщина).

Безперечним фактом є те, що переселення на Захід означало для багатьох ураїнських селян, зокрема з бідніших підгірських околиць, великий крок уперед в економічному й культурному розвитку. Контакти з новими сусідами, передусім з відомими з раціональної обробки землі автохтонами (колишніми німецькими громадянами) і поляками з Познанщини, допомогли багатьом переселенцям поставити свої методи господарювання на вищий рівень. Розвинена комунікаційна сітка та близькість міст уможли­вили кращий збут сільсько-господарських продуктів і купівлю технічного устаткування, водночас індустріяльно розвинені по-німецькі райони давали молодим людям з багатодітних укра­їнських родин можливість знайти працю в місті й здобути нову професію.


1. "Наше слово" ч. 12, 7 листопада 1956

2. "НС" ч. 37, 15 вересня 1957.

2. "НС" 4. 37, 15 вересня

3.”Przegląd Zachodni”, tom II Nr. 3-4, Poznań 1964.

4. Żyromski S. – Procesy migracyjne w woj. Olsztyńskim w latach 1945-1949, Olsztyn 1971, s. 98.

5. "Український Календар" 1965, Варшава, стор. 57.

6. "НС" ч. 20, 18 травня 1958.

7. „Przegląd Zachodni”, tom II...

8. „Przegląd Zachodni”, tom II...

9. Двотижневик „Po prostu” Nr 9, 3 marca 1957

10. Тижневик „Solidarność” Nr 20, 14 sierpnia 1981.

11. Pudło K. – Osadnictwo Łemkowskie na Dolnym Śląsku w latach 1947-1969, „Wieś Dolnośląska” tom XX, Wrocław 1970, s. 91.

12. Pudło K. – Osadnictwo Łemkowskie..., s. 104

13. "УК" 1974, Варшава, стор. 85-86.

14. "НС" ч. 18, ЗО квітня 1967.

15. Lovell J. – „Polska, jakiej nie znamy”, Kraków 1970, s. 80-81

16. "УК" 1980, стор. 32-33.


V. Культурне підпілля


Зліквідувавши за допомогою акції "В" українське питання, у Варшаві почали дедалі голосніше подейкувати про однонаціональну Польщу, в якій уперше в її історії нема проблеми націо­нальних меншостей. На перший погляд це твердження не було позбавлене логіки, бо всі меншості становили малочисельні й малоактивні групи, майже непомітні в морі польського населення. Здавалося, що також українці цілковито зникли з демографічної карти ПНР. Розпорошені по всій країні та залякані польським оточенням, вони нерідко відрікалися від українства, іноді навіть дітям не згадуючи про своє походження. Були випадки, що діти вже як дорослі люди від третіх осіб випадково довідувалися про те, що їхні батьки українці. А. Квілецький писав про лемківську жінку, яка не хотячи признатися своїй доньці, чому хреститься три рази, пояснювала їй такими словами: один раз за себе, другий за тата, а третій за тебе.

Пропагуючи міт про однонаціональну Польщу, внаслідок чого про меншості не згадувалося в засобах масової інформації, центральна влада довгий час недобачала українців. Творці цього міту були переконані, що в результаті величезного розпорошення й зумовленого ним прискорення асиміляційних процесів, неза­баром час сам розв'яже українське питання. Випробувана стара метода "totschweigen" — цілковите промовчання проблеми, зда­лася владі найбільш відповідним тактичним способом. Тим часом, незважаючи на розкиданість і заляканість, серед спраглих рідно­го слова й рідної культури переселенців почало щось діятися. На початку 1950-их рр. появилися паростки руху, який увійшов в історію польських українців під назвою культурного підпілля, звернувши на себе увагу не тільки органів безпеки, а й найвищих партійних інстанцій.

Охолонувши від жахливого удару, яким була для нього акція "В", українське населення спочатку несміливо, а потім щораз відважніше почало організувати своє культурне життя. Покидаю-чи батьківські пороги, переселенці взяли зі собою на чужину "євшан-зілля" — рідну пісню. Замкнена в чотирьох стінах хат пісня стала першою формою протесту людей приречених дер­жавою на денаціоналізацію, а багатьом із них допомогла пере-тривати важкі і принижуючі роки "неіснування". З особливим пієтизмом культивувалися козацькі, стрілецькі таупівські пісні.

Хрестини, весілля та похорони, а також Маланки й танцю­вальні забави використовувалися для зустрічей з колишніми односельчанами та знайомими, плекання рідного слова й рідної пісні, для маніфестування національної спільноти. Незалежно від себе, у кількох студентських осередках постали невеликі молодіжні групи, які усвідомлюючи всюдисущість органів без­пеки в комуністичній системі, відмовилися від створення під­пільної організації та кинули гасло: бути організованими, не творячи організації. Допити й процеси в 1960-тих рр. довели правильність цього рішення.

Молодіжні гуртки поставили перед собою такі завдання:

— вишукувати молодих українців, особливо студентів, з метою познайомити їх з рештою земляків і зацікавити україн­ською проблематикою;

— плекати рідну мову й пісню;

— проводити дискусії на українознавчі теми;

— шукати слідів української культури в польських бібліоте­ках і музеях;

— віднаходити і відвідувати могили українських діячів і вопків;

— спільно відвідувати виступи ансамблів з УРСР і фільми Київської кіностудії;

— організувати розважальні вечори т.зв. приватки, з метою нав'язання ближчих контактів між представниками обох полів;

— розповсюджувати українські книжки, при чому важливу ролю відіграла багата на передвоєнні львівські видання приватна бібліотека о. Ріпецького (Хшаново).

До найактивніших осередків і студентських діячів належали: Ґданськ (Т. Бабій, М. Козак) Щецін (С. Заброварний, О. Дорох, М. Трухан) Краків (Я. Грицков'ян, В. Мацко) Лодзь (І. Душкевич, Л. Кузьмак) Варшава (Б. Боберський, В. Бунда, Б. Сєроцький) Познань (М. Гасюк, П. Кравчук)

Помешкання багатьох свідомих громадян стали відомими в усій Польщі місцями зустрічей молоді. Згадати б тільки Олену Вальковську — Сопот, Ольгу Криванську-Загребельну — Лодзь та подружжя Салуків — Щецін.

Витворилася дещо дивна й для комуністичної влади незручна ситуація. Вона спостерігала оживлену напівлегальну діяльність меншости не реєстрованої, крім картотек служби безпеки, в жодній офіційній статистиці, що гірше, діяльність, про яку мала неповні й недокладні дані. Нервовість влади, змушеної мобі­лізувати своїх інформаторів, була тим більша, що в цьому куль­турному русі вона вбачала руку українських націоналістів із Заходу.

Стурбована таким розвитком подій, Варшава вирішила взяти слово в українській справі, проявом чого була видана в квітні 1952 р. постанова політичного бюра ЦК ПОРП. Автори постанови, визнавши національну та економічну дискримінацію українців, що, на їхню думку, використовують вороги соціялізму, які ор­ганізують мовне та культурне підпілля, писали:


"В положенні українського населення повинні бути проведені невідкладні зміни, які сприятимуть повній нормалізації його госпо­дарських умов, втягненні цього населення в активне громадське життя та дозволять задовольнити його культурні потреби".1


Видаючи цю гуманну постанову, партія забула про най-важніше — зліквідувати антигуманне розпорядження, яким пе­реселених на Захід українців прикріплено до місць нового по­селення, не дозволяючи їх зміняти без згоди місцевої влади. Скасування цього розпорядження, яке принижувало людську гідність переселенців, прийшло щойно через три роки, вже після того, як 8 грудня 1954 р. зліквідовано Міністерство Безпеки.

Рішення квітневої постанови тільки незначною мірою вплину­ли на поліпшення долі українського населення, а єдиним кон­кретним досягненням був дозвіл на організацію при польських школах пунктів навчання української мови та кількох художніх гуртків. Окремі партійні інстанції ігнорували постанову й вона , по суті, залишилася постановою на папері.

Після цієї невдачі, пробуючи рятувати своє інтернаціональне обличчя, секретаріят ЦК ПОРП, спираючись на постанови III пленуму ЦК партії (1954), на якому порушено справи національних меншостей, видав у червні 1955 р. спеціяльне письмо до партійних інстанцій, в якому вказував на незадовільну реалізацію постанови з квітня 1952 р. Одначе, це звернення також залишилося без більшого відгомону.

Багато років пізніше на фіяско політики партії вказував на сторінках "НК", зі зрозумілих причин дещо зм'якшивши тон своєї статті, Степан Макух, особа компетентна, яка стояла близько цих справ, будучи нештатним інструктором ЦК ПОРП. Макух писав:


"У багатьох випадках ця постанова не була доведена до відома всіх низових партійних комітетів і в зв'язку з цим не скрізь були помітні її результати".2


Зрештою, сам мін. Яросінський признався на І З'їзді УСКТ, що політика партії зазнала невдачі, заявивши:


"Були рішення ЦК в 1952 і в 1955 роках, треба одначе, сказати, що все те, що ми робили до цього часу було неповне, не доведене до кінця, зустрічалося з опором і перешкодами з боку бюрократів і людей злої волі".3


Все таки перед лицем стихійного прагнення українського населення до власного культурного життя, яке помітно посили­лося після смерти Сталіна (1953) і перспективи певної лібера­лізації в СРСР, "бюрократи і люди злої волі" змушені були поступитися. Заскочені рішучістю українців, а нерідко поставлені перед доконаним фактом, льокальні адміністративні органи, хотячи освіжити задушливу атмосферу в мішаних польсько-укра­їнських середовищах, інколи йшли їм на руку. За згодою влади по більших скупченнях українського населення почали спонтанно виникати хори й драматичні гуртки. Довго до постання УСКТ створилися хори в таких місцевостях як Варшава, Вроцлав, Зелена Гора, Кошалін, Новий Двір, Кути і Врублє. Цікаво, що цей рух охопив деякі осередки на старих землях, де умови праці були набагато гірші, наприклад, в лемківському селі Команча навесні 1954 р. постав вокально-танцювальний гурток, який виступав під час центральних обжинків у Варшаві. Навіть серед назагал національне малосвідомого населення Люблінщини в той час діяли 8 драматичних і 4 хорові гуртки.

Восени 1955 р. група вроцлавських студентів-лемків створила Культурну Комісію, яка зорганізувала у Вроцлаві та Лігниці зустрічі делегатів лемківського населення. На початку 1956 р. краківські студенти створили при місцевому відділі Товариства Польсько-Радянської Дружби (ТПРД) "Гурток Молодих Україн­ців". В лютому 1956 р. воєвідська влада в Зеленій Горі дала дозвіл створити в цьому місті комісію для справ української культури, при якій негайно почали діяти хор і танцювальний колектив. Не інакше було в багатьох інших українських скупчен­нях. До речі, кошалінський хор під керівництвом В. Серкіза та варшавський хор (дириґент П. Міщук) виступили на Організацій­ному З'їзді УСКТ у Варшаві.

Одначе, ці прояви ліберального ставлення місцевої адміні­страції до переселенців виявилися тільки півзаходами. Неко­ординована діяльність, коли кожна воєвідська чи повітова рада діяла на власну руку, по суті, не знаючи, як далеко сягають її компетенції, мала хаотичний і непостійний характер. Водночас центральна влада усвідомлювала те, що адміністративні органи мають контролю тільки над невеликою частиною цього, що діється в українських середовищах на підлеглій їм території. У зв'язку з цим ЦК ПОРП вирішив охопити в організаційні рамки все українське життя в ПНР і з цією метою створити Українське Суспільно-Культурне Товариство.

Як видно, рішення про покликання до життя УСКТ не було жестом доброї волі з боку партійної верхівки, але життєвою необхідністю, зумовленою бурхливим, водночас неконтрольова-ним державою, розвитком українського культурного підпілля. Підтвердженням цієї тези є факт, що від задуму створення УСКТ (постанову про покликання організацій національних меншостей політбюро ПОРП винесло ще в 1952 р.), до його здійснення минули чотири роки, під час яких партія спостерігаючи з неспокоєм за інтенсифікацією діяльности українців, дійшла до остаточного переконання, що мусить серйозно змінити свою дотеперішню політику супроти національних меншостей.

Питання культурної діяльности українського населення до 1956 р. порушила напередодні І З'їзду УСКТ "Тгуbuna Ludu”, згадав про неї на самому з'їзді міністер Яросінський, за словами якого:


"Товариство повинно діяльно розгортати свою культурну ро­боту, яка почалася ще раніше. Вже зараз українська художня самодіяльність має деякі досягнення. В люблінському воєвідстві організовано 12 художніх самодіяльних гуртків, у кошапінському — 10, ольштинському — 8, вроцлавському — 4".4


Одначе, ствердивши в своєму виступі, що "зневажалась українська мова, традиції, культура", а в "багатьох місцевостях виникла мовна і культурна конспірація", міністер не згадав про те, що саме ця конспірація змусила владу, яка ще донедавна цілковито промовчувала факт існування українців у Польщі, дати дозвіл на організацію українського Товариства.

Через кілька років, вже після постання УСКТ, в обороні атакованих з різних сторін "підпільників" виступив на сторінках "НС" активний учасник цього руху, краківський студент Я. Грицков'ян пишучи:


"Українська інтепіґенція в той тяжкий час не признавалася офіційно до своєї нації, але не забувала, ким вона є і до якого народу належить. Збиралась в таємниці перед владою в таких містах як: Щецін, Познань, Ґданськ, Варшава; збиралася там, де було кільканадцять або кілька осіб, збиралася тому, щоб не забути своєї мови... співати українські пісні. Робила то в таємниці тому, що боялася репресій. Ще не так давно, бо в день І З'їзду УСКТ "Трибуна Люду" виразно зазначала, що "українські націоналісти організували мовне і культурне підпілля". Тими "націоналістами" названо інтелігенцію, котра любила своє слово, пісню, свою культуру".5


Велика частина студентів і молодих інтелігентів, які надовго перед 1956 р. організували культурну діяльність українського населення, згодом віднайшла себе в уескатівській роботі, ставши в перші ряди діячів Товариства.


2. "Наша культура" ч. 5, 1976.

3. "Наше слово" ч. 2-3, 26 липня 1956.

4. "НС" ч. 2-3, 26 липня 1956.

5. "НС" ч. 13, 11 листопада 1956.


1 M.S. Sprawa domagająca się rozwiązania, щоденник „Trybuna Ludu”, 16 czerwca 1956, Warszawa