Geum.ru

Реферат на тему: "Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)"

Вид материалаРеферат

Содержание


2. Розділ 1. Європа – домінуючий напрям британської зовнішньої політики: головні аспекти, проблеми, підходи та фактори
3. Розділ 2. Англійський шлях в ЄЕС: інтеграційна політика кабінетів Г. Макміллана,Г. Вільсона, Е. Хіта
4. Список використаних джерел та літератури
Подобный материал:
Реферат на тему:

"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 – 1973 рр.)"


Виконав:
аспірант 1-го року навчання
історичного факультету
кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн

Крутько Сергій Олександрович

План:

1. Вступ
2. Розділ 1. Європа – домінуючий напрям британської зовнішньої політики: головні аспекти, проблеми, підходи та фактори
3. Розділ 2. Англійський шлях в ЄЕС: інтеграційна політика кабінетів Г. Макміллана,Г. Вільсона, Е. Хіта
4. Список використаних джерел та літератури


1. Вступ

Серед всіх регіонів світу, в яких Велика Британія традиційно мала вплив і проводила активну зовнішню політику (на схід від Суецу – Близький Схід, Індостанський субконтинент, Південно-Східна Азія, Австралія і Океанія; на захід від Суецу – Тропічна Африка, Середземномор’я, Європа, Карибський басейн, Північна Америка), особливе місце в зовнішній політиці Лондона займала Європа, що грала головну роль в системі міжнародних відносин до другої світової війни. Поглиблення процесів західноєвропейської інтеграції після світової війни позначили необхідність для Британії заново переглянути свою європейську ідентичність, а, отже, весь досвід взаємовідносин з континентальними країнами. І по сьогоднішній день на Британських островах не вщухають політичні дебати з проблеми темпів і напрямів розвитку європейської інтеграції. Багато чого змінилося в міжнародних відносинах по завершенні війни, Європа перестала бути перехрестям дипломатичної діяльності, а Велика Британія втратила імперію, отримавши взамін економічну нестабільність, нову сторінку в своїй дипломатичній історії і статус молодшого партнера США – все це викликає активну зацікавленість дослідників даною тематикою. Побудова Лондоном політики щодо участі в євроінтеграції – як новий виклик англійському Форін-оффісу – займає особливе місце в повоєнній історії Великої Британії, оскільки дана проблематика тривалий час була головною в зовнішньополітичній діяльності цілої низки правлячих кабінетів. Україна, для якої інтеграційне питання є чи не головним в політичних дебатах останнього десятиліття, може використати досвід Великої Британії з її підготовки і пристосування як економічної сфери, так і політичної кон’юктури до умов, що їх ставила інтеграція.


2. Розділ 1. Європа – домінуючий напрям британської зовнішньої політики: головні аспекти, проблеми, підходи та фактори

На початок 1960-х років нові реалії в Європі поставили перед Англією складний вибір. Правлячі кола країни вимушені були рахуватися з успіхами європейської інтеграції, очолюваної Францією і ФРН. П. Кальвокорессі в своїй систематичній праці «Світова політика 1945 - 2000 рр.» писав: «Ставлення Великої Британії до Європи було в основному байдужим». Хоч ця думка і є багато в чому суперечливою, детальний аналіз процесів, що відбувалися в той час, засвідчує, що, справді, ставлення Англії до перших кроків євроінтеграції було дійсно прохолодним. Причин цьому декілька. По-перше, майже до кінця 1958 р. країни «малої Європи» пов’язували майбутнє європейського будівництва саме з Великою Британією. Однак успіхи Римського договору дали зрозуміти Лондону, що де Голль і К. Аденауер, досить швидко об’єднають навколо себе і «малу Європу» . Щоб запобігти приєднанню до ЄЕС інших країн, Англія, враховуючи власні економічні інтереси, ініціювала підписання в січні 1960 р. Стокгольмської конвенції про створення ЄАВТ, головним завданням якої була організація внутрішньої торгівлі, в основному товарів промисловості між країнами-учасницями. В Англії вважали, що повернувшийся в цей час до влади в Франції де Голль поховає ЄЕС, однак це було помилкою, оскільки де Голль хотів не підірвати союз, а просто затримати його розвиток, доки процес економічного відновлення Франції не набере обертів, а отже і не зросте її політична вага. Висунуте де Голлем заперечення проти прийому Англії на тій основі, що вона являється провідником інтересів США, було досить правдоподібним і переконало решту учасників, не дивлячись на те, що більшість виступала за вступ Британії, яка в їх розрахунках стала б противагою домінантному становищу Франції і ФРН. По-друге, в 60-ті рр. настає розуміння того, що концепція трьох сфер впливу, запропонована консерваторами після війни, своє вже віджила . Тут свою роль відіграв крах колоніалізму в світі, а також успішний економічний розвиток континентальної Європи, об’єднаної в ЄЕС, яка ставала все більше суперником Англії, а не зоною впливу. Значно зміцнились позиції Франції і ФРН і Британія вимушена була з цим рахуватись. Ряд факторів в цей час впливали на концептуальні засади англійської зовнішньої політики. Американський фактор. На нараді Макміллана і Ейзенхауера в Вашингтоні в 1957 році англійському прем’єру вдалося досягнути згоди американців на перебудову в НАТО на основі запропонованої Британією «доктрини взаємозалежності», яка передбачала тісну координацію військових програм країн-учасниць і конкретну «спеціалізацію» вкладів кожної із країн в об’єднані сили НАТО. При такому підході США і Англії відводилася особлива роль держав-сателітів, які мали ядерну зброю (Франція ще не провела свої перші випробування). Однак не все було так добре і в самих США. На кінець 1950-х років у Штатів виникають проблеми із платіжним балансом. Спроби Англії через створення ЄАВТ покращити свій економічний стан без прийняття на себе суттєвих зобов’язань в Європі дратували американську адміністрацію. Вашингтон був готовий миритися із зростаючою економічною вагою Західної Європи в обмін на політичні і військові поступки з її сторони. Через це США підтримували Спільний ринок і прохолодно зустріли появу ЄАВТ. Макміллана суттєво турбували чутки про те, що Сполучені Штати мають наміри перенести проекти по створенню виробничих потужностей на території Англії в Францію або ФРН, де успіхи європейської інтеграції обіцяли більші перспективи. Одного разу Макміллан навіть погрожував, що у випадку якщо Франція і ФРН підуть по шляху створення єдиної Європи, то Британія на перспективу буде вимушена очолити інший периферійний альянс проти них. Не секрет, що тут йшлося про довірливі відносини між Лондоном і Москвою. Радянський фактор. СРСР не випадково обрав Велику Британію в якості капіталістичної країни для прориву в торгівлі із Заходом (Аахенська промова Черчілля – пропозиція переглянути заявку Радянського Союзу на вступ до Північноатлантичного альянсу). Ще в 1956 році радянська делегація на чолі з Булганіним і Хрущовим відвідувала Англію і запропонувала список товарів, які представляли двосторонній інтерес і був розрахований на сумарну суму в 200 млн ф. ст. річного обороту. Тоді цей список був скорочений майже на 40% планованого обороту через список заборонених до ввезення в СРСР товарів. Однак після дипломатичного програшу в Суецькій кризі і відповідних труднощів економіки, які за ним послідували Британія змушена була повернути голову в бік Східної Європи. В умовах зростання політичної і економічної ваги країн «шістки» Макміллан розглядав розрядку як вступ в нову еру торговельних, культурних і технічних зв’язків із залученням Радянського Союзу до Європи, де Британія б грала роль виключного і незаперечного диригента цього процесу. З усього вищесказаного можна зробити певні висновки. По-перше, концепція «трьох сфер впливу» почала давати збої. Деякі ініціативи Англії, зокрема в питанні про ЄЕС, не були схвалені американською адміністрацією. По-друге, спроба налагодити зв’язки з СРСР і виступити в ролі своєрідного моста між двома таборами (під чим фактично були і прагматичні цілі мати козир в рукаві проти ЄЕС) зазнали поразки, до того ж і відносини з адміністрацією Кеннеді залишали бажати кращого. Повернемося до європейської арени зовнішньої політики. На 1960 рік де Голль вже був готовий розглянути питання про прийом Великої Британії і публічно запропонував прийняти її. Макміллан, що налагоджував стосунки із США і Співдружністю після поразки в Суецькій кризі 1956 – 1957 рр., також намагався забезпечити Лондону більш діяльну участь в європейських справах. Його візит в Москву в 1959 році показав, що він чесно веде міжнародні справи, але і без нього можуть обійтися; відмова від розробки британської ракети «Блюстрік» в 1960 році визвала труднощі пов’язані із утриманням незалежних ядерних сил при нерівномірному розвитку економіки; в 1961 році він відгукнувся на пропозицію Франції і в тому ж році почалися переговори про приєднання Великої Британії до Римського договору. Ці переговори, хоча й тяжкі, явно приближалися до успішного завершення, коли серйозне непорозуміння між Францією і Англією поклало край переговорному процесу. В червні 1962 року Макміллан відвідав де Голля в Шатоде-Шам. Що між ними відбулося – точно невідомо; можливо кожен неправильно розтлумачив наміри іншого: розмова між людиною поступливою і людиною мовчазною, може залишити багато незрозумілого. Однак, схоже, що Макміллан, зробивший вступ в ЄЕС наріжним каменем своєї зовнішньої і економічної політики, не тільки недооцінив труднощі, пов’язані з преференціями в рамках Співдружності і з сільськогосподарською політикою, але й склав таке враження у де Голля, що Велика Британія готова до інтеграції з Європою і в військовій сфері. Така інтеграція мала першочергове значення для де Голля, який хотів бачити Європу незалежною від Сполучених Штатів, але він не міг уявити собі надійні європейські оборонні сили без участі такої ж незалежної Англії , яка, на його думку, такою не була. Таким чином, його заперечення на вступ носило принциповий характер, і подальші переговори були б просто безрезультатні. В Франції думки стосовно прийому Великої Британії в ЄЕС розділились. Заплутані дискусії в Брюсселі з питання про ціни на продовольство тривожили багатьох французів, і протягом 1962 року об’єднання французьких підприємців – «патронат» - відносилися до вступу Англії все більш ворожо. Однак, для де Голля це були питання другорядні, якби вдалося втягнути Англію в асоціацію яка б була не тільки економічною, а й стратегічною. Після червня 1962 року він, схоже, був переконаний, що йому це вдасться. Вибори, що відбулися в листопаді 1962 року, підтвердили його авторитет, оскільки він отримав більшість в парламенті і добився бажаного успіху після невдачі на конституційному референдумі в жовтні. Де Голль знав про внутрішньополітичні проблеми Макміллана, що виникли, коли в жовтні лейбористи виступили проти приєднання до ЄЕС, але, очевидно, не бачив підстав для того, щоб думати, що британський уряд потерпить поразку. Макміллан, можливо, мав би розпустити парламент і призначити нові вибори перед таким грандіозним кроком, як вступ до ЄЕС, де боротьба б в основному проводилася навколо даного питання. Головні факти проти вступу, не враховуючи притаманної англійцям недовіри до занадто тісної співпраці з іноземцями були такими: ЄЕС – бюрократична, а не демократична організація, в конституційному плані – безвідповідальна форма правління; ЄЕС виступає за вільну конкуренцію, і вступ в неї означає відмову від національного планування не на користь міжнародного планування, а на користь вільної конкуренції; парламенту доведеться відмовитися від контролю над життєво важливими аспектами державного бізнесу в Великій Британії; ЄЕС – звернена сама в себе євроцентристська організація з такими непритаманними для Англії традиціями, як багатопартійне керівництво і римсько-нідерландське право, яке поставить британських держслужбовців в несприятливе становище; процес управління кваліфікованою більшістю, тобто надання права вето більш крупному партнеру, що голосує заодно з менш крупним, - вірний спосіб створити незадоволені угрупування. На кінець 1962 року, коли і британський, і французький лідери, здавалось, згодні були включити Англію в ЄЕС і американська адміністрація благословляла цей союз, в пентагоні було прийнято рішення, за яким послідувала ціла низка подій, що призвели до зриву переговорів. Це було рішення зняти з виробництва ядерну ракету «Скайболт» класу «повітря-земля», на поставки якої британія заключила із США контракт. Рішення, яке було прийнято в листопаді з фінансових міркувань, позбавило Лондон засобів, за допомогою яких він планував після зняття з виробництва власної ракети «Блюстрік» зберегти незалежні ядерні сили аж до 1970 року. Якби Англія покрила половину витрат на розробку, можливо, вона б і врятувала і «Скайболт» і власну ядерну програму, але ціна була занадто великою. В грудні Макміллан відправився в Нассау (Багамські острови) для зустрічі з Кеннеді і для пошуку альтернативи. На розчарування і, можливо, здивування де Голля, він не звернувся замість цього до Франції і не використав крах «Скайболта» як привід для переходу від англо-американського ядерного союзу до англо-французького чи англо-європейського. Така демонстрація приверженості Великої Британії США змусила де Голля 14 січня 1963 року заявити про відмову їй в прийомі до ЄЕС. В Нассау Кеннеді запропонував Макміллану замість «Скайболта» ракету підводного базування «Поляріс». Макміллан погодився. Кеннеді зробив таку ж пропозицію і Франції, відмінивши тим самим прийняте в попередньому році рішення не пропонувати Франції ядерної зброї. Це рішення було досягнуте після боротьби між тими,хто надіявся покращити американо-французькі відносини (курс, розпочатий Кеннеді під час успішної зустрічі з де Голлем в червні 1961 року), і тими, хто стверджував, що це дасть поштовх до розповсюдження ядерної зброї. І Макміллан, і де Голль настоювали на ядерному суверенітеті своїх країн. Де Голль відмовився прийняти «Поляріс». Макміллан, прийнявши «Поляріс» і поставивши під контроль НАТО бомбардувальники і тактичну авіацію Великої Британії, а також ракетні підрозділи, настоював на тому, щоб вони в кінцевому відношенні залишалися під британським командуванням і щоб Лондон мав право вийти із союзу. Один підхід, по суті, не сильно відрізнявся від іншого; обидва були націоналістичними. Однак американська адміністрація прагнула наднаціонального вирішення питання спільного контролю над ядерними силами НАТО, і в Нассау, можливо, повірили, що Макміллан, на відміну від де Голля, прийнявши пропозицію по «Полярісу», погодиться з їхніми планами. Макміллан і де Голль розчарувалися один в одному, і Англія перестала шукати шляхи підступу до Співтовариства. Коли лейбористи повернулися до влади в 1964 році, Гарольд Вільсон знову подав заявку від імені Великої Британії. Його підхід був іншим. Макміллан справляв враження, що головна мета приєднання – дозволити британській економіці загрібати жар чужими руками і що економічні вигоди від вступу будуть вагомими і перевершать як втрату суверенітету, так і незручності від контактів з небританськими народами. Ця перспектива не була привабливою ні для Англії, ні для Співтовариства, а процедура її здійснення взагалі була цікавою: в Брюссель відрядили міністра для проведення довгих переговорів, в той час як в самій Британії не знали чи потрібно їй в кінці кінців вступати в ЄЕС. Вільсон, навпаки, заявив британській громадськості, що економічні наслідки будуть тяжкими, однак заявляв що з часом вигоди виявляться більш вагомими. Він заявив, що метою, безумовно, є вступ до Співтовариства, причому всі умови цього вступу будуть прийняті попередньо . На його позицію, нового прихильника європейської інтеграції, звісно ж справив вплив конфлікт між ЄЕС і США стосовно «раунду Кеннеді», що засвідчив вразливість економічно відособленої Великої Британії у випадку торгівельної війни Західної Європи і Північної Америки. Однак головна перепона залишалась. Хоча п’ять із шести учасників були готові і навіть прагнули прийому Англії, де Голль, як і раніше міг його зірвати. Зв’язки Англії з Сполученими Штатами, періодичний дефіцит її платіжного балансу, збереження обов’язків, взятих на себе за межами Європи – все це було причиною (якщо така взагалі була потрібна) того, що Англія мислилась як щось «стороннє». Питання заключалося в тому, чи буде Франція і надалі стояти на цих позиціях. Навіть в розумінні де Голля вони завжди урівноважувались іншими факторами, насамперед тривогою Франції з приводу долі Європейського Співтовариства, де дві держави - сама Франція і Західна Німеччина, були значно сильнішими в економічному і політичному планах за решту учасників і одного разу могли зіткнутися одна з одною з якогось важливого питання. Через це питання про Велику Британію мало два аспекти. З однієї сторони вона була небажаною як країна що йде в фарватері американської зовнішньої політики, а з іншого боку – бажана як противага Німеччині. В 1967 – 1969 рр. другий аспект став переважати над першим – в дечому через події в самому Співтоваристві, в дечому через те, що відставка де Голля в 1969 році змінила акценти в Парижі. Дамо коротку характеристику того, як складалися франко-німецькі стосунки в рамках Співтовариства. Ядром Співтовариства був франко-німецький союз, що склався в порядку експеримента, але твердо закріпився після створення Європейського Об’єднання Вугілля і Сталі. Очікувалось, що вступ Великої Британії розширить і зміцнить його основу, однак цього не відбулося. Якщо ініціатором створення союзу виступила Франція, то його становлення пов’язано з Німеччиною. Після утворення західнонімецької держави Аденауер перш за все намагався прив’язати її до Заходу шляхом тісної співпраці із США і участі в НАТО. Однак, в подальші роки він все більше уваги приділяв Європі. Франція ставала все більш надійним партнером в той час як відбувалося розчарування в Анлглії. Саарський плебісцит 1955 року вирішив останнє серйозне політичне протиріччя між Францією та ФРН, в той час як одностороння відмова Великої Британії (під тиском США) від участі в провальній операції в районі Суеца зіпсував франко-британські стосунки. Франція поступово звільнялася від іміджу країни нестабільної в економічному і політичному відношеннях, і вслід за рішучими мірами по ліквідації алжирської кризи в травні 1958 року відбулися дві зустрічі між Аденауером і де Голлем в Коломбе-де-Дьоз-Егліз і Бад-Кройцнасі, які поставили франко-німецькі відносини на нову основу. В період між цими зустрічами Франція заявила, що навідріз відмовляється від пропозиції Англії (підтриманої міністром фінансів в уряді Аденауера Людвігом Ерхардом, а не ним самим) про створення зони вільної торгівлі. При цьому всьому були і серйозні розбіжності в підходах Франції і Німеччини. Франція при підтримці Італії в 1959 році запропонувала проводити регулярні зустрічі на рівні міністрів закордонних справ шести країн з допомогою секретаріату в Парижі. В Римському договорі нічого не говорилося про політичну інтеграцію, і німцям і країнам Бенілюксу, що входили до Співтовариства, здавалося, що французи намагаються створити в Парижі політичну організацію міжнародного характеру, що відрізнятиметься від установ в Брюсселі і буде обмежувати і навіть підміняти своїми діями наднаціональні економічні дії. Ці підозри загострилися через рік, коли було представлено деталізований план: створення ради глав урядів із секретаріатом в Парижі. Такий «союз держав», успішно нав’язаний де Голлем Аденауеру в липні в Рамбуйе, був несумісний з федералістськими амбіціями. «Шістка» передала всю цю проблему на розгляд спеціального комітету (комітет Фуше, пізніше – комітет Каттані). В 1969 році де Голль знову дав зрозуміти, що прийшов час приймати Велику Британію. Він запросив новопризначеного англійського посла Крістофера Соумса (зять Черчілля), для обговорення французько-британських відносин вцілому; в ході цієї зустрічі він говорив про необхідність більш тісної співпраці чотирьох держав (Франції, Англії, Західної Німеччини, Італії) в Європі і про переміни в ЄЕС з метою включення Великої Британії. Це здавна були головні ідеї голлізму, але в результаті безглуздого непорозуміння одним іншого (в основному це був монолог де Голля) розгорівся дипломатичний скандал: англійська адміністрація надала іншим урядам зміст переговорів, і це підтвердило враження, ніби-то Франція пропонує Англії зайняти місце серед великих європейських держав в замін на ліквідацію ЄЕС, а можливо, і НАТО. Шанси Британії ввійти в Співтовариство як з парадного так і із чорного входів знизилися. Але ненадовго. В тому ж році де Голль пішов у відставку і його замінив Жорж Помпіду. Через декілька місяців в результаті зміни уряду в Англії до влади прийшов новий прем’єр-міністром став Едвард Хіт. Він був прихильником вступу Англії до ЄЕС ще з моменту подання заявки на вступ в 1961 році. В грудні 1969 року глави урядів «шістки» на зустрічі в Гаазі зобов’язались прийняти Британію, і Хіт, не гаючи часу, заручився підтримкою Франції, нове керіництво якої підтримувало вступ Англії. В травні 1971 року Хіт відвідав Помпіду в Парижі і відповідно до договорів підписаних в січні 1972 року Англія, Данія і Ірландія в перший день 1973 року ставали членами ЄЕС. На нараді держав «шістки» і трьох нових членів, скликаній Помпіду в 1972 році, було прийнято рішення завершити формування союзу (в тому числі і валютного) до 1980 року. Уряд Норвегії, що проводив переговори про вступ спільно із цими трьома країнами, також погодився на вступ до Співтовариства, але відповідне рішення було дезавуйовано на референдумі. Відповідні референдуми в Данії і Ірландії одобрили рішення. Однак випадок з Англією був особливим. Британський уряд був уповноважений заключати договори без згоди народу і парламенту. Хоча і було прийнято рішення провести відповідний референдум, він відбувся лише через два з половиною роки після дати офіційного приєднання. Причиною такої незвичної процедури було лавірування лейбористської партії. Розходження в думках стосовно ЄЕС в лейбористів було більш серйозним ніж у консерваторів, і Гарольд Вільсон в силу своєї нерішучості розколоти партію і розрушити її перспективи на виборах, заявляв, що умови, досягнуті консерваторами, можна і потрібно покращувати. Він заявляв, що коли лейбористи повернуться до влади, ці умови будуть переглянуті. Також він обіцяв ці умови винести на розгляд не тільки уряду, а й народу. На початку 1974 року Хіт, який переоцінив власні передвиборчі переваги програв призначені ним самим вибори, після чого нова адміністрація Вільсона вступила в переговори з ЄЕС з метою переглянути деякі умови. Основною проблемою був розмір британського внеску в бюджет Співтовариства, і міністру закордонних справ Калагену вдалося тут досягти значних поступок. Британський кабінет прийняв нові умови, проти виступали лише деякі міністри. Виборці, явно збиті з толку заплутаними і протирічливими економічними аргументами, втомлені від затяжної компанії сказали «так» вступу в ЄЕС більшістю рівно в 2/3 голосів. Так, через 25 років після того як Велика Британія могла приєднатися до Співтовариства практично на будь-яких поставлених нею умовах, вона пробилась в Співтовариство, побудоване без неї.

3. Розділ 2. Англійський шлях в ЄЕС: інтеграційна політика кабінетів Г. Макміллана,Г. Вільсона, Е. Хіта

Гарольд Макміллан розумів той факт, що країна вступила в 60-ті роки з послабленими позиціями в усіх «трьох сферах» : існувала невизначеність у відносинах з новою адміністрацією Кеннеді в США, Західна Європа демонструвала успіхи Спільного ринку, в Співдружності існували певні внутрішні протиріччя. У значної частини англійських правлячих кіл все більше став переважати реальний аналіз стану справ. Хоча Макміллану рівноцінно і вдалося компенсувати втрату імперії здобуттям формально незалежних ядерних сил – атрибуту великої держави, фінансові негаразди і деколонізація справили свій вплив на консерваторів після перемоги на виборах 1959 року. Ряд провідних партійних функціонерів наголошують на тому, що прогресивну і свіжу ідею вступу до ЄЕС варто зробити пунктом програми консерваторів. Зрив Паризького саміту змусив Макміллана знову заговорити про єдність сил антикомуністичного фронту. Це стало своєрідним сигналом до проведення діалогу з ЄЕС з метою вступу Англії. Приймаючи рішення про пошук оптимальної форми участі в Співтоваристві, Англія розраховувала на те, що зможе добитися для себе особливих умов членства, які б в максимально можливій формі дозволили б їй продовжувати мати вирішальну роль у міжнародних справах, продовжуючи зовнішньополітичну теорію «трьох сфер». Однак, на відміну від 50-х років Європа тепер знаходилась в числі головних зовнішньополітичних пріоритетів кабінету Макміллана. Від неї залежало становище Британії в інших сферах. Заявляючи про свою готовність розпочати переговори зі Спільним ринком на засіданні ЗЄС 27 лютого 1961 року Е. Хіт підкреслював, що Лондон готовий здійснити фундаментальні зміни по принципіальних позиціях свого підходу до Співтовариства. Радянські дослідники даного періоду зауважували (зокрема А. Лебедєв, М. Стрєжньова) замінив теорію «трьох сфер» на концепцію «зони зосередження».. Цей термін, рівно як і відповідна зовнішньополітична концепція з’явилась дещо пізніше, в докладі комісії Данкена 1969 року. Для кабінету Макміллана догма, запропонована в свій час У. Черчіллем залишалася основою. Початок внутрішньополітичної боротьби з питання про умови членства в ЄЕС було покладено парламентськими дебатами в травні 1961 року. Е. Хітом було позначено чотири можливих шляхи взаємовідносин із Спільним ринком: • відмова від діалогу і участі в ЄЕС; • досягнення економічного договору між ЄЕС і ЄАВТ при збереженні незалежності цих організацій одна від одної; • індивідуальні переговори з «шісткою» кожного учасника ЄАВТ, в тому числі і Великої Британії про конкретні форми асоціації із Співтовариством; • повне членство в ЄЕС. Хоча, насправді, Макміллан заявляв, що перший шлях не є серйозним. Дебати виявили зацікавленість як консерваторів, так і лейбористів наслідками переорієнтації Британії в своїй зовнішній політиці на регіональну інтеграцію в рамках Спільного ринку. Серед головних проблем, які ставила перед Англією необхідність формування цілісного підходу до європейської інтеграції і її умов, безумовно була проблема необхідності публічного переосмислення місця Британської Співдружності в системі трьох сфер. В період 1956-1959 рр. прохолодне ставлення Англії до «шістки» диктувалось не в останню чергу боязню нашкодити відносинам із Співдружністю націй, то в 1960 році відношення змінилось. Реальна загроза того, що розвиток ЄЕС нанесе серйозний удар по світовим позиціям Британії і сам по собі в кінцевому результаті стане перешкодою зв’язкам Англії із Співдружністю, змусили кабінет Макміллана змістити акценти між зовнішньополітичними сферами. Як правлячі кола, так і бізнес еліта країни розуміли, що система преференцій застаріла і потребує перегляду. Британське сільське господарство перекваліфікувалося і тепер забезпечувало 2/3 потреб країни. До того ж члени Співдружності нарощували потенціал і британська еліта розуміла, що досить скоро вони складуть Англії конкуренцію і в промисловому виробництві. На другому місці в списку інтересів Лондона знаходився майбутній вплив можливого членства Англії в ЄЕС на долю сільського господарства. Національний Фермерський Союз підтримував тісні зв’язки з торі, тому здоров’я цього сектору економіки завжди було турботою консерваторів. Центром протиріч могло стати те, що сільськогосподарська система Співтовариства радикально відрізнялася від англійської. Вона встановлювала регульований ринок продуктів, захищений протекціоністськими тарифами на імпорт, причому більша частина цих тарифів збиралася в відповідний централізований фонд, а вже звідти розподілялася спеціальною комісією. Для британських фермерів це означало меншу стабільність на ринку, ріст виробничих цін на ряд продуктів і серйозне посилення конкуренції в окремих галузях. Третім важливим аспектом був фактор ЄАВТ. Ця організація була тактичним кроком, який міг стати як засобом протистояння «шістці», так і засобом знаходження більш конструктивних форм діалогу із Спільним ринком. Відразу після свого створення ЄАВТ запропонувала ЄЕС розпочати переговори про інтеграцію, які були відкинуті в червні 1960 року «шісткою». Коли Британія розпочала новий етап переговорів стосовно членства в ЄЕС, ЄАВТ почала шукати нового діалогу із Співтовариством, оскільки без Англії це було б досить незначне об’єднання з однієї сторони, і неучасть в Спільному ринку, до якого б приєдналася Велика Британія, було б недопустимим для жодної малої країни Європи, з іншого боку. Задля того, щоб остаточно утвердити рішення про початок переговорів з метою приєднання до ЄЕС, англійське консервативне керівництво мало вирішити три далеко не однакових за складністю завдання. По-перше, було необхідно переконати уряди країн – членів Співдружності у тому, що вступ Англії до Спільного ринку не нанесе їм економічної шкоди. Задля цього треба було узгодити із ЄЕС особливі умови на перехідний період. По-друге, узгодити курс на вступ до Спільного ринку із членами Європейської асоціації вільної торгівлі. По-третє – заручитися підтримкою США. Найскладнішою за втіленням у реальність було перше завдання, і вирішувати його довелося у декілька етапів, аж до кінцевого узгодження у 1971 році умов вступу Англії до Європейського економічного співтовариства (особливо з проблеми імпорту молочних продуктів з Нової Зеландії і цукру з країн Карибського басейну). Перший важливий крок у цьому плані був здійснений, хоча і з досить скромними та неоднозначними результатами, на Конференції прем’єр-міністрів країн Співдружності, яка відбувалася у Лондоні, у вересні 1962 року (попередній зондаж проводився з вересня 1960 р.). На цьому етапі мова велася лише про переговори з визначення щодо умов вступу. Що стосується США, то у Вашингтоні не виразили побоювання з приводу можливого характеру англо-американських «особливих відносин» у результаті приєднання Великої Британії до ЄЕС і цілком підтримували наміри Лондона. Оголошуючи у палаті громад 31 липня 1961 р. про формальне рішення уряду вступити у переговори з «шісткою» з метою встановлення умов участі, Г. Макміллан сказав: «Майбутні відносини між Європейським економічним співтовариством, Об’єднаним Королівством, Співдружністю і Європою, що залишилася, абсолютно очевидно, являють собою найважливіші питання для життя нашої країни та всіх інших країн вільного світу. Це і політичне, і економічне питання. Хоча Римський договір і носить економічний характер, він переслідує важливу політичну ціль, а саме сприяти єдності і стабільності у Європі». Британський прем’єр обіцяв, що вступ до ЄЕС може відбутися тільки за умов, сприйнятливих для Англії та її партнерів із Співдружності та ЄАВТ, та що приєднання Британії до ЄЕС ніякою мірою не заподіє негативного впливу на її відносинах із цими країнами. Уряду торі вдалося провести через парламент рішення про початок переговорів з ЄЕС значною більшістю голосів. Однак, серед депутатів-торі були і ті, хто голосували проти, та на конференції консервативної партії, яка відбулася того ж року, позиція уряду отримала згоду значної кількості делегатів. (Слід врахувати те, що мова йшла тільки про підтримку принципового рішення про вступ до переговорів у відповідності до ст. 237 Римського договору, узгоджені ж умови приєднання мали згодом знов обговорюватися парламентом.) Французький президент, як визнавав те Макміллан, бачив у Англії американського «троянського коня», знаряддя Вашингтону у перетворенні західноєвропейського об’єднання у придаток НАТО. Де Голль цілком однозначно демонстрував своє неприйняття англо-американських «особливих відносин», особливо у ядерній області. Макміллан, усвідомлюючи, що справа вступає до критичної фази, здійснив у червні 1962 року нову спробу переконати де Голля і поїхав до Франції. Зустріч двох лідерів відбулася у замку Ле-Шан, який колись належав мадам Помпадур, і проходила у особливо неофіційній, майже «родинній», за словами Макміллана, атмосфері. Генерал був доброзичливий, але це не міняло суті справи. Де Голль чітко дав зрозуміти, що вважає вступ Англії до ЄЕС досить тяжким. Приєднання Англії до ЄЕС, вважав генерал, зумовить кардинальну зміну характеру Співтовариства, по-перше, тому, що буде позначати включення до нього і ряду британських партнерів з ЄАВТ; по-друге, в силу того факту, що Велика Британія неминуче привнесе із собою до ЄЕС окрім зв’язків та обов’язків Співдружності націй, також свої «особливі відносини» із США. А Сполучені Штати, на думку де Голля, зовсім не були зацікавлені у тому, щоб Західна Європа мала власну «європейську позицію», у тому числі і щодо питань військової стратегії та оборони. Макміллан не виказував явного непогодження із поглядами де Голля, скоріше всього, через тактичні міркування. На кінець року планувалася зустріч британського прем’єра із президентом Кеннеді, на якій Лондону ще треба було домовитися про умови англо-американського співтовариства у ядерній області. Макміллан не був цілком впевнений у результатах переговорів і, можливо, все ще розраховував схилити США до ядерної кооперації із Францією. Як раз навпаки. Саме укладена 21 грудня 1962 року у Нассау англо-американська згода у очах де Голля ставило всі крапки над «і». Вашингтон зобов’язувався надати Лондону систему «Поляріс», при тому, що ядерні боєголовки мали бути саме британського виробництва, а англійські ядерні засоби – надані у розпорядження НАТО зі збереженням за Лондоном права на їх самостійне використання у «вищих національних інтересах». Британські ядерні засоби після Нассау стали незалежними лише за назвою. Ракети були американського виробництва, і англійські ядерні боєголовки оздоблювались в основному американськими матеріалами. Взагалі такого проникливого та досвідченого політика, як Макміллан, вразити та заява, яку зробив французький президент на пресс-конференції 14 січня 1963 р. (не чекаючи результатів переговорів між Англією та «шісткою» у Брюсселі). Де Голль – тепер вже публічно – висунув непогодження щодо вступу Великої Британії до ЄЕС, фактично наклавши на її вступ вето. Вето за жорстку форму, у якій воно було викладено, названо «залізним». У заяві французького президента опора робилася на принципіальні відмінності у концепціях розвитку західноєвропейської інтеграції – економічної і політичної, яких дотримувались Париж і Лондон. Причому прямо було згадано і про угоду у Нассау, яку генерал розцінював не як спосіб подовження існування незалежних британських ядерних сил, а як фактичну зупинку їх існування у минулому вигляді. Де Голль відкинув пропозицію про яку-небудь форму американо-французького співробітництва у рамках МЯС, яка послідувала з-за океану, розцінивши його як принизливе та безглузде, оскільки Франція, не створивши ще власну ядерну боєголовку, не мала потреби і у засобах доставки (роботу над якими французькі спеціалісти у той час вже вели у прискореному режимі). Наприкінці січня 1963 року за ініціативою Франції переговори, які мали місце у Брюсселі між ЄЕС та Англією, було припинено, причому без якої-небудь домовленості відносно їх відтворення. Роблячи висновок даному етапові боротьби Британії за вступ до Спільного ринку, доречно та правильно, на нашу думку, було б відмітити те, що причини невдачі Лондона і мотиви, якими керувались французькі правлячі кола, відображали в цілому суперництво цих двох держав, їх боротьбу за лідерство у Західній Європі, за політичний вплив у світових справах. Жодна з них вже не могла забезпечити собі достатнього впливу, опираючись лише на свою міць, і тому кожна прагнула спиратися на об’єднаний західноєвропейський потенціал. Не дивлячись на стрімке погіршення англо-французьких відносин після січня 1963 року, з обох сторін панувало розуміння того, що це зовсім не завершення їхньої боротьби, а лише початок тривалого процесу, результатом якого міг бути лише компроміс. Питання постало у тому, на якому етапі цей компроміс буде можливим і яка з двох країн зможе краще відстояти свої інтереси. Після припинення брюссельських переговорів у січні 1963 року проблема вступу до ЄЕС не виносилася на обговорювання британською стороною протягом майже двох років. Це пояснювалось не стільки гіркотою та розчаруванням (значна частина британського населення на той період відносилась до перспективи вступу до ЄЕС якщо не ворожо, то досить підозріло), скільки зміною керівництва, яка відбулася у жовтні 1964 року у результаті перемоги на виборах лейбористів. Лейбористська партія в своїй більшості виступала в принципі проти приєднання до ЄЕС, посилаючись на необхідність захисту інтересів Співдружності. Лідер лейбористів Х. Гейтскел говорив, що вступ Англії до Спільного ринку буде означати її розрив із тисячолітньою історією. Ліве крило партії відкидало Співтовариство як «клуб багатіїв». На початку 60-х рр. лише меншість, хоч і досить впливова, твердо стояла на позиціях приєднання як з політичних, так і із економічних мотивів: Дж. Браун, Р. Гантер, Д. Хафтон та інші. На щорічній конференції Лейбористської партії в 1962 році було прийнято компромісну резолюцію, яка в принципі не відкидала ідею вступу до ЄЕС, але містила 5 пунктів, явно неприйнятних для ЄЕС: • надійні і зобов’язуючі гарантії поваги торгівельних і інших інтересів Співдружності націй; • свобода проведення незалежної зовнішньої політики; • виконання зобов’язань, взятих на себе урядом під час створення ЄАВТ; • гарантії англійському сільському господарству; • планування економіки згідно з партійною програмою. Після «залізного вето» де Голля і фіаско переговорів про вступ Британії до Спільного ринку в 1963 році, для представників всіх політичних сил стає очевидним той факт, що англійський підхід до європейської інтеграції напряму залежить від англійського підходу до де Голля. В 1964 році консерватори на чолі з Дуглас-Х’юмом програли вибори і до влади прийшли лейбористи. Кабінет Вільсона в своїй європейській політиці підтримував «модус вівенді» у відносинах з Францією, намагаючись у публічних виступах всю вину за невдачу першого етапу переговорів покласти на плечі консерваторів. Вони приділяли значну увагу розвиткові практичних двосторонніх контактів з Парижем. Однак протягом перших двох років правління лейбористів питання вступу в ЄЕС практично не ставилося і відійшло на другий план. Причин тому декілька. По-перше, негативна позиція британського прем’єр-міністра щодо вступу в ЄЕС. По-друге, лейбористи мали досить незначну перевагу в парламенті. По-третє, спочатку перед новою адміністрацією поставало питання вирішення дефіциту бюджету, який становив майже 800 млн ф. ст. Пріоритетами кабінету Вільсона в 1964-66 рр. стала внутрішня політика і оздоровлення економічного становища. В той же час Лондон намагався навести мости між двома організаціями в ролі ЄАВТ і «п’ятіркою» (члени «шістки» крім Франції, які позитивно ставилися до вступу Британії в Спільний ринок), однак, як і раніше, ця політика потерпіла невдачу, адже об’єктивно країни ЄЕС більше втрачали від будь-яких форм асоціації, ніж набували. На кінець 1966 року ставав все очевиднішим той факт, що поставлені кабінетом Вільсона внутрішньо- і зовнішньополітичні цілі виявилися не під силу лейбористам. Розчарування в Співдружності наступає після проголошення Південною Родезією незалежності і пов’язаної з цим кризи. Тяжка конференція в 1966 році прем’єр-міністрів держав Співдружності ще більше сприяла відмові Вільсона від ідеалізації цієї сфери в зовнішньополітичних пріоритетах. У внутрішній політиці страйк докерів влітку 1966 року, призвів до кризи фунта-стерлінгів, що, в свою чергу, негативно відобразилося на погіршенні платіжного балансу. Тема вступу в ЄЕС знову була зачеплена в ході внутрішньополітичної кампанії перед новими парламентськими виборами. Консерватори з моменту переходу в опозицію продовжували стояти на позиції необхідності вступу Англії до ЄЕС, а напередодні нових виборів і сам Вільсон заявляв, що, можливо, прийшов час подавати нову заявку на членство. Загострив ситуацію (передвиборчі дебати стосовно європейської інтеграції розгорілися з удвоєною силою за 2 тижні до дня виборів) провокаційний виступ на засіданні Ради Міністрів ЗЄС французького держсекретаря із зовнішньої політики Жана де Брольї. Він заявив, що Співдружність, ЄАВТ і британське сільське господарство більше не є непрохідною перепоною на шляху до членства в ЄЕС, як це було на переговорах в 1962-63 рр. Ця доповідь була явним жестом підтримки Францією тієї політичної сили в Англії, яка була більш про-європейськи налаштована – консервативної партії, на чолі із знаменитим європеїстом Е. Хітом. Час подачі нової заявки на вступ в ЄЕС було вибрано не випадково. Крім укріплення правлячою Лейбористською партією своїх позиції внаслідок переконливої перемоги на виборах 1966 року, а й сама розстановка сил у Співтоваристві, здавалося б, благословляла активізацію європейської політики Англії. В цей час загострилися відносини всередині самої організації. ФРН значно зблизилася з США в рамках співпраці з НАТО, військово-політичні плани Вашингтона-Бонна йшли врозріз з планами Франції, що врешті-решт призвело до виходу останньої із інтегрованої військової структури НАТО, що було задумано як демонстрація того, що атлантична і європейська інтеграції не можуть йти по одному шляху. Таким чином, бажання Лондона з політичної точки зору знову заявити про свій намір вступити до ЄЕС базувалося на підтримці проатлантично налаштованих кіл в Співтоваристві і що бажали вступом Британії приборкати амбіції де Голля. На початку 1967 року Вільсон і Браун, заручившись підтримкою кабінету здійснили поїздку по столицям країн «шістки». Її метою було виявити перспективи подачі нової заявки. В Франції в бесіді із де Голлем Вільсон говорив, що Британія почала мислити «по-європейському» . Однак, французьке керівництво дало зрозуміти, що не вважає Британію готовою до вступу і максимум – це асоціація. В решті країн реакція на візит була схожою – вони заявили що не хочуть подальших протиріч із Францією. Повернувшись в Лондон, результати турне були подані у більш ніж оптимістичному світлі. При подачі нової заявки на вступ в 1967 році уряд Вільсона зайняв іншу стартову позицію, ніж кабінет Макміллана в 1961 році. 2 травня 1967 року в парламенті Вільсон заявив, що уряд прийняв рішення подати заявку на вступ до ЄЕС відповідно до статті 237 Римського договору, а також в дві інші організації – ЄОВС та Євратом. В якості головних проблем на переговорах із «шісткою» було винесено лише 4 пункти: • спільна сільськогосподарська політика (фінансування, перехідний період); • Співдружність (молочні продукти Нової Зеландії і цукор країн Карибського басейну); • Вільний рух капіталу (платіжний баланс країни); • Регіональна політика (внески в фонд регіонального розвитку ЄЕС). Більшість в парламенті була досягнута завдяки тому, що про-європейськи налаштовані консерватори підтримали ідею кабінету Вільсона. 11 травня 1967 року в Брюсселі британський представник передав на розгляд Співтовариства заявку Англії на членство. Оптимізм європеїстів в кабінеті Вільсона підсилював той факт, що в вересні 1967 року Комісія європейських співтовариств винесла, з рядом обмовок, заключне позитивне рішення у питанні прийому Англії. В той же час Комісія висувала в якості однієї із умов необхідність для Британії вирішити свої внутрішньоекономічні і фінансові проблеми із Співдружністю. Даний факт і був використаний де Голлем для блокування переговорів по розширенню ЄЕС. Задачу Франції полегшило загострення хронічних проблем британської економіки в зв’язку з шестиденною арабо-ізраїльською війною в листопаді 1967 року. Ряд негативних тенденцій змусив Велику Британію в листопаді 1967 року провести девальвацію фунта стерлінгів. 27 листопада де Голль дав прес-конференцію, де використовуючи кризу грошової одиниці Англії, доводив, що британська економіка не готова вступити до Спільного ринку. Британія розуміла, що з Франції, принаймні до того часу доки при владі перебувати де Голль, не вийде союзника, якого можна було б схилити на свою сторону. Погляди Лондона переносяться в Західну Німеччину. Ще Макміллан намагався різними шляхами заручитися підтримкою Боннського керівництва. Крім об’єктивного економічного бажання ФРН розширити ЄЕС, додавався той факт, що Британія була союзником західних німців у їх політиці щодо Східної Німеччини і блоку східних країн взагалі. Тісною була співпраця обох країн в НАТО. Порівняно часті контакти обох країн на найвищому рівні між Англією і ФРН були започатковані після візиту Брандта в Лондон навесні 1967 року, і зацікавленість обох країн в згладжуванні протиріч сприяла розвитку атмосфери для науково-технічної співпраці: мирного використання атомної енергії, авіації і військової техніки. Коли в кінці 1967 року Франція заблокувала початок переговорного процесу на засіданні Ради Міністрів ЄЕС, Лондон продовжував свою політику «не приймати «ні» за відповідь». 5 країн ЄЕС на чолі з ФРН продовжували шукати шляхи розширення Спільного ринку. В лютому 1968 року в рамках Єлісейського договору відбулися чергові консультації між Францією та Західною Німеччиною в Парижі. Після закінчення переговорів уряди обох країн прийняли компромісне рішення про те, що в очікуванні того моменту, коли нові країни будуть достатній мірі готові приєднатися до ЄЕС (французька позиція), з ними можливий розвиток торгівельних відносин (німецька позиція). Міністру закордонних справ ФРН В. Брандту було доручено розробити відповідний договір. 29 лютого і 9 березня 1968 року Брандт виніс на розгляд Ради Міністрів ЄЕС німецькі пропозиції, що отримали назву «Проект Брандта». Цей проект передбачав створення зони преференціальної торгівлі між учасниками Спільного ринку і країнами-кандидатами (Великою Британією, Ірландією, Данією, Норвегією). Франція спочатку не погоджувалась із таким ліберальним підходом. Однак, 1968 рік став роком послаблення осі Париж-Бонн і роком послаблення міжнародних позицій Франції взагалі. Повстання студентів і викликана ним внутрішня нестабільність в травні-червні 1968 року доповнювалась подіями в Чехословаччині і кризою франка в жовтні того ж року. Через різні підходи до введення збройних сил СРСР до Чехословаччини протиріччя Франції і ФРН стали ще гострішими. Низка криз 1968 року давала Лондону право очікувати серйозне послаблення Франції в Спільному ринку. З допомогою своїх давніх союзників в ЄЕС, особливо Бельгії і Італії, британська дипломатія спробувала перенести обговорення питань політичного, технічного і економічного характеру в рамки ЗЄС, використовуючи цей орган як ключ до ЄЕС. Такий план був озвучений бельгійським міністром закордонних справ П’єром Армелем в жовтні 1968 року. Він передбачав посилення співпраці між Англією і ЄЕС із широкого спектру питань по зовнішній політиці, обороні і фінансах. Цей «план Армеля», також відомий як формула «5+1», був одобрений Г. Вільсоном як шлях до дипломатичної ізоляції Франції. В ситуації, що склалася ініціативу нормалізації французько-британських відносин перебирає на себе генерал де Голль. Він запрошує на неформальну зустріч англійського посла Крістофера Соумса із дружиною. Коли вони залишилися наодинці, де Голль довго говорив про стан двосторонніх відносин, а також про спроби Англії вступити в Спільний ринок. В ході розмови, щось пішло не так, Соумс і де Голль не зрозуміли один одного. В результаті таємні переговори були оприлюднені Англією і передані іншим країнам Спільного ринку. Це викликало дипломатичний скандал, відомий під назвою «справа Соумса». Такий стан міжнародних справ напередодні 1970 року хоч і визначав,що вступ Англії до ЄЕС стоїть першим номером в порядку денному, однак, лише зміна ключових політичних фігур в Франції, ФРН та Великій Британії в 1969-1970 рр. розчистили шлях для першої хвилі розширення ЄЕС. Нові можливості для європейської політики Англії з’явилися після відставки президента де Голля в Франції і приходу до влади в цій країні президента Помпіду. Вже в перші місяці його правління намітилися тенденції на серйозні зміни в самому характері англо-французьких відносин, що мали першочергове значення для вступу в Спільний ринок. Рішення Гаазького саміту в грудні 1969 року означали не просто запрошення розпочати новий раунд переговорів про вступ Англії, Ірландії, Данії та Норвегії до ЄЕС, а й реальний шанс їх успішного завершення, через зміну позицій Франції. Головною метою в зовнішній політиці консервативного уряду Е. Хіта, що прийшов до влади в результаті перемоги на виборах в червні 1970 року, було досягнення прийому Англії до Спільного ринку – мети, що була поставлена ще при Макміллані і Вільсоні. В своїй європейській політиці кабінет Хіта пішов на подальший перегляд теорії «трьох сфер» і черговості зовнішньополітичних пріоритетів Великої Британії. Це було закріплено в липневій Білій книзі уряду «Об’єднане Королівство і Європейські Співтовариства» . Представляючи цю книгу в парламенті 22 липня 1971 року Е. Хіт сказав, що ні членство Англії в ООН, ні відносини із Співдружністю, ні природні зв’язки з США не дали того впливу на міжнародні справи, якого інтуїтивно бажає парламент. В самій книзі говорилося, що не існує іншої організації, яка могла б забезпечити настільки інтереси Англії і її процвітання – звісно ж, мова йшла про ЄЕС. Початково позиція Англії на переговорах заключалася в тому, щоб встановити наступну схему перехідного періоду: трирічний строк для адаптації своєї промисловості; шестирічний для сільського господарства і ще більший для фінансових внесків в єдину казну Співтовариства. Основними темами для обговорення були: 1) спільна сільськогосподарська політика ЄЕС і фінансування її англійською стороною; 2) доля експорту новозеландських молочних продуктів; 3) майбутнє експорту тростинного цукру Співдружності; 4) спільний зовнішній тариф Співтовариства; 5) узгодження законодавчих механізмів в Англії і Співтоваристві; 6) Європейське Об’єднання Вугілля і Сталі; 7) Євратом. Розміри англійського вкладу в спільний бюджет ЄЕС стали першим каменем спотикання на переговорах із «шісткою». Грошові кошти Співтовариства складалася із трьох джерел: спільного зовнішнього тарифу, різних податків на імпортні товари сільськогосподарського виробництва із-за меж Спільного ринку і одновідсоткового податку на додану вартість. Для Британії, крупного імпортера продуктів харчування особливо невигідним був податок на імпортні продукти. І хоча більша частина коштів бюджету в кінцевому результаті йшла на підтримку фермерів країн-учасниць, для Великої Британії, чий сільськогосподарський сектор економіки був значно меншим ніж у ФРН, не говорячи вже про Францію, ця плата за вступ була надто дорогою. Труднощі багатосторонніх переговорів в Брюсселі і бажання досягнути компромісного рішення підштовхнули Англію і Францію до налагодження двосторонніх довірливих контактів. Хіт з самого початку отримав від Парижу кредит довіри, на відміну від свого попередника Вільсона, з яким була пов’язана «справа Соумса». В той час як в Брюсселі велися безуспішні офіціальні переговори про умови вступу Англії в ЄЕС, справжня робота кипіла в Парижі і Лондоні, при чому не тільки за спинами інших учасників,а й навіть найвищих посадових осіб обох держав. На епохальній за своїм значенням зустрічі Хіта і Помпіду в травні 1971 року було досягнуто умов вступу Англії в ЄЕС, чим успішно увінчалися таємні переговори. Компроміс було досягнуто майже по всіх ключових проблемах. Договір про вступ Великої Британії в ЄЕС, підписаний 22 січня 1972 року, ознаменував собою початок нової епохи в англійській зовнішній політиці. Він передбачав прийняття Англією прав і обов’язків Спільного ринку з 1 січня 1973 року. 25 січня 1972 року уряд представив на розгляд палати громад Білль про Європейські Співтовариства. Згідно з цим документом Англія приймала на себе не тільки всі умови,що були перед нею поставлені, а й всі міжнародні договори, що були укладені ЄЕС. Силу закону Співтовариства автоматично отримував такий закон і всередині країни. Англія брала на себе значні фінансові зобов’язання, регулювалися торговельні відносини з країнами Співдружності. Процес голосування розтягнувся на декілька місяців – кожен пункт кожної статті голосувався окремо. Однак і тут Хіт отримав перемогу, завершивши цим самим досягнення своєї першочергової мети в зовнішній політиці.


4. Список використаних джерел та літератури:

Джерела
1. Christopher Hill and Karen E. Smith. European Foreign Policy: Key documents. – Questia – The online library of books and journals. - ia.com/read/102766207?title=European%20Foreign%20Policy%3a%20Key%20Documents
Література
1. Кальвокоресси Питер. Мировая политика 1945 -2000 гг.: в 2-х кн./Кальвокоресси П: [пер. с англ.]. – М: Международные отношения,2003.594с.
2. Лебедев А. А. Очерки британской внешней политики (60-80-е гг.)/ Лебедев А. А. – М: Международные отношения, 1988. 303 с.
3. Липкин М. А. Британия в поисках Европы: долгий путь в ЕЭС (1957 – 1974 гг.)/ Липкин М.А. – СПб.: Алетейя, 2009. – 240с.
4. Маклейн Дональд. Внешняя политика Англии после Суэца/ Маклейн Дональд: [пер. с англ. М. М. Кобрина]. – М: Прогресс, 1972. – 461с.
5. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945 – 70-ті роки): [підр. для студ. гум. спец. вищ. навч. закл.]./ Манжола В. А., Білоусов М. М., Бруз В. С. та ін. – К: Либідь, 2006. – 560с.
6. Рубинский Ю. И. Союз обреченных (О планах политической интеграции в Западной Европе)/ Рубинский Ю. И. – М: Политиздат, 1963. – 63с.
7. Стрежнева М. В. Великобритания и Западная Европа: политические аспекты/ отв. ред. Клинилов Н. С./ АН СССР, Ин-т мировой экономики и международных отношений. – М: Наука, 1988. – 188с.
8. Трухановский В. Г. Английское ядерное оружие: историко-политический аспект/ Трухановский В. Г. – М: Международные отношения, 1985. – 230с.
9. Шуверова В. Д. Борьба политических партий Великобритании по вопросу об "Общем рынке" (1961-1975 гг.) / Шуверова Вера Демьяновна. - М., 1979
10. И. Н. Щелокова. Проблемы европейской безопасности и политика Англии. – М., 1981. с. 21


План Перший розділ Другий розділ Список використаних джерел та літератури

Завантажити реферат